Глава перша

Глава перша
Було палке літо,сонце припікало в повну силу всю землю. Горяча асфальтована дорога панувала жаром. Той кто ходив по такій дорозі,мав змогу відчути м'який дотик до взуття,що здавалося,немов ти ступив на вату,в твоє взуття,розпливається разом з цією ватою,що ти втрачаєш відчуття захищеності своїх ніг.
Під палящим сонцем Дмитро блукав по дорогам міста. Він був переселенцем у новому місці свого проживання, тепер йому дуже кортіло роздивитися все власними очима. Він завжди вважав себе мандрівником,який вивчає незвичні спочатку місця,намагаючись знайти щось дуже цікаве,та те що зможе подарувати радість для себе.
Йшовши по головній вулиці,як він здогадався це був центр міста,він роздивлявся магазини,які рядами стояли на його шляху. Тут були і магазини електроніки,забігаловки для перекусу,продовольчі та побутові магазини,все що треба людині,для повноцінного життя у місті. Ну Дмитра ця ідея жити у місті,та блукати по вулицям серед купи людей не дуже вабила,для нього було ближче мандрувати,знаходити щось нове,щоб розвивати свій світогляд,та було що потім розповісти.
Так дивлячись по різним сторони,він дійшов до перехрестя,Дмитру щось зразу згадалося із казок: "На ліво підеш-щось загубиш,на право підеш-печаль знайдеш,прямо пойдеш-невідоме знайдеш". Ну чи якось в такому сенсі,бо він точно як там казали не пам'ятав. Він подивився на право,там,куди йшла дорога,теж було багато магазинів тільки вже більше. "Точно що можна загубити щось,коли тебе буде спокушати така купа магазинів,щоб ти не зайшов та не купив що небудь"- подумав про себе Дмитро. Він подивився тепер на ліву сторону,там дорога йшла між густими деревами каштанів,серед яких було видно будівлі та житлові домівки. А дивлячись прямо,він побачив звичайний парк з дитячим майданчиком,та вирішив направитись саме туди.
Він подивився,та побачив поблизу маленький кіоск,підійшов до нього,хоч на вулиці було дуже спекотно,але він купив собі гарячої запашної кави. Він завжди вважав про себе,що він якийсь дивний в своїх вчинках та що серед такої кількості людей,на нього будуть дивитись якось по інакшому. Заплативши за каву,він направився у парк,бо хотів просто поспостерігати,як в такому місті поводяться люди.
Дмитро ніколи не полюбляв знаходитися на виду де є багато людей,бо його починало тіпати,коли він відчував на собі питальні погляди. Для нього було саме ідеально,це бути десь в особистому місці,щоб менше привертати до себе уваги. Тому саме таке місце він почав шукати собі,прийшовши у парк.
Знайшовши собі підходяще місце,він влаштувався на лавочці,де скрізь росли пишні ялинки,та приховували його серед своїх гілочок. Та саме гарним було то,що в цьому місці сонечко не так припікало,та було добре видно все що коїться навкруги.Було чутно як на майданчику граються діти,там десь не податку сидять дорослі батьки,слідкуючи кожен за своїм чадом.
Але сидячі в затишку,спостерігавши за тим як діти граються в свої ігри,які придумались раптово,Дмитро відчував,ніби хтось за ним спостерігає. Все у середині тремтіло,від цього він часто дивився по сторонах,но ні кого поруч зовсім не було,але відчуття що хтось дивиться на нього,та з зацікавленістю,не давала йому спокою.
Від таких почуттів, Дмитро не міг сидіти спокійно,тому він встав та почав блукати по околицях майданчика,щоб хоч якось відволіктися від тремтіння у всьому тілі. Всі люди які були там,почали ретельно вивчати його,пронизливими поглядами вони дивилися,немов вони побачили щось дуже несподіване для них. Від такого погляду Дмитру стало ще більше не по собі,він так і мріяв зараз провалитися під землю,щоб уникнути таких питливих поглядів.
"Таке враження що всі люди в мені побачили надзвичайне! Але я простий хлопець який хотів побути на самоті,та спостерігати за людьми,як вони проводять час,тут у такому незвичному для мене місті"- думав про себе Дмитро,ходячи вокруг майданчика.
В нього останнім часом взагалі думки приходять якісь дивні. З того самого моменту коли він переїхав із-за війни,в нього склалося таке враження,що всіх людей щось захопило,точніше їх розум. Бо кому буде добре коли навкруги війна,а тут усі дивляться на тебе не розуміючи твоєї поведінки. "Може це моя уява так на мене впливає"- говорив собі завжди Дмитро.
Походивши так деякий час Дмитро вирішив повернутися на те місце де він сидів. Побачивши поблизу заброшені будівлі, йому одразу згадалися усякі катакомби та різні споруди які могли приховувати скарби. Але ходивши біля цих споруд він бачив одне сміття,яке валялося дуже довго,судячи з того аромату який доходив до носа.
"Боже! Як можна так запустити,щоб у центрі міста біля майданчика де грають маленькі діти,та і дорослі теж але діти,дозволити щоб така купа сміття лежала прям перед очима? Таке враження що всім байдуже на інших людей,вони як вірус намагаються знищити все навколо,в потім будуть людей робити винними,що саме вони це сміття накидали! Хоча повинні вивозити його,та чистити такі місця!"-вражено думав про себе Дмитро,та в глибині душі йому було прикро,що саме таке байдуже ставлення зараз у світі.
Час минав, сонечко вже сіло зовсім за будівлі,що на вулиці можна було відчути легеньку прохолоду. Діло йшло к вечору,вже почало небо вкриватись сірими кольорами,передаючи враження,що ось ось світ попаде у темряву,щоб зранку знов народитись.
Дмитро сидів тихо,дивився як навколо люди почали вже збиратися,та кожен з них йшов своєю дорогою. Хтось компанією йшов,гучно сміялися,в хтось незважаючи на всіх,з мрійливим поглядом кудись поспішав. Кожен був зайнятий своїм. Але тільки йому було так прикро на душі,від того що він бачить світ не під таким радісним кутом,та від цього йому хочеться завжди зникнути,щоб не бачити того,як руйнується світ.
Коли на майданчику не залишилось зовсім нікого,він теж встав,подивився на вколо себе, здивований тим,що ні чого не бачив він надзвичайного у цьому місті щоб могло породити бажання тут залишитись назавжди,бо ні чого с того що він спостерігав не визнало в нього почуття радощі.
Стомлений більше своїми думками ніж часом він направився повертатися тим шляхом,яким прийшов на цей майданчик. Проходячи знов всі ці магазини,але зараз вже вони не привертали не якої уваги. Дмитро йшов повільно,копаючись у власних думках,та намагався зрозуміти що він відчуває після цього. Но знайти відповіді так він не зміг.Він дійшов до того місця де знаходився його дім точніше будівля з багатьма квартирами,він пройшов двором,та так повільно увійшов до свого під'їзду.
Прийшовши додому,в точніше в нове місце проживання,Дмитро стомившись від прогулянки, швиденько підігрів собі вечерю,зробив запашної кави,бо як багато він її не пив,вона діяла на нього як снодійне. Повечерявши,він прийняв прохолодний душ,щоб хоч якось отримати послаблення,та після вирішив почитати книжку,щоб відволікти свої думки від реального світу. Але почавши читати,він не помітив як почав засинати,уява почала гратися з розумом,та він провалився в забуття.
Дмитро опинився у темному приміщенні,де сірі стіни из грубого каменя створюють враження покинутого замку. Уся підлога була вимощеною чорно-білою плиткою,що нагадувало дошку для гри в шахи. В нього було таке відчуття що він потрапив у середньовіччя,в ту епоху коли жили лицарі,та всі вони залишили свій слід у цій місцевості. Їшовши не спішним шагом у незвичному місці, Дмитро відчував на собі те,що немов за ним хтось слідкує,за кожним його кроком.
Там де проходив хлопець,починали запалюватися факели,які своїм світлом вказували йому дорогу. Дмитру здавалося,що хтось навмисно це робить,щоб він йшов саме цим шляхом,а факели,це як вказівник,куди саме треба йти. Немов невидима рука сама хотіла,щоб юнак прийшов туди,де йому треба опинитися. Це було надзвичайним явищем,таким казковим,та з іншого боку якимсь містичним.
Не помітивши за собою, Дмитро йшов саме тим шляхом,який підсвічували йому факели. Це було для нього щось новим,бо він ніколи не робив те,що йому хотіли нав'язати. Але цей випадок був іншим,тут цікавість перемагала над розумом,в саме в тому сенсі,куди всі ці шляхи приведуть,та що буде далі.
Так він блукав дуже довго. Бо в цьому незвичному місці немає поняття часу,тому блукаючи від одних факелів до інших,в Дмитра складалося враження,що він бігає по колу,як білка бігає в своєму колесі,но так ні чого не наздоганяє. 
Ця сцена була для Дмитра немов сторінка із фантастичних оповідань,де він став головним героєм не знаючий для чого саме він потрапив у цей світ. Але цей світ не зрозумілий,чи то сниться йому,чи відбувається насправді.Но те що коїться тут з ним,все те дивовижне що він бачить власними очима,має сенс,для нього самого,бо саме йому необхідно зрозуміти, що саме він як людина,може із себе представляти. А це є головним питанням кожної людини,яка у власному житті,хоче знайти місце серед людей.
Блукавши так слідом за факелами,котрі водили його немов по лабіринту,минаючи то одні коридори,то перехрестя,немов намагаючи сбити в пантелику. Але Дмитро йшов впевненим кроком,його вела цікавість що буде далі.
Так він опинився в тупиковому коридорі. Куди би він не подивився,не було навіть ніяких дверей,суцільні стіни на яких весіли факели. Там попереду,де повинен бути кінець стіни,в сутінках розглядались непримітні двері.
"Невже це кінець шляху? Ось я зараз відкрию ті дверцята,та мабуть прокинуся знов в тому місці де моє тіло зараз спить? Який був сенс цього сновидіння,якщо це дійсно так воно і є? Для чого я блукав за цими факелами,немов за путівником,щоб прийти до цього,та не знайшовши нічого повернутися? Тоді я зовсім не бачу логіки в усьому що було!"- думав про себе Дмитро дивлячись на ті дверцята. Але думки його,як йому здалося,ехом пронеслись по коридору,саме в ту сторону де знаходиться дверь.
"Ні,ні! Це не може бути просто так! Для чогось це має бути причиною всього шляху. Так все не може закінчитися! Треба ризикнути,та піти далі. Може за тими дверима ще щось є,в я тут стою та думаю що буде далі? В час то минає, треба піти далі не дивлячись ні на що,іначе немає сенсу в тому,щоб знаходити для себе щось корисне"-наполеглево сам собі казав Дмитро. Рішучість завжди була в нього коли діло стосується чогось особливого.
Зібравшись з думками він наполегливо пішов в сторону дверей. Зупинившись біля самих дверей,він побачив як з кожної сторони намальовані якісь дивні знаки,але він не міг зрозуміти що вони означають. Ну цікавість вела його вперед,не давала спокою що може приховуватись там за дверима. Та тільки він потягнув руки до ручки дверей,ті як зачаровані самі відчинилися. Дмитро від здивування вдихнув повітря,та обережним кроком зайшов у середину приміщення