Розділ 29. Найменше зло

Коридор був надто світлим. Настільки яскравим, що різало око. Я сиділа на пластиковому стільці, поставивши лікті на коліна, і дивилася на свої руки – вони тремтіли, а між пальцями все ще була кров тата.                                                                                                                                                             Алекс стояв поряд. Він спілкувався з лікарями, показував документи, комусь телефонував, але я багато чого не чула. До мене долинали лише уривки слів.

Я чула лише одне:

«Стан важкий. Ми робимо усе можливе.»

Я хотіла б заплакати, та нічим. Сльози ніби висохли, а повіки розпухли від тривалого плачу.

– Можна до нього? – запитала я ледве чутно у лікаря.

– Поки що ні. Йде операція.

Операція. Це слово засіло в голові і віддавало гучною луною.

Алекс сів поруч зі мною. Якийсь час ми сиділи мовчки.

– Це все через нас? – нарешті почала я.

– Ні. – після недовгої паузи відповів він.

– Не бреши…

Хлопець уперше за цей час опустив голову і тихо сказав:

– Вони хотіли тебе. Я певен.

Я поволі перевела свій погляд на Алекса. Не розумію. Я нічого не розумію.                                        Поруч із нами було розташоване вікно. Через те, що воно було відчинене, з вулиці долинали розмови поліцейських.

– Камери на перехресті сьогодні не працювали. Збіг, напевно… – втомлено сказав один із них.

Збіг… У цей момент у Алекса завібрував телефон. Він глянув на екран і завмер. Потім показав мені повідомлення.

"Ми попереджали"

Я звела погляд на хлопця.

– Це були вони…

Але він уже не заперечував.

– Якби ти вийшла на крок раніше… – він не договорив.

Замруживши очі, відвернувся. 

– Краще б на його місці була я… – як мантру сказала я.

Хлопець різко повернув до мене голову і сів переді мною навколішки.

– Навіть не думай про це. – його руки лягли на мої коліна. – Твій тато – сильний чоловік. Я впевнений, він видужає.

Я завзято дивилася в одну точку. Алекс взяв мене за підборіддя та повернув на себе.

– Мі, подивися на мене. Твій тато міцніший, ніж здається. З ним все буде гаразд, от побачиш… Дай мені ляпаса, якщо я помилюся.

Його голос зрадливо здригнувся, і я вперше побачила в його очах сльози.

                                                                              ***

– Не турбуйся, коханий, – Мері гладила Гаррі по руці. – процес уже запущено. Скоро ти вийдеш із цього ув'язнення. – вона обвела очима тюремну кімнату.

– Щоб я без тебе робив… – чоловік пристрасно поцілував свою супутницю.

– А від мене ще щось потрібно? – перервав їх Маркус.

– Поки що ні. Якщо ти знадобишся, я дам тобі знати. – продовжуючи обіймати Гаррі, відповіла Мері.

                                                                             ***

За кілька годин двері прийомної відчинилися і до нас вбігла мама.

– Міє! – вона пригорнула мене до себе. – Як це сталося? Що кажуть лікарі?

– Вони зараз його оперують. Він врятував мене… – я відчула грудку в горлі.

У цей момент із операційної вийшов лікар. Швидким кроком він підійшов до нас. Я намагалася зчитати з його обличчя хоч якусь емоцію, але марно.

– Операція пройшла успішно. – нарешті заговорив він. – Ми його перевели до реанімації. Буде там під нашим наглядом від кількох днів до тижня, залежно від стану.

По тілу пробігли мурахи, а десь в середені промайнуло ледь помітне полегшення від почутого.

– До нього можна? – одразу запитала я.

– Тільки ненадовго. – з видихом відповів він. – Перед входом до палати обов'язково надягніть халати.

Ми зробили так, як він сказав. Зайшовши до палати, я побачила, як на лікарняному ліжку лежав тато. Його шкіра була блідіша за звичайну, очі заплющені, на обличчі виднілися подряпини від удару, мабуть, об асфальт. У правій руці стирчала система від крапельниці, а до грудей було прикріплено датчики, які виводили на екран спеціального приладу малюнок серцевого імпульсу. І монотонні короткі гудки:

Пі-пі-пі….

Підійшовши ближче, я торкнулася його руки. Вона була нерухомою. По щоках знову потекли сльози. Алекс приобійняв мене за плечі і, звернувшись до тата, сказав:

– Роберте, одужуйте швидше. Я вірю у вас.  

– Так, Робе, куди ж я без тебе? – продовжила мама.

– Тату, ти повинен побувати на моєму весіллі! – схлипуючи сказала я.

– Та й онуки самі себе не доглянуть. – одразу додав хлопець, що змусило нас посміятися крізь сльози.

Ми пробули у реанімації ще хвилин п'ятнадцять. Вже хотіли вийти з палати, як почувся тихий хрип.

– Мі?

Ми різко обернулися і побачили, як тато трохи розплющив очі і намагається поворухнути пальцями руки.

– Тату!

– Роберте!

Ми підбігли, оточивши його ліжко з усіх боків.

– Робе, коханий, як ти? – мама почала квапливо ставити запитання.

– Хто… – було видно, як йому поки що важко даються слова. – Хтось сказав про онуків чи мені почулося?

Ми всі втрьох переглянулися між собою. Він нас чув?

– Роберте, якщо це допоможе вам швидше стати на ноги, то ми можемо попрацювати над цим питанням... – раптом підключився до розмови Алекс.

Я, округливши очі, зніяковіло глянула на хлопця. Він же у відповідь кивнув мені у бік тата. Я повернула голову і побачила, як він сміється, мама також, від сміху, прикрила обличчя руками.                                  Все гаразд. Алекс мав рацію. Він видужає. Я вірю в це.

Незабаром ми з мамою поїхали додому. Після довгих умовлянь Алекса залишитися у нас на ночівлю, він все ж таки вирушив до себе.

Сьогодні був дуже важкий день.

АЛЕКС

Алекс завалився до себе на ліжко, не відчуваючи своїх ніг. Тільки прикрив очі, як почувся дзвінок у двері. На годиннику показувало далеко за північ, тому це його не на жарт насторожило.                                                                                                                                                       Мері.