Розділ 5. Зустріч

За вікном дощ малював прозорі візерунки на склі.
Краплі стікали вниз, відбиваючи м’яке світло ліхтарів.
Усередині кафе було тепло — так, ніби час тут сповільнився.

Артем сидів навпроти неї, і все навколо зникало — залишались лише її очі й тихий аромат кави між ними.
Вона тримала чашку двома руками, вдихала запах карамелі й дивилася у вікно.

— Люблю дощ, — сказала вона. — Він змушує все навколо ставати м’якішим. Навіть людей.
— А я люблю, коли він з тобою, — тихо відповів Артем.

Вона здивовано глянула, потім усміхнулася — не зніяковіло, а по-справжньому.
«Він справжній…» — подумала вона. Без масок, без ролей — просто теплий, щирий.

Вони розмовляли довго — про дитинство, про улюблені фільми, про те, як вона колись боялася стоматологів, а тепер — лише сміється.
Він розповів, як мріяв відкрити власну клініку, де люди не боятимуться приходити.
Вона слухала уважно, а в його голосі чула не просто амбіції, а серце.

— Знаєш, — сказала вона, коли дощ трохи стих, — мабуть, це дивно, але з тобою я почуваюся спокійно.
— Тоді не бійся, — відповів він, торкаючись її руки. — Я теж не хочу, щоб це закінчувалося.

Між ними запала тиша — не незручна, а та, що буває тільки тоді, коли двом добре поруч.
Вона дивилася, як його пальці ковзають по краю чашки, і ловила кожен рух, кожен подих.

Дощ за вікном раптом став м’якшим, і світло ліхтарів заграло золотом.
Артем нахилився трохи ближче.

— Ти знаєш, — прошепотів він, — мабуть, я справді чарівник.
— Чому? — ледь чутно спитала вона.
— Бо кожного разу, коли ти поруч, мені здається, що світ стає кращим.

Вона відчула, як усередині все розтануло — і більше не потрібно було нічого говорити.

Їхні руки зустрілися на столі.
За вікном краплі падали все рідше.
І тільки їхні серця билися в одному ритмі.

Це й справді було лише початком.

Кафе пахло карамеллю й кавою. Вони сиділи біля вікна, спостерігаючи, як падає дощ.
— То що, зуб не болить? — жартома запитав Артем.
— Тільки коли ти не пишеш, — відповіла вона.

Він засміявся. І сміх цей був тепліший за будь-яку каву.
Їй подобався його сміх — щирий, трохи хриплуватий, такий, що розливався теплом усередині.

Вона відпила ковток какао, вдихаючи аромат, і відчула, як серце б’ється швидше.
«Чому він на мене так дивиться?..» — промайнуло в голові. Його погляд був уважний, спокійний, але в ньому було щось більше — ніби він бачив її не як пацієнтку, а як когось, кого не хоче відпускати.

— Ти завжди така? — раптом спитав він.
— Яка саме?
— Така… непередбачувана. То боїшся лікарів, то смієшся над ними.

Вона розсміялася.
— Просто не кожен стоматолог вміє лікувати і душу, — відповіла, грайливо піднімаючи брову.

— О, це новий рівень професії, — підхопив він. — Лікування з посмішкою.

Вони обидва засміялися. І навіть бариста, який проходив повз, не втримався від усмішки.

За вікном дощ ставав тихішим, перетворювався на м’який шепіт.
Артем нахилився трохи ближче, спершись ліктями на стіл.
— Якщо чесно, — сказав він тихо, — я не можу перестати про тебе думати. Навіть коли хочу.

Вона завмерла.
«Серце, чому ти стукаєш так голосно?..»
Її пальці злегка торкнулися його руки — спершу ненароком, потім — уже свідомо.

— Може, тому, що ти зубна фея? — прошепотіла вона.
— А може, тому, що ти та, кого я шукав, — відповів він.

Між ними на мить стало зовсім тихо. Лише дощ, запах кави й два пари очей, що дивилися одне на одного без страху.
І коли він обережно поклав свою долоню поверх її, вона не відвела руку.

«От і все, — подумала вона. — Я пропала…»

Він усміхнувся, і в його усмішці було щось рідне, затишне, наче дім.

— Знаєш, — сказав Артем, — я тепер напевно не зможу більше просто лікувати тебе.
— Чому?
— Бо хочу бачити твою усмішку не лише в кабінеті.

Її щоки порожевіли, але вона не відвела погляду.
— Тоді доведеться призначати нові “прийоми”, — відповіла вона.

Він розсміявся, і цього разу їхні пальці переплелися.

За вікном дощ припинився, а у світі залишилось лише це — двоє людей і перше почуття, яке починалося просто з усмішки.