Розділ 10 Спроба пояснити

Ранок видався дивно тихим.
Повітря було прохолодним, сонце ледь пробивалося крізь хмари.
Вона стояла біля клініки, стискаючи в руках чашку кави, яку так і не пила.
Артем ішов їй назустріч — трохи не виспаний, але усміхнений.
І саме це зробило все складнішим.

— Ти така задумана, — він нахилився ближче. — Щось сталося?

Вона мовчала кілька секунд, ніби шукала слова.
— Артеме… мені потрібно сказати тобі дещо.

Його усмішка повільно згасла.
— Що саме?

— Учора… до мене приходив Марко.
— Хто? — його голос став глухим.
— Мій колишній. Він просто хотів поговорити.

Тиша зависла між ними, холодна, як осінній вітер.
— І ти… поговорила? — тихо запитав він.
— Так, але… я не хотіла брехати тобі. Я не планувала цього.

Артем відвернувся.
Він не кричав — просто мовчав, а від того ставало страшніше.
— Мені казали, що він з’явився, — тихо сказав він. — Олег і Даніель бачили, як він стояв біля зупинки, чекаючи тебе. Я не хотів вірити.

Вона зробила крок до нього.
— Артеме, будь ласка. Це нічого не означає.

— Для тебе — може, — відповів він. — А для мене… означає.

Він глянув на неї, і в його очах було те саме тепло — тільки з домішкою болю.
— Ти навіть не уявляєш, як мені страшно, коли хтось інший торкається твого минулого.

Її голос затремтів:
— Але я тут, з тобою.

— Зараз — так, — він зробив крок назад. — А завтра?

Вона не знайшла, що сказати.
Просто стояла, поки він пішов у дощ, не озираючись.

Краплі падали на асфальт, розбиваючи віддзеркалення — наче й вони не витримували напруги.
У телефоні лишилося невідправлене повідомлення:
«Я хотіла, щоб ти знав усе. Бо люблю тебе.»

Наступного дня Артем не міг працювати. Пацієнти говорили, а він ловив себе на думці, що чує не слова — лише її голос.
У кожному віддзеркаленні вікна йому ввижалася вона — із тією ж усмішкою, трохи невпевненою, але живою.

Після обіду він просто зняв рукавички, вийшов із клініки й пішов до квіткового магазину.

— Щось особливе? — запитала продавчиня, дивлячись, як він уважно розглядає кожну квітку.
— Так, — відповів він після паузи. — Для дівчини, яка більше не боїться зубних фей.

Продавчиня посміхнулась, нічого не питаючи.
Він вибрав ніжно-бузкову троянду — кольору ранкової тиші, тієї, що була між ними після нічного дзвінка.
На маленькому папірці написав:
«Ти лікуєш мене більше, ніж я тебе.»

Коли він поклав троянду під її двері, було ще рано. Місто тільки прокидалося.
Він стояв кілька секунд, дивлячись на знайомий поріг, потім тихо пішов.

За хвилину двері прочинилися.
Вона побачила квітку — з краплинами роси, ніби зі сліз.
Усміхнулася крізь біль.

Він не злий. Просто втомлений. Як і я.

Вона взяла троянду до рук, вдихнула її аромат і прошепотіла:
— І ти теж лікуєш мене, Артеме.