Розділ 7. Добрий ранок

Проміння сонця пробивалося крізь фіранки, тихо торкаючись стін і подушки.
Вона прокинулась не одразу — ніби ще хотіла затримати сон, у якому він усміхався, торкався її руки й шепотів:
«Я знайду тебе навіть у снах».

Вона відкрила очі — і світ був іншим.
Тим самим, але якимось теплішим. Навіть ранкова кава пахла не просто кавою, а спогадом про дощ, парк і його поцілунок.

Учора все було справжнім, правда?
Вона провела пальцями по губах, відчуваючи легке поколювання.
Усміхнулась сама собі — от просто так, без причини.

На телефоні блиснуло повідомлення.

Артем: Добрий ранок, феє.
Учора ти засвітила мені весь день.
Сьогодні — твоя черга.

Вона засміялась уголос.
“Фея”… знову він так.
Відповіла коротко, але щиро:

Вона: Добрий ранок, чарівнику.
Якщо день буде, як учора — то я вже щаслива.

Вона поставила телефон на стіл, але все ще усміхалась.
Їй хотілося бачити його знову, зараз, просто в цю мить.
Здавалось, навіть повітря пахло ним.

Він прокинувся рано, хоча спав кілька годин.
Почувався так, ніби його серце досі живе тим вечором — її сміхом, її очима, тим поцілунком, який залишився у пам’яті назавжди.

На столі — телефон, кава, і купа робочих справ, але все це не мало значення.
Він відкрив месенджер, прочитав її “добрий ранок” і просто посміхнувся.

Боже, як же вона змінила мій світ за такий короткий час…

Він хотів набрати її, запросити на сніданок, але в двері різко постукали.
— Артем, — почувся голос асистентки з клініки. — Там проблема. Терміновий виклик, один пацієнт після лікування вчора… скандалить.

Його усмішка зникла.
— Хто саме?
— Один знайомий нашої пацієнтки… здається, хлопець тієї, яку ти вчора приймав.

Артем застиг.
Її хлопець?

Серце стиснулося.
— Що він сказав?
— Що “лікар лізе не туди, куди треба”.

Вона саме збиралася виходити з дому, коли отримала дзвінок від подруги.
— Чула новину?
— Яку?
— Твій колишній щось там влаштовує у тій клініці, де ти була. Каже, що “знайшов привід розібратись”.

Кров застигла в жилах.
— Що?.. Він не має права!
— Та я й кажу. Але він, здається, вирішив, що хтось тебе “спокусив”.

Вона впустила телефон на диван.
Ні… Тільки не зараз.

Перед очима — учорашній вечір. Його очі, його усмішка, його слова: “У мене є ти.”
А тепер — хтось лізе в це, руйнуючи все, що лише почалося.

— Добре, — прошепотіла вона, підводячись. — Якщо комусь і буде хана — то не йому.

Коли вона з’явилась у дверях клініки — мокра від дощу, серйозна, з вогнем у погляді — Артем навіть не встиг нічого сказати.
Вона пройшла повз усіх і зупинилась просто перед тим, хто підвищував голос.

— Що ти робиш тут? — холодно сказала вона.
— Захищаю тебе.
— Від кого? Від людини, яка просто робить свою роботу і має серце?

Вона глянула на Артема й усміхнулась — сумно, але впевнено.
— Не переживай. Я все владнаю.
— Але…
— Якщо комусь і буде хана, — перебила вона, — то тому, хто вирішив втручатися у чуже життя.

І коли вона взяла його за руку просто перед усіма, Артем зрозумів:
це не просто дівчина, яку він лікував.
Це дівчина, заради якої він готовий боротись.

Біля старої вітрини з гірляндами він запропонував:
— Давай фото.

Вона погодилася, і на знімку вийшли дві усмішки — трохи невпевнені, але справжні.
Світло ліхтарів падало їй на волосся, ніби розсипало туди трохи золота.
Він натиснув кнопку, але навіть після спалаху не міг відірвати погляду.

Наче час завмер.

Після цього фото він зрозумів: хоче бачити її кожного дня.
Хоче знати, як вона сміється, коли йде дощ, як сердиться, коли не встигає на автобус, і як мовчить — бо навіть її мовчання мало сенс.

— Вийшло гарно, — сказала вона, дивлячись на екран. — Хоча... я трохи крива в кадрі.
— Ти — ні. Просто фото не встигає за тобою, — відповів він.

Вона засміялась. Тихо, щиро.
І цей сміх розтанув у повітрі разом із запахом кави, дощу та вечірніх вогнів.

Вони пішли далі — просто гуляли, не думаючи, куди.
Розмовляли про дрібниці: улюблені книги, дитячі спогади, про те, як дивно доля іноді зводить людей.

— Я не думала, що піду до стоматолога й знайду… — вона зам’ялася.
— Когось із дивним почуттям гумору? — підказав він.
— Можна й так сказати, — посміхнулась вона, дивлячись на нього з-під вій.

У цей момент він узяв її за руку.
Без слів. Просто так — легко, ніби це було найприродніше у світі.

Її серце зробило крок уперед.
Вона відчула — все навколо змінилося: повітря, ніч, навіть дощ перестав бути холодним.

А якщо це саме те, чого я так боялась, але все одно чекала?.. — подумала вона.

— Ходімо, — сказав він тихо.
— Куди?
— Нікуди. Просто далі.

І вони пішли, тримаючись за руки, під мерехтіння гірлянд, що нагадували зорі.

Того вечора обидва зрозуміли:
це — не випадковість.
Це початок історії, яка вже обрала їх.