Розділ 26. Привид з минулого

Не встигла я озирнутися, як тиждень відпустки опинився позаду. Вдягнувши штани та світло-рожеву блузу, приготувалася вийти, як згадала про ті документи, які взяла з роботи для домашнього вивчення. Зібравши все в пакет, я зрозуміла, що сьогодні дістатися роботи мені буде набагато зручніше на машині.

Наш будинок знаходиться недалеко від центру міста, тому зупинити таксі тут дуже просто. Тільки я хотіла підійти до однієї з машин, що стояли, до мене під'їхав синій Nissan X-Trail.

– Дівчино, вам у який бік? – почувся жіночий голос із авто.

– Мені за три квартали, за центральним парком. Там офіс Arbitrade.

– А, знаю, сідайте підвезу.

Не замислюючись, я застрибнула до салону. Одразу скажу, що мені дуже незвично бачити на місці водія молоду жінку.

– Величезне дякую. Скільки я вам винна?

– Оу, не треба. Я не таксист. – посміялася жінка. – Просто розумію, що, інколи, людям потрібна допомога. У мене був схожий випадок. Так от я досі вдячна тому чоловікові.

– Так, світ не без добрих людей. – мені стало якось ніяково. Захотілося їй віддячити. – Ви вибачте, але я так не можу. Давайте я вас хоча б кавою пригощу?  

– Послухайте, як вас звати?

– Мія.

– Дуже приємно, а мене – Крістін. Міє, заспокойтеся, нічого не потрібно. Це від щирого серця. – вона широко посміхнулася, глянувши на мене.

Жінка була енергійна, судячи з рухів та емоцій. У неї була коротка світла стрижка, пірсинг у носі та яскраво-червона помада. Одягнена була у молочного кольору брючний костюм.

Незабаром ми під'їхали до потрібної будівлі.

– Ще раз дякую. Ви мені дуже допомогли. – на виході сказала я.

– Завжди будь ласка!

Зайшовши на свій поверх, я вдихнула повні легені повітря і попрямувала до свого кабінету. Дорогою зайшла до Філа.

– Привіт, ти як? Налаштований на роботу?

– Привіт, люба. – почав мене обіймати колега. – Та я б не відмовився ще від тижня відпустки.

– А мені, на диво, хотілося повернутися до робочої стихії. Старію чи що? – я задумливо потерла підборіддя.

– Ха, дитинко, мені здається, що тут справа не в самій роботі, а в тому, з ким ти працюєш. – колега мені підморгнув.

Що? Невже він знає все? Я відчула жар по тілу.

– Не розумію про що ти… гаразд, мені час.

Я миттю вийшла з кабінету Філа і вирушила до себе. Дорогою мені довелося відганяти від себе неприємні думки. Невже Алекс уже все розповів?

Не встигла я відчинити двері до свого кабінету, як мене побачив директор.

– Міс Адамс, а що це за пакет?

– І вам здрастуйте, містере Міллер. Це документи. Я брала для домашнього вивчення.

– Невже? Мабуть, уже вивчили все напам'ять? – він почав до мене повільно підходити.

– Ем, я… на жаль, обставини приготували мені інші… інші плани.

Він зупинився за крок від мене.

– Сподіваюся, ці «плани» не вплинуть на вашу продуктивність. – потім Міллер нахилився ще ближче і, майже пошепки додав. – Адже від неї залежить чи буде вдалий результат у цих ваших планів.

Я застигла як укопана. У роті пересохло, а руки затремтіли від страху. Що малося на увазі? Чи може це означати, що він знає про нас із Алексом? Чи, може, все набагато глибше? Може, він знав про нашу аварію? Чи того гірше – він був співучасником?

Закинувши документи собі на стіл, я побігла до кабінету Алекса.

– Доброго ранку!

Але двері виявилися замкненими.

Дивно, він зазвичай уже на роботі у такий час. І знову в мені почала вирувати тривога. А раптом щось трапилося? Потрібно зателефонувати. Я набрала його номер та почула мелодію. Озирнувшись, побачила хлопця, що виходить із ліфта.

– Слава богу, з тобою все гаразд! – підбігла до нього і обвила руками його шию.

– Так, я забув, що тимчасово без машини. Довелося поспіхом ловити таксі.

Він помітив мій тривожний погляд і одразу спохмурнів.

– Щось сталося?

Я завела його до свого кабінету, щоб розповісти про розмову з Міллером.

– Я не розумію його! Він то погрожує мене звільнити, то ставиться до мене, як до другосортної людини, потім вдає, що все добре і ось знову! Тепер пішли якісь погрози… – я схопилася за голову, не знаючи, що робити.

– Тихо, все добре. – Алекс підійшов до мене і міцно обійняв, при цьому погладжуючи мене по волоссю. – Треба подумати, як нам діяти.

Раптом мене різко осяяло. Я згадала про прослуховування у кабінеті. Швидко написавши це слово на листку, показала хлопцеві.

– А, прослуховування? Не хвилюйся, я знайшов і позбувся їх у твоєму, і в моєму кабінеті ще в перший день відпустки.

Добре, хоч тут можна видихнути спокійно. Я плюхнулася на диван, закинувши голову на спинку. Гаразд, якщо над цією ситуацією ще слід поміркувати, то приступлю до другої частини.

– Алексе?

– Так?

– Я хотіла поговорити з тобою про ту ніч…

– Звичайно, – він помітно пожвавішав. – хочеш повторити?

– Що? Я не… тобто так… тобто… Алексе, стоп!

Хлопець почав заливатись сміхом від моєї відповіді, потім він підсів до мене і взяв за руку.

– Гей, я жартую… тепер давай серйозно. Та ніч для мене не була випадковою і я радий, що ми нарешті поговоримо про це. Мені важливо, що між нами відбувається, адже ти для мене давно вже не просто колега.

На цьому моменті він неквапливо заправив мені за вухо пасмо волосся, що вибивалося. Я дивилася на нього так, наче боялася забути його риси обличчя.

– Міє, мені добре з тобою, і я не хочу втрачати те, що між нами є… – хлопець скуйовдив собі волосся. – Мені важливо, щоб ти була поряд. Не як колега. Скажи, чи ти погодишся бути моєю дівчиною?

– Так, звичайно так! – від сказаних Алексом слів у мене по щоках потекли сльози щастя. – Алексе, я відчуваю до тебе теж саме. Ти… ти мені більше, ніж просто подобаєшся…

Хлопець притягнув мене до себе і поцілував у губи. Цей момент був настільки бажаним та довгоочікуваним, що нам не хотілося відлипати один від одного.