Розділ 3. Повідомлення

Вони домовилися зустрітися після його роботи.
Вечір був теплий, повітря пахло кавою і свіжістю після дощу.

Вона прийшла раніше — стояла біля клініки, трохи хвилюючись.
У руках крутила телефон, а в голові звучала його фраза: «Тільки особливих пацієнток…»
«Невже він і справді вважає мене особливою?» — подумала вона й не втрималась від усмішки.

І саме в цей момент він вийшов — у світлому светрі, з легким усміхом і тією ж впевненістю, яка чомусь заспокоювала.
— Привіт, — сказав він, злегка нахилившись ближче. — Ти прийшла.

— Ну, зубні феї не люблять запізнюватися, — пожартувала вона.

Він засміявся, і в тому сміхові було щось щире, відкрите.
На мить вони просто стояли, дивлячись одне на одного — ніби впізнали когось, кого давно шукали.

— Ходімо? — запитав він.
— Куди ведеш?
— Побачиш. Там є маленький парк, поруч з кав’ярнею. Гарне місце, щоб просто… поговорити.

Вони йшли поруч, і час наче сповільнився.
Їй здавалося, що кожен крок лунає у серці.
Він ішов поруч, тримаючи руки в кишенях, але погляд раз по раз ковзав до неї — до її волосся, що грало на вітрі, до очей, які блищали від хвилювання.

«Боже, чому мені так спокійно біля неї?» — думав він.
«Наче я знав її завжди…»

Парк зустрів їх м’яким світлом ліхтарів і запахом лип.
Доріжки блищали після дощу, листя тихо шаруділо під ногами.

— Тут гарно, — сказала вона, вдихаючи свіже повітря. — Ти часто сюди приходиш?
— Іноді. Коли треба зібрати думки, — відповів він. — Але сьогодні, здається, уперше хочу, щоб час не йшов так швидко.

Вона усміхнулась.
Її очі світилися — теплом і трохи сором’язливістю.
Вони йшли поруч, говорили про все і ні про що: про роботу, навчання, улюблені фільми, про дитячі страхи перед стоматологами.

— Якщо чесно, — зізналася вона, — я завжди боялася таких кабінетів.
— І що змінилося? — запитав він.
Вона кинула на нього погляд, у якому блиснула іскра:
— Ти.

Артем спіткнувся на рівному місці, і вони обоє розсміялися.
Їхній сміх злився з шумом дерев, і на мить усе навколо ніби зупинилося.

Вони сіли на лавку біля невеликого ставка.
Вода відбивала світло ліхтарів, і їхні тіні перепліталися.

— Знаєш, — тихо сказав він, — коли ти пішла з клініки, мені стало… дивно. Наче я втратив когось, кого ледве знайшов.
Вона опустила погляд.
— Може, не втратив, — прошепотіла. — Може, просто знайшов трохи раніше, ніж очікував.

Він подивився на неї — уважно, повільно, ніби намагався запам’ятати кожну рису.
Її волосся трохи розвіював вітер, губи тремтіли від усмішки, а в очах відбивались зорі.

І саме тоді між ними сталося щось невидиме.
Не дотик, не слова — просто мить, коли їхні погляди зустрілися й більше не відпускали.
Серце у нього стислося, а в неї — затремтіло.

Ось вона, та сама іскра.
М’яка, тепла, справжня.

Він хотів щось сказати, але вона раптом прошепотіла:
— Мабуть, тепер я не боюся стоматологів.
— Чому? — усміхнувся він.
— Бо один із них навчив мене, що лікувати можна не лише зуби, а й серце.

І в ту мить світ навколо розчинився — залишилися тільки вони, парк і легке світло ліхтарів, що танцювало у відблисках їхніх очей.

Вітер став тихішим, ніби й він не хотів заважати.
Ліхтарі навколо мерехтіли золотом, а в середині все пульсувало від хвилювання.

Вони сиділи зовсім поруч.
Її плече ледь торкалося його руки — тепло, ніжно, ненавмисно.
Артем дивився на неї й не міг відвести погляду.
Вона підняла очі — і все.

Світ розчинився у погляді.
Більше не було клініки, робочих днів, навіть страху.
Були лише вони двоє, дихання, що змішувалось, і серця, що билися в одному ритмі.

— Можна… — тихо запитав він, майже пошепки, — поцілувати тебе?

Вона не відповіла словами — просто усміхнулась.
І цієї усмішки вистачило, щоб усе навколо стало яскравішим.

Він обережно нахилився, торкнувся її губ — несміливо, лагідно, ніби боявся злякати мить.
Поцілунок був коротким, теплим, таким, що лишає післясмак ніжності.

Вона заплющила очі й відчула, як світ наповнився тишею.
Не треба було жодних слів — усе вже сказано цим поцілунком.

Коли вони відступили, обоє тихо засміялися — від щастя, від ніяковості, від того, що нарешті це сталося.

— Значить, зубна фея погодилась на побачення? — жартома прошепотів він.
— Погодилась, — відповіла вона, дивлячись йому в очі. — І, здається, залишить не тільки зуб, а й серце.

Він узяв її за руку.
І в ту мить стало зрозуміло: це лише початок.