Розділ 30. Я знову дихаю

Це була найдовша і надто тиха подорож автобусом. Я сиділа, спершись головою на вікно, і дивилася, як повз проносяться машини. Людей на вулиці майже не було – зарано для міста. Вирішила поїхати до тата у лікарню. Не хочу додому.                                                                                                                        У приймальні мені сказали, що його вже перевели в звичайну палату, чому я дуже зраділа.

– Тук-тук, до тебе можна? – заглянувши в палату, запитала я.

– Доню! Проходь, звичайно. – тато помітно пожвавішав, побачивши мене. – Я такий радий, що ти прийшла.

Я підійшла і обійняла його. Після того, що з ним сталося, мені хочеться робити це частіше.

– Як ти почуваєшся?

– Вже набагато краще. Тільки нога болить. Лікарі кажуть, що, швидше за все, доведеться ходити з тростиною. – він погладив свою ногу в області коліна. – Але я не засмучуюся, буду, як доктор Хаус.

– Краще так, ніж… – я не змогла домовити, бо голос зрадницьки затремтів.

– Ну-ну, донечко, перестань. – тато підтягнув мене і дбайливо пригорнув до себе. – Я поряд. Все гаразд. Для мене головне – що ти ціла. Я не дурень, і чудово розумію, що ця аварія не була випадковістю.

Він деякий час гладив мене по голові.

– Коли мене випишуть, клич Алекса – повечеряємо разом, подивимося футбол. Загалом проведемо тихий сімейний вечір.

Почувши пропозицію, моє дихання ненадовго перервалося. Через якийсь час тиші я трохи відсторонилася, щоб подивитися йому в очі.

Він завжди все розумів.

Навіть без слів.

– Так… так було потрібно. – тихо сказала я.

– Я знаю. – тато, з сумною усмішкою, розуміюче кивнув.

Я пробула тут ще близько години. А коли зрозуміла, що запізнююся на роботу, пішла, поцілувавши тата на прощання.                                                                                                                                          Уперше, за весь час у цій компанії, я запізнилася на п'ятнадцять хвилин. Піднявшись на поверх, я підійшла до дверей свого кабінету. Вдихнувши на повні груди, зайшла всередину.

Що взагалі зі мною? Адже це не кінець світу. Він живий. Просто поїхав. Ненадовго. Мабуть. Чому ж так важко на душі? Від мене начебто відірвали частинку, яка змушувала вільно дихати.                                                                                                          

Двері кабінету різко відчинилися. Міллер.

– Доброго ранку, міс Адамс. – весело почав він. – Який чудовий день, не погодитесь?

– Що вам треба? – з презирством сказала я.

– Просто хотів побажати своєму улюбленому співробітнику вдалого дня.

– Катіться ви зі своїм днем ​​кудись подалі звідси! – мій голос перейшов на крик.

Я встала, швидким кроком підійшла і, гучно зачинила перед ним двері.

День тягнувся довго й болісно. Робота була, але не так багато, щоб можна було поринути з головою. Зрештою він закінчився.

Я стояла і чекала доки відчиняться двері ліфта.

– Міє, – раптом з'явився Філ. – як ти?

– Якщо чесно, дивно... начебто все на місці, а ніби чогось не вистачає. – відповіла я на видиху.

– Угу, – замислився він. – знайомий стан. Як коли виходиш з дому без ключів, але розумієш це тільки на півдорозі.

Я тихо посміхнулася, кивнувши головою.

Ми мовчки зайшли до ліфту.

– Знаєш, – раптом сказав друг. – іноді найправильніше, що можна зробити – це просто прожити день. Не намагатися "розібратися", "зрозуміти", "вирішити". А просто дожити до вечора.

– А що потім? – з надією в очах подивилася на нього.

– А потім буде новий день. – він знизав плечима. – І ти в ньому вже трохи сильніша. Навіть якщо цього не відчуваєш.

– Дякую за підтримку. – я міцно стиснула його руку у своїй.

Коли ми вийшли надвір, Філ повернувся і додав:

– Сонце, якщо тобі потрібна буде допомога, знай – я завжди поряд. Те, що Алекс змушений був поїхати, не означає, що це кінець усього. Ми, як і раніше тут. Разом. І ми разом все переживемо.

Уперше за весь цей час я побачила, що Філ може бути таким серйозним, таким надійним і таким справжнім другом.

– Дякую. Я рада, що маю такого друга. – відповіла, обіймаючи його.

МИНУЛО ПІВРОКУ

Це рішення прийшло не різко. Не в одну безсонну ніч. Воно просто... дозріло. Застібаючи пальто перед дзеркалом, я раптом зрозуміла, що не хочу працювати там, де стільки спогадів про минуле.                                                                                                                       

Заяву я написала без тремору в руці та без гризіння совісті. Філ, до речі, мене підтримав. Міллеру було все одно. Він навіть не намагався з'ясувати причину мого звільнення.

Нове місце виявилося іншим. Ще б пак! Магазин кондитерських виробів і близько не стоїть із юридичною компанією. Мені тут дуже подобається. Крім того, що тут завжди смачно пахне, чудовий колектив. Найчастіше я стою за касою, але часом мене вчать пекти смачні тортики і кекси. У магазині завжди панує така тепла атмосфера, що сама того не помічаючи, я знову почала безтурботно сміятися, радіти новому дню.

Алекса я вже згадую рідше. Він – як та пісня з дитинства, яку ти давно не слухав, а згадавши – починаєш занурюватись у приємну ностальгію.

Вечорами, якщо дозволяла погода, я часто ходила пішки додому, каталася з Ліамом на мотоциклі, ходила з Ребеккою в кафе, а з Філом і Чарлі у парк. Загалом, жила далі.

МИНУВ ЩЕ РІК

День народження цього разу я вирішила не відкладати та не ховати. Жодних «перенесемо», жодних «не хочу святкувати».

Підготовка йшла повільно та ліниво. Я обирала сукню, відповідала на повідомлення, бронювала столик у тому самому кафе в центрі – затишному, світлому, сімейному. Кафе «Старенька Сью» – ну дуже приємні спогади залишилися про нього у мене.

Я спустилася на кухню, попити води. Тато сидів у вітальні і дивився телевізор.