Розділ 1. Біль і зустріч

Їй виповнилося вісімнадцять, і день почався не надто радісно — зуб болів так, що хотілося плакати.
Вона сиділа біля вікна, тримаючи щоку, і думала: “Може, пройде…”
Не пройшло.

Вона довго шукала лікаря, перегортаючи оголошення в телефоні, аж поки не натрапила на запис:
«Стоматолог Артем. Молодий спеціаліст.

Працює з душею.»
З душею? — усміхнулася крізь біль. — От би це справді допомогло.

Клініка була світлою й сучасною.
Пахло м’ятою, чистотою і спокоєм.
На стіні висіли картини з усміхненими людьми, і їй стало трохи ніяково — вона, з опухлою щокою, явно не виглядала щасливою.

Двері кабінету відчинилися.
Він вийшов назустріч — у білому халаті, з легким спортивним силуетом, коротким каштановим волоссям і лагідними очима, що ніби дивились прямо в серце.

— Не хвилюйся, я все зроблю обережно, — сказав він тихим голосом.

Його тон був настільки теплим, що навіть страх почав танути.

Вона сіла у крісло, нервово стискаючи руки.
Він нахилився ближче, і в ту мить вона вперше звернула увагу на його очі — карі, глибокі, спокійні.

— Боляче буде зовсім трохи, — прошепотів він.
І справді — біль майже зник, ніби його змив той голос, у якому було щось незвичне.

Коли процедура закінчилася, вона відчула дивну порожнечу — не через зуб, а тому, що не хотіла вставати.
Він усміхнувся ще раз, подаючи дзеркальце:
— Бачиш? Усе добре.

Вона подивилася на своє відображення, потім на нього — і зрозуміла:
цей день вона запам’ятає надовго.

****************************

Біль від зуба пульсував десь у скронях, не даючи навіть думати.
Чудово… саме в мій вихідний, — зітхнула я, загорнувшись у ковдру.
Телефон блимав повідомленнями, але я не мала сил ні на кого відповідати.
Зубна фея, де ти, коли ти потрібна насправді? — подумала я з іронією.

Через годину я все ж відкрила пошук.
“Стоматолог Артем. Молодий спеціаліст. Працює з душею.”
Працює з душею? Хоч би з анестезією… — скривилась я, натискаючи “Записатися”.

Клініка виявилася затишною. Білий світ, запах м’яти, на стінах усмішки чужих людей — ніби спеціально, щоб нагадати: “Усміхайся, навіть коли болить.”
Я сіла, торкаючись щоки, і намагалася не думати про бормашину.

Двері відчинилися, і я побачила його.
Молодий, високий, спортивний, у білому халаті. Усе як у фільмах, тільки я — не героїня, а дівчина з розпухлою щокою.

— Не хвилюйтесь, я все зроблю обережно, — сказав він.
Його голос був спокійний, глибокий, майже теплий.
Як він це робить? — подумала я. — Я ж мала боятися, а не ловити себе на тому, що слухаю, як він говорить…

Коли він нахилився ближче, я відчула аромат чистоти, кави й трохи м’якого парфуму.

Заспокойся. Це просто лікар. Просто лікування. Просто біль.
Але щойно він торкнувся моєї щоки, страх зник.
Його руки були впевнені, рухи — точні, дихання — спокійне.
Я дивилась у стелю, а в голові промайнуло: ці очі... ніби я вже десь їх бачила.

— Усе добре, — сказав він наприкінці.
Я кивнула, хоча хотілося спитати: чому так спокійно, коли ти поруч?

Він подав дзеркальце, і я подивилась на себе.
Біль пішов, але натомість у грудях щось тихо ворухнулось.
Невідоме, тепле, майже сором’язливе.

Я вийшла з кабінету, ковтаючи повітря, і, йдучи коридором, подумала:
От тільки цього мені й не вистачало — закохатися у стоматолога.

************************

Ранок почався звично — кава, музика у навушниках і порожнє місто, що тільки прокидалося.
Артем любив свою роботу. Любив навіть той запах клініки, який більшість пацієнтів ненавиділи.
Він звик бачити страх — у дитячих очах, у дорослих обличчях, у тремтячих руках, що ховалися під пледами.
І він завжди знав, як цей страх зняти.

Спокоєм. Усмішкою. Словом.

Сьогодні все було так само — до того моменту, поки він не побачив її у приймальні.
Дівчина в простому светрі, з розкуйовдженим волоссям і тінню болю на обличчі.
Вона сиділа, торкаючись щоки, і виглядала так, ніби зараз розплачеться.

— Наступна, — промовив він, але голос у нього трохи затремтів.
Що за дивна реакція? — подумав. — Звичайна пацієнтка. Просто трохи налякана.

Коли вона зайшла, простір у кабінеті змінився.
Ніби стало тихіше, навіть апарати гуділи лагідніше.
Її очі — великі, світлі, з ледь помітним блиском — дивилися так, що він забув, що хотів сказати.

— Не хвилюйся, я все зроблю обережно, — нарешті вимовив.

Вона кивнула, трохи стиснула кулаки.
Йому чомусь хотілося взяти її за руку, щоб вона не боялася. Але не мав права.
Професійна етика, Артеме. Не забувай.

Поки він працював, вона мовчала, але в її погляді було щось тепле.
І навіть коли біль минув, він відчув, що не хоче, аби ця зустріч закінчувалася.

Коли все завершилося, він подав їй дзеркальце й усміхнувся:
— Бачиш? Усе добре.

Вона подякувала тихим голосом і пішла.
А він ще кілька секунд стояв біля дверей, дивлячись, як вони зачиняються за нею.

Що це було? — питав себе. — Чому так спокійно і водночас дивно порожньо без неї?

Він повернувся до столу, взяв її картку, переглянув ім’я.
Аліна.
Звичайне, але після сьогоднішнього дня воно звучало зовсім інакше.