Розділ 9. Третій у кадрі

Останні кілька днів все було майже ідеально.
Вони пили каву зранку, сміялися над дурницями в переписці й зустрічалися після роботи.
Їй подобалося це відчуття — легкість. Без очікувань, без страху. Просто поруч хтось, хто робить її дні світлішими.

Але ідилія тріснула непомітно.

Перший раз — коли вона поверталася додому з Артемом після роботи. На зупинці стояв Марко.
Він просто привітався, нібито випадково опинившись там.
Вона зніяковіла, а Артем мовчки обійняв її за плечі.

Другий раз — біля кав’ярні, де вони зустрічалися щоранку.
Марко сидів біля вікна й дивився на них так, ніби це він тут був першим.
— Дивно, — прошепотіла вона.
— Надто дивно, — спокійно, але холодно відповів Артем.

Третій раз — у парку, де вони прогулювалися ввечері.
Він знову “випадково” проходив повз.
— Ми знову зустрілися, — сказав він з посмішкою, яка колись була для неї рідною.
Артем у ту мить відчув, як щось у грудях різнуло — не через ревнощі, а через страх її втратити.

Вона відвела погляд.
— Марко, це вже не смішно, — тихо сказала.
— Я не сміюся. Просто хочу повернути те, що було нашим, — він глянув на неї з тим самим сумішшю ніжності й упевненості, яка колись змушувала її танути.

Артем мовчки стиснув її руку. Він не збирався змагатися, але відчув — це більше не просто випадковість.
Його погляд потемнів, не від злості, а від усвідомлення:
у цій історії з’явився третій.

Її думки змішалися. Минуле й теперішнє наклалися одне на одне.
З Артемом — спокій і тепло.
З Марком — спогади, від яких не так легко відмовитись.

Коли вони йшли далі, Артем промовив:
— Я не змушу тебе нічого вибирати. Просто хочу, щоб ти знала — я не тимчасовий.

Ці слова торкнулися глибше, ніж вона очікувала.
Її серце болісно стислося — від страху зробити комусь боляче.

А Марко… просто стояв позаду, дивлячись їм услід.
І в його очах було не каяття. А рішучість.

Цього разу — парк. Осіннє листя, теплий шарф і довгі розмови.
Він розповідав, як мріяв стати лікарем, а вона — як боїться зубних фей з дитинства.
Вони сміялися, поки не стемніло.
Перед прощанням він узяв її за руку — і вона не відпустила.

— Дивно, — сказала вона, глянувши на їхні переплетені пальці.
— Що саме? — запитав він.
— Ніби ми знайомі вже давно. Хоча знайомі кілька тижнів.

Він усміхнувся.
— Може, це просто правильні люди. Їх не треба вчитися пізнавати — вони просто з’являються, і все стає на свої місця.

Їй хотілося відповісти, але слова губилися.
Правильні люди...
А що, коли хтось із минулого теж колись здавався “правильним”?

Вона вдихнула холодне повітря, у якому змішувався запах мокрого листя й кави, яку вони щойно пили.
— Артеме, — тихо сказала вона. — Ти не шкодуєш, що написав мені тоді?
— Навпаки, — відповів він, не відпускаючи її руки. — Я радий, що не промовчав.

Вона всміхнулася, і в її очах заграв вогник — теплий, справжній.
Мить тягнулася довго. Навколо шелестіло листя, а ліхтарі мерехтіли, мов зорі.

Він обережно торкнувся її щоки.
— Можна?.. — прошепотів він.
Вона не відповіла, просто заплющила очі.

Поцілунок був легким — ніби дотик осені, короткий і щирий.
Світ навколо зник, залишивши тільки двох людей, які, можливо, вперше відчули справжнє “тепер”.

Коли вони розійшлися, вона ще довго йшла алеєю, торкаючись пальцями губ.
Невже це й є те, що називають початком кохання?..

Телефон тихо спалахнув у кишені. Повідомлення від невідомого номера:

«Гарний вечір, правда? Шкода, що не зі мною.» — Марко.

Вона застигла на місці. Серце стиснулося.
Дощ почав накрапати, змиваючи рештки тепла з її щік.

Минуле не завжди мовчить. Іноді воно повертається тоді, коли ти нарешті починаєш бути щасливою.

Телефон у кишені завібрував.
Вона дістала його, і на екрані миготіло:
«Гарний вечір, правда? Шкода, що не зі мною.» — Марко.

Серце стиснулося.
Звідки він знає? Він був поруч?..
Пальці затремтіли, але замість того, щоб видалити — вона зробила скріншот.
І, не роздумуючи, переслала його Артемові.

Повідомлення:

«Хочу, щоб ти знав, я не ховаюся. Просто не розумію, чому минуле не відпускає.»

Вона натиснула «надіслати» й довго дивилася на екран, ніби чекала, що він одразу відповість.
Та хвилини тягнулися вічністю.

Нарешті — сповіщення.
Артем:

«Я бачив його кілька разів біля парку. Не хотів казати, щоб не псувати вечір. Але, схоже, він не просто випадковість.»

Їй стало холодно, хоча вітер стих.
— То це правда... він таки стежить, — прошепотіла вона.

Артем:

«Не переживай. Я поруч. І якщо він знову з’явиться — я не дозволю, щоб він тебе зачепив.»

Вона відчула, як по шкірі пробігли мурахи — не від страху, а від того, як він написав “я поруч”.
Їй уперше за довгий час стало спокійно.

Вона вимкнула телефон, загорнулася в шарф і подивилася на нічне небо.
Може, саме так і починається довіра — коли більше не боїшся показати правду?

Марко з’явився, наче вітер, який приносить запах старих днів.
Спочатку — короткі повідомлення:
«Пам’ятаєш, як ми слухали дощ?»
«Я просто хотів поговорити.»

Вона не відповідала. Але кожне його слово наче торкалося нитки в її серці — тієї, що колись зв’язувала їх.

Одного дня він чекав її біля зупинки.
— Привіт, — тихо сказав.
Вона здригнулася, але зупинилася.
— Що ти тут робиш, Марко?
— Просто хотів побачити тебе. Ти змінилася... але очі ті самі.

Його голос був знайомим, занадто.
Він говорив про минуле — про ті вечори, коли вони ще сміялися, про фото, які вона давно видалила, але пам’ять не дозволяла забути.