Розділ 23. На повній швидкості

– Слухай, давай вважатимемо, що я все забув, гаразд? – Алекс став на моєму шляху, перекриваючи дорогу.

– Так, але проблема в тому, що про це вже не забуду я. – обійшла його і попрямувала до потрібного нам будинку.

Це був невеликий будиночок, поряд із яким розташовувався досить великий сарай. З помешкання вийшов чоловік п'ятдесяти років.

– Привіт, молодь! Ви до мене?

– Добрий день, нам потрібен Джексон. – почав Алекс. – Хочемо купити у нього ящик курчат.

– Джексон – це я. Будь-яка примха за ваші гроші, діти. Ходімо.

– Не купити, – зробила я зауваження Алексу. – дідусь сказав, що ви просто передасте йому курчат. Я онука Мейсона.

– Міє? Вибачай, не визнав тебе. Звичайно, зараз винесу.

Ми пішли слідом за чоловіком у сарай. Помешкання було устелено сіном, подекуди були складені дошки та ящики. У центрі була величезна металева клітка з великою кількістю курчат. Вони були пухнасті та абсолютно різних кольорів: жовті, чорні, коричневі, у цятку, білі…

– Ось, я ще вчора відсадив ваших. – Джексон вручив ящик із живністю у руки Алекса. – Ви б хоч тачку взяли, нести буде важкувато.

– Та ми і їхали на тачці, тільки вона потонула дорогою... – засмучено відповів хлопець.

Я коротко переповіла всю ситуацію чоловікові, а він, у свою чергу, дав нам візок. Начальник поставив на нього наш вантаж, схопився за ручки і почав старанно везти.

Коли ми проходили повз місце нашої катастрофи, приїхала аварійна машина, яка дістала з водойми автомобіль начальника. Він зупинився біля неї і поклав руку на капот.

– Я в усьому розберуся, маленька. – почувся шепіт.

– Мені дуже шкода. – я стояла поруч і поняття не мала, чим мені допомогти.

Ще якийсь час хлопець думав над чимось, а потім підійшов до водія аварійної машини і щось йому сказав. Той уважно слухав, а потім кивнув на знак згоди. Далі я побачила, як автомобіль мого начальника відвезли з місця події у невідомому мені напрямку.

– Алло, Майкле, ти сьогодні на роботі? – Алекс здійснив телефонний дзвінок. – Тобі зараз привезуть мою ластівку. Роздивися її гарненько, а потім передзвони мені, будь ласка, окей? Дякую, брате, я в боргу.

Хлопець намагався посміхнутися мені, але було видно, що його думки десь далеко. Я вирішила, що зараз не час згадувати його вчорашні вчинки і мовчки підійшла до нього, схопилася за другу ручку візка, таким чином допомагаючи завезти його на схил гори, з якої ми недавно котилися вниз.

Незабаром ми вже були вдома.

У цей час дідусь майстрував клітку для нових курчат, а бабуся, як завжди, щось готувала на кухні.

– Ой, а чому ви прийшли пішки, де машина? Чи Джексон залишив як заставу, щоб я йому не забув пляшку занести? – припустив мій дідусь.

– Ні, ми потрапили...

– В одну дуже безглузду ситуацію, – перебив мене Алекс. – хтось дорогою розсипав цвяхи, ось ми на них і напоролися. Цілих два колеса пробили.

– Та ти що! Який жах! – скрикнула бабуся. – Мейсон, допоможи хлопчику привезти машину.

– Звичайно, ходімо швидше. – дідусь почав швидко збиратися. – у мене, здається, десь було запасне колесо. Одне, правда. Але це краще, ніж нічого.

– Не хвилюйтеся, не потрібно нікуди йти. – хлопець заходився заспокоювати мою рідню. – я зателефонував своєму другові з автомайстерні, він зараз її забере.

– Та навіщо йому їхати в таку глуш, якщо ми можемо допомогти? – не вгамовувалася бабуся, а дід стояв поруч і підтакував.

Мене завжди веселив його підхід.

– За тим другом боржок є. Я його якось врятував. Тож йому точно не складно виконати моє прохання.

Другу може і не буде складно, а ось мені непросто розібратися в репліці хлопця. У мене відразу постало питання – навіщо він збрехав?  Не знаю, чи повірили вони у сказане, але незабаром усі розійшлися по справах. Дідусь забрав «зятя» (так, періодично він так називає Алекса, на що той щоразу трохи червоніє) ставити клітку для пташенят. Мене ж бабуся повела на кухню, щоб доготувати вечерю. І ось, вся сім'я знову сидить за столом, уплітаючи найсмачніші відбивні з домашньою картоплею. У цей час ми з Алексом повідомили, що завтра вдень їдемо назад до міста, тому що йдемо знайомитися з молодим чоловіком нашого співробітника. До речі, для мене це теж було несподіванкою, бо начальник за цілий день не сказав мені про це й слова. Але потім, на знак підтвердження, він показав мені повідомлення від Філа, в якому той офіційно запрошує нас на знайомство. Майже як на весілля кличе.

– Алексе?          

– Так.

– А можна питання? – пошепки почала я, коли ми вляглися.

Цього разу на різних ліжках.

– Звичайно.

– А чому ти не сказав правду про машину?

– Щоб твої не переживали.

– Гаразд.

Чому мені здається, що це неповна відповідь?

– На добраніч. – швидко побажав мені хлопець, даючи зрозуміти, що не хоче продовжувати нашу розмову далі.

– Добраніч. – пролунала моя відповідь після короткої паузи.

Наступний день нагадав мені минулі часи. Щоразу, коли ми з мамою від'їжджали від бабусі, то забирали з собою величезні торби овочів, фруктів та зелені. Збоку це виглядало так, ніби ми готувалися до кінця світу. І цього разу все повторилося. Ось я з начальником стою на порозі, а біля нас стоять дві великі сумки з продуктами. І все це було зроблено для того, щоб після приїзду ми не були голодними.

Ну, що сказати, роки йдуть, діти дорослішають, технології розвиваються, а бабусі та дідусі ніколи не змінюються.

Оскільки машини не було, ми з Алексом дійшли залізниці, де сіли в електричку. Дорога зайняла три години. Вже на вокзалі хлопець викликав нам таксі і сплатив за мене, хоча я категорично була проти. Кілька разів повертала йому гроші, але він просто взяв та скинув оплату на карту водія, не залишивши мені можливості побути сильною та незалежною.

– Дякую тобі за незабутній час із тобою та твоєю родиною. – Алекс поцілував мене в щоку, і закрив двері моєї машини.