Розділ 24. Коли мовчання говорить більше

Не знаю, скільки ми стояли й дивилися одне на одного захопленим поглядом, але голос мами вирвав нас із приголомшення.

– Молодь, а чого це ви стоїте тут, як зачаровані? Ви, здається, кудись збиралися. – вона швиденько вклала мою руку в руку Алекса і буквально виштовхнула з дому, зачинивши двері.

– Ну… ходімо? На нас чекає таксі.

– Ага...

Чомусь саме тепер, саме за таких обставин з'являється збентеження – незручне, майже боязке. Помітила, що начальник зараз як ніколи мовчазний. Здається, він відчуває ті ж почуття. Я так хочу підняти свій погляд і подивитися йому у вічі, але боюся, що можу втратити контроль над своїм розумом.

– Прошу. – Алекс, як справжній джентльмен, відчинив мені двері в машину і сів слідом за мною. – Назвеш адресу кафе?

– Так. – я назвала адресу водієві і замовкла.

Судячи з тембру голосу хлопця, він опанував себе. Я вдихнула глибше і на одному подиху протараторила:

– Є якісь новини щодо машини?

– Так. Давай я тобі потім все розповім? Після цього вечора.

– Чому?

– Занадто багато інформації. А я зараз не хочу про це думати.

– Ось ти знаєш щось, про що думати не хочеш, а я, не знаючи, про що ти знаєш, уже про це не можу не думати.

Від моєї відповіді, хлопець просто розплився в усмішці, відкинувши голову назад. До речі, водієві теж сподобалася моя відповідь, оскільки він глянув на мене через дзеркало заднього виду і пирснув від сміху.

Поки мій мозок підкидав мені різні варіанти того, що саме може розповісти Алекс, ми під'їхали до потрібного місця.

– «Старенька Сью»? Ми йдемо в кафе під назвою «Старенька Сью»? – у мого начальника навіть повіка ока почала смикатися. – А навіщо я так виряджався тоді? І ти також. Адже ти знала...

– Послухай, – я взяла його під руку і ніжно продовжила, хоч усередині мене розпирав дикий регіт. – Ти не дивися на назву. Атмосфера цього закладу тебе приємно здивує.

Відчиняючи двері, я уявляла, як Алексу сподобається інтер'єр, сервіс та ці м'які тапочки, які роздають усім відвідувачам. Але коли ми зайшли, здивувалася навіть я. Нікого стороннього в кафе не було, на порожніх столах були розставлені свічки, основне світло було трохи приглушене, що створювало романтичний колорит, а у центрі сиділи Філ і Чарлі, які насолоджувалися приємною мелодією, що линула приміщенням.

– Ну нарешті ви приїхали! Ми вас уже зачекалися. – Філлі підбіг до нас і став цілувати. – Ходімо швидше, я вас познайомлю зі своєю другою половинкою.

Ми з Алексом підійшли до столика і чемно представилися коханому нашого колеги. Те саме було зроблено і самим Чарлі. Коли ж всі посідали за стіл, офіціант виніс для кожного з нас смачну страву. Принаймні так мені її описав Чарлі. Я очікувала побачити на своїй тарілці щось м'ясне, наприклад, яловичий стейк середньої прожарки, просочений дорогим вином для пікантності смаку, чи соковиті свинячі медальйони, які буквально тануть у роті... але переді мною стояла тарілка з устрицями.

Як це їсти? Багато людей вважають їх вишуканою стравою, і нехай це буде справді так, але особисто я не бачу в них нічого апетитного. Залишається сподіватися, що справжнє м'ясо буде трохи згодом.

– А як це робиться?

Мій погляд ковзнув до Алекса – він з неймовірною легкістю проковтнув уже другу устрицю. Усього їх було по чотири у кожного.

– О, Мі, ти не знаєш, як їх їсти? – Філ щиро здивувався моїй невмілості. – Дивись, береш устрицю в одну руку, а другою – відкриваєш за допомогою гачка. Тепер бризкаєш на неї лимонним соком і втягуєш устрицю собі в рот. – друг продемонстрував це на собі.

– Ага, добре.

Я взялася повторювати. Краєм ока помітила, що всі троє витріщилися на мене, щоб простежити правильний порядок моїх рухів і, якщо раптом щось неправильно – виправити. На подив все вийшло, і ось на мене дивилася розкрита устриця. Така слизька та сіра. Ось вона вже оббризкана лимонним соком, і тепер залишилося її з'їсти. Перш ніж це зробити, я піднесла її до носа, щоб відчути хоча б запах і зрозуміти, що за смак на мене чекає. Устриця мала яскраво-виражений морський запах, загалом не такий апетитний, як у м'яса. Зібравшись з думкою, я піднесла її до свого рота і швидко втягнула делікатес. У мить смакові рецептори вловили відвертий смак моря. Відчуваючи устрицю в роті, я не могла її проковтнути через слизьку неоформлену структуру, мені захотілося повернути морепродукт назад.

– Не треба розжовувати, ковтай одразу, як воду. – підказав Алекс, побачивши моє розгублене обличчя.

– Ні, ти чого! Вона має насолодитися цим вишуканим смаком! Жуй, дитинко. – підштовхував Чарлі.

– Десь читав, що справжні гурмани ковтають її цілком, не жуючи. – почав доводити свою правоту Алекс.

– Ми – не гурмани.

Витріщеними очима я переводила погляд то на начальника, то на Чарлі, не розуміючи, кого ж із них все-таки слухати і як вчинити правильно. У результаті, замруживши міцно свої повіки, я проковтнула устрицю і швидко запила її білим вином, повністю осушивши келих.

– Зазвичай роблять лише пару ковтків, але й так теж можна. – прокоментував Філ. – Чар, ходімо, десерт виберемо.

Парочка пішла до барної стійки, де стояли два офіціанти.

– Не зрозумів, а що, іншої їжі не буде? – Алекс, мабуть, теж розраховував на більше.

– Тобі начебто сподобалися устриці. Досить швидко їх проковтнув.

– Та це було зроблено для того, щоб швидше з ними розправитися і приступити до чогось суттєвішого, але цього суттєвого я, схоже, так і не дочекаюся. – він зробив невелику паузу. – До речі, ти молодець, добре трималася.

– Так, я... – на мої плечі лягла рука хлопця. – намагалася.

– Друзі, у мене пропозиція! – почав Чарлі, коли вони повернулися за столик. – Пропоную поїсти торт і поїхати погуляти нічним містом.

– Та ну, нудьга якась. – заперечив Філ, – Погуляти ми можемо будь-якого іншого дня. А от якщо ми зібралися тут парами, то наполягаю продовжити романтичний вечор!