Розділ 4. Ранок після

Ранок почався по-особливому.
Вона прокинулась не від будильника, а від того, що посміхалась уві сні.
На губах ще відчувався легкий дотик — його поцілунок.
Той самий, що перевернув усе всередині.

Вона потягнулася, закуталась у ковдру і на мить заплющила очі, намагаючись знову прожити ту мить — їхні погляди, тишу, ледь відчутне тепло його руки.
«Це справді сталося? Чи мені наснилось?» — подумала вона, але варто було глянути на телефон, як сумнів зник.

Артем: «Доброго ранку, феє.
Все ще не вірю, що вчора було справді.»

Вона усміхнулася, серце забилося швидше.
Повільно набрала відповідь:

Вона: «Було. І мені здається, я ще досі там — у парку.»

Тим часом Артем стояв біля вікна, з чашкою кави в руці.
За ніч він майже не спав — усі думки були про неї.
Він згадував, як вона сміялася, як хвилювалася, як тихо відповіла на його запитання, не словами, а усмішкою.

«Я лікар, — думав він, — але вперше відчуваю, що хтось вилікував мене. Від самотності, від буденності, від байдужості.»

Йому хотілося бачити її знову — просто сидіти поруч, слухати, як вона говорить, ловити кожен погляд.

Телефон загорівся — її повідомлення.
Він прочитав і не зміг стримати усмішки.

Артем: «Тоді я прийду туди сьогодні.
Може, знову знайдемо наше місце?»

Вона прочитала, і щось тепле розлилося всередині.
Світ навколо здався яскравішим, навіть звичайний ранок став особливим.

Вона піднялася, підійшла до дзеркала — на щоках легкий рум’янець, очі блищать.
«Так ось воно, щастя, — подумала вона. — Воно не приходить раптово. Воно просто з’являється поруч із кимось, хто дивиться на тебе так, ніби бачить уперше.»

І вона вже знала: цього вечора піде в парк знову.
Бо там, серед шелесту листя і м’якого світла ліхтарів, чекатиме він.

Її лікар.

Її Артем.

Вона довго не могла всидіти на місці.
Сонячні промені заливали кухню, і в повітрі пахло полуницями та свіжим хлібом.
Вона вирішила: якщо зустріч — то особлива.

На стіл лягало одне за одним:
крихітні сендвічі, круасани з шоколадом, мисочка з фруктами — кавун, ананас і полуниця,
поруч — начоси з сиром чеддер і гострим соусом,
а ще — маленькі бургери, міні-хот-доги, і домашній банановий торт з вершками.

«Мабуть, забагато, — усміхнулась вона, — але ж він лікар, йому потрібна енергія…»

Вона поклала все у кошик, додала кілька серветок і термос із кавою.
Погляд упав на телефон — він не писав, але вона знала: напише.
І серце знову защеміло від хвилювання.

Перед дзеркалом перевірила зачіску, зав’язала хустинку на волосся.
У відображенні — не просто дівчина, а та сама, що відчула себе трохи щасливішою після одного поцілунку.

Коли вона вийшла надвір, повітря було свіже, з запахом трави.
В руках — кошик, у серці — легкість.
«Пікнік із зубною феєю, — подумала вона, усміхаючись. — Хто б міг подумати…»

Парк був залитий сонцем.
Трава блищала від роси, а вітер грайливо гойдав верхівки дерев.
Вона розстелила жовту ковдру, виклала все, що приготувала:
сендвічі, фрукти, солодощі, навіть міні-бургери — усе виглядало так, ніби з картинки.

Коли він підійшов, вона вже наливала каву в маленькі паперові стакани.

— Ти це все зробила сама? — Артем зупинився, трохи здивований, трохи розчулений.

— А хто ж іще? — усміхнулась вона. — Я ж не могла прийти з порожніми руками.
— Тоді я офіційно вражений. І, здається, дуже голодний.

Вона засміялась. Її сміх звучав легко, наче музика, і Артем відчув, як день стає кращим.
Вони сіли поруч, пробували все потроху — вона годувала його шматочком круасана, він подавав їй фрукти.

— Ти навіть приготувала хот-доги, — сказав він, кусаючи один. — Знаєш, після такого я готовий боліти зубом хоч щотижня.
— О, ні, — засміялася вона, — мені не витримати твої чергові “випадкові” огляди.
— Хіба це погано? — він нахилився трохи ближче, і в його очах блиснула та сама іскра, що й учора.

Вона відчула, як серце почало битися швидше.
Поруч було тихо, лише шелест листя й аромат кави між ними.

— Артеме, — прошепотіла вона, — якщо це сон, я не хочу прокидатися.
— Тоді не прокидайся, — відповів він.

Він торкнувся її руки, і цей дотик був тепліший за сонце.
Вона не відводила погляду, відчуваючи, що саме зараз — той момент, коли все тільки починається.

Вітер злегка підняв її волосся, і Артем тихо сказав:
— Ти навіть не уявляєш, як добре, що тоді в тебе болів зуб.

Вона посміхнулась, дивлячись на нього, і подумала:
«Може, іноді біль потрібен, щоб знайти своє щастя.»