Розділ 2. Після роботи

Після зміни Артем з друзями зайшов у маленьке кафе на розі.
Вони сміялися, сперечалися, хтось розповідав анекдот, але думки Артема були далеко.
Він бачив перед собою не каву, а її усмішку.
Ту саму — трохи втомлену, з нотками сорому, коли вона сиділа в кріслі й боялася болю.

«Дивно, — подумав він, — скільки людей приходять щодня, а я пам’ятаю тільки її очі».

Він ловив себе на тому, що уявляє, як вона зараз усміхається комусь, як п’є чай або гортає телефон.
І всередині щось стискалося — приємно, але тривожно.

— Артеме, ти де? — засміявся його друг. — Знову про пацієнтку думаєш?
— Та ні… — відповів він, але щоки зрадливо спалахнули.

Пізніше, коли повернувся додому, відкрив блокнот із записами пацієнтів.
Пальці мимоволі зупинилися на її імені.

«Можливо, це не просто випадкова зустріч?» — подумав він, усміхаючись.

А в голові звучала тільки одна думка:
«Привіт, я думав про тебе. Давай зустрінемось…»

До кафе прийшли його друзі — Данило й Олег, обидва не самі.
З ними були їхні дівчата: Аня та Міла. Вони зразу створили навколо себе теплу, гомінку атмосферу — сміх, жарти, обійми.

Артем сидів навпроти, усміхався, але відчував себе трохи стороннім.
Він дивився, як Данило ніжно кладе руку на плече Ані, як Міла поправляє волосся Олегу, і думав, як би це було — сидіти отак поруч з нею.

— Ну, що, як день минув? — спитала Міла, сьорбнувши каву.
— Звичайно, як завжди, — відповів Артем. — Пацієнти, пломби, усмішки…
— Усмішки? — хитро перепитала Аня. — У когось, бачу, особливо запам’яталась?

Він розгублено засміявся, але не заперечив.
— Може, й так… — тихо сказав, дивлячись у чашку.

Олег усміхнувся:
— Ну все, хлопці, наш серйозний стоматолог закохався!

Дівчата заахали, і почали сипати жартами. Артем лише знизав плечима, але всередині в нього все горіло.
Йому раптом захотілося вийти на вулицю, вдихнути холодного повітря й просто написати їй.

«Що зі мною відбувається?» — подумав він.
«Може, це просто цікавість… але чому тоді серце стукає саме від думки про неї?»

Після того, як друзі розійшлися, Артем ще довго сидів один.
Дивився на екран телефона, переглядав список контактів і натрапив на її ім’я.
Палець сам натиснув повідомлення:

«Привіт. Я думав про тебе.
Давай зустрінемось?»

Він вагався кілька секунд — а потім натиснув «надіслати».
І вперше за день відчув, що зробив щось правильно.

*********************

Вона повернулася додому втомлена, але з дивним відчуттям — ніби день був особливим.
Зуб більше не болів, але залишився інший біль — м’який, невидимий, десь у грудях.

«Це просто вдячність», — намагалася переконати себе, розчісуючи волосся перед дзеркалом.
Та в голові раз у раз спливали його очі — уважні, теплі, спокійні.
І той момент, коли він усміхнувся й сказав:
«Не хвилюйся, я все зроблю обережно…»

Вона несвідомо торкнулася щоки, ніби там і досі залишилось тепло його руки.
Потім увімкнула музику, зробила чай, сіла на підвіконня.
З вулиці долинав шум вечірнього міста, але всередині було тихо — занадто тихо.

Їй хотілося відволіктись: переглянути серіал, почитати книжку, але нічого не виходило.
Думки знову повертались до нього.
«Цікаво, він завжди такий уважний із пацієнтами, чи просто…» — вона не наважилась закінчити думку.

Телефон тихенько завібрував.
Вона глянула на екран — номер, який записала сьогодні у клініці.
Повідомлення.

Артем: «Привіт. Я думав про тебе.
Давай зустрінемось?»

Вона завмерла. Серце зробило два удари — гучні, мов удари хвиль.
Посмішка сама торкнулася її губ.

«Він… думав про мене?» — прошепотіла вона.

В голові промайнуло безліч думок: чи варто, чи не занадто швидко, чи це не просто ввічливість.

Але коли вона уявила його погляд — теплий, щирий, трохи сором’язливий — усі сумніви зникли.

Вона набрала відповідь.
Пальці тремтіли, але в душі було легко, як після дощу.

Вона: «Привіт. Я теж думала про тебе.
Коли?»

І в ту мить їй здалося, що світ став яскравішим.
Зубна фея могла відпочити — бо тепер у неї боліло не від зуба, а від почуттів.