Розділ 6. Прогулянка

Після кави вони вийшли на вулицю.

Місто сяяло у вогнях — вітрини блистіли, ліхтарі відбивалися у калюжах, тротуар світився, немов дзеркало після дощу.

Повітря було свіже, трохи прохолодне. Вітер гойдав гілки дерев, і в кожній краплині, що падала з них, було щось живе, пульсуюче.

Він дав їй свою куртку.

— Замерзнеш.

— А ти? — усміхнулася вона, притискаючи куртку до грудей.

— У мене є ти, — тихо сказав Артем.

Вона зніяковіла, але не відвернулася. Її очі сяяли у світлі вуличних ліхтарів.

«Що це зі мною? Чому я так тремчу… Це ж просто вечірня прогулянка, правда?»

Вони йшли повільно, поруч, не поспішаючи. Вулиця, де зазвичай шуміли авто, тепер була майже порожньою. Лише звук кроків і тихий шелест дощу, що досі падав десь унизу, на бруківку.

— Знаєш, — сказала вона, дивлячись на мокрі дерева, — після дощу все здається чистішим. Навіть думки.

— Може, й серце? — запитав він.

Вона глянула на нього і не відповіла. Лише всміхнулася.

Вони зупинилися біля невеликого парку. Лавки блистіли від вологи, але ліхтарі кидали на них м’яке світло, створюючи теплі плями серед темряви.

— Підемо? — спитав він.

— А якщо намокнемо?

— То я візьму провину на себе.

Вона засміялася, і її сміх, чистий і дзвінкий, розчинився в повітрі. Артем відчув, як у грудях щось стискається — ніжно, солодко, небезпечно.

Вони сіли на лавку. Куртку він поклав їй на плечі, а сам залишився поруч — близько, але не занадто.

Мовчали хвилину, потім дві. І ця тиша була найприємнішою, яку він колись чув.

— Ти завжди такий серйозний? — тихо спитала вона.

— А я серйозний?

— Ти дивишся так, ніби читаєш людину, як книжку.

— Може, просто хочу зрозуміти тебе.

Вона всміхнулася, нахилившись ближче.

— Тоді не поспішай, бо я — складна історія.

Він глянув на неї — уважно, ніби справді читав.

У світлі ліхтарів її волосся здавалося золотим, а очі — глибокими, як ніч після грози.

Він не бачив ні міста, ні неба — тільки її.

— Мені здається, я вже почав розуміти, — сказав він.

— І що ти там прочитав?

— Що ти сильна, але ховаєш це за усмішкою. І що в тебе добре серце, яке іноді боїться відкритися.

Вона на мить замовкла. Потім тихо вимовила:

— Ти боїшся відкриватися?

— Раніше — так. Тепер… не знаю. З тобою — ні.

Їхні погляди зустрілися.

Світ навколо стих. Лише дощ капав десь у далині, а повітря між ними стало густішим, теплішим.

«Невже це відбувається зі мною?» — подумала вона.

Вперше за довгий час їй хотілося, щоб ніч не закінчувалася.

Вони рушили далі, уздовж алеї.

Вона йшла поруч, її пальці ковзали по краю куртки, яку він накинув. І коли Артем раптом взяв її за руку, вона не здригнулася.

— Так краще, — просто сказав він.

— Чому?

— Бо тепер я впевнений, що ти не зникнеш.

Її долоня була теплою, м’якою. Усе навколо зникло — лишилося відчуття цієї руки в його руці.

Вона дивилась уперед, але усмішка не сходила з її обличчя.

— Знаєш, — сказала вона, — мені здається, що ти не стоматолог.

— Ні? А хто ж я тоді?

— Той, хто змушує серце битися швидше.

Він розсміявся, але в очах світилася ніжність.

— Тоді, може, мені варто стати твоїм персональним лікарем серця?

— Подумаю, — відповіла вона з удаваною серйозністю. — Але попереджаю: я важка пацієнтка.

— Тим цікавіше, — сказав він і стис її пальці трохи сильніше.

Вони дійшли до мосту через невеличку річку. Вода відбивала вогні, а над ними світило кілька зірок — тьмяних, але живих.

Вона сперлася на перила, вдихаючи свіже повітря.

— Я люблю такі вечори, — сказала. — Коли місто ще не спить, але вже не шумить.

— А я люблю, коли ти поруч.

Вона подивилася на нього — і цей погляд уже був не випадковим.

Їхні обличчя зблизилися.

Її подих змішався з його.

Він не поспішав — просто дивився, ніби питав дозволу.

Вона кивнула.

І в ту мить він нахилився ближче.

Поцілунок був тихим, коротким, але справжнім. Без надмірності, без вагань — як подих, як підтвердження того, що все це не випадково.

Сторінка 6

Після цього вони стояли мовчки, тримаючись за руки.

Дощ припинився зовсім, і в повітрі пахло землею, кавою, вечором і чимось новим — тим, що тільки зароджується між двома серцями.

— І що тепер? — тихо спитала вона.

— Тепер я хочу бачити тебе завтра, післязавтра, завжди, — відповів він.

Вона сміялася крізь сльози — не від смутку, а від щастя.

— Ти божевільний, Артеме.

— Можливо. Але тільки через тебе.

Вони йшли далі — під зоряним небом, з теплом у руках і з думкою, що світ став простішим.

Бо коли поруч є хтось, хто змушує тебе сміятися й вірити знову — цього вже достатньо.

І вона знала: це лише початок їхньої історії.

Її сторони

Він дав мені свою куртку…

Тепла, м’яка, з легким запахом кави й чогось чоловічого — як безпека.

Я йду поруч і думаю: коли востаннє мені було так спокійно?

Навіть не ніяково — просто добре.

Його рука поруч, його голос десь поряд, і все навколо — ніби розмито. Місто, дощ, перехожі — усе стало фоном.

Чому я не хочу, щоб цей вечір закінчувався?

Я ловлю себе на тому, що посміхаюся, коли він щось розповідає — навіть якщо не слухаю кожне слово. Просто подобається дивитись, як рухаються його губи, як у куточках очей з’являються м’які зморшки, коли він сміється.

Це дивно, бо ми знайомі лише кілька днів.