Розділ 20. Майже родина

Довкола густий ліс. Ми з Алексом мчимося шосе до моєї бабусі. За вікном проносяться дерева, а крізь листя м'яко пробивається золоте світло ранкового сонця – прохолодне і спокійне. Я потонула в мріях, уявивши, що ми з Алексом одружені вже кілька років і їдемо до бабусі, щоб її відвідати та забрати наших дітей додому.

– Тобі не дме вітер? Може, вікно зачинити? – запитав хлопець.

– Так, любий...

– Воу, любий? – він глянув на мене, не приховуючи своєї широкої посмішки.

– Ем… я кажу, любий моєму серцю цей краєвид...

– А-а, ну так-ну так. – усміхнувся Алекс.

Адже між нами явно витає якась «хімія». Чому мені так ніяково за це звернення?

Тим часом я помітила, як ми проїхали знайомі двори, поля та ями. З останніми маю окремі спогади. Пам'ятаю, як я їхала велосипедом у гості до подруги. Лавірувала між деревами, але з ямами завжди були проблеми. Щоразу, проїжджаючи повз них, моє серце завмирало на кілька секунд. І ось тоді, переднє колесо мого велосипеда потрапило у вузьку вибоїну на ґрунтовій дорозі, що утворилася від численних зливів, і я не впоралася з керуванням. Таких ситуацій було багато, насправді, але все одно це було незабутньо. Я б прожила ці миті знову.

І ні, це не мазохізм – просто тепла ностальгія.

– Ти чого посміхаєшся вже десять хвилин? – вирвав мене з роздумів Алекс.

– А ти що, дивишся на мене вже цілих десять хвилин?

– Так. – хлопець відповів одразу ж.

Він навіть не забарився від мого питання!

– Навіщо?

– Просто. Мені подобається на тебе дивитись.

– О, тож тобі доведеться кілька днів мною милуватися.  

Ну і що ти на це скажеш?

– Це буде незабутнє проведення часу.

Відповідь прозвучала тихіше звичайного.

– Ага. – не зрозуміла, це був сарказм?

Машина заїхала у велике подвір'я, де на нас чекали мої бабуся, дідусь та їх... собака? Що це таке?

– Мої дорогі, із приїздом вас! 

Бабуся підбігла до нас, тримаючи в руках маленького, худенького чихуахуа з витріщеними очима.

– І тобі привіт, бабусю. – поки я обіймала її, то краєм ока бачила, як начальник підійшов знайомитися з моїм дідусем.

– Вітаю! Я – Алекс, ми з вашою онукою працюємо разом.

– Знаю-знаю, онучку. Мені про тебе Шарлотта всі вуха продзижчала. Я Мейсон Тейлор.

Чоловіки міцно потиснули один одному руки і підійшли до нас.

– Так, ходімо в кухню, я там такий стіл накрила! Смакота.

Всі разом ми увійшли до літньої кухні. Біля вікна стояла велика піч, від якої відчувалося тепло. Поруч знаходився овальний дерев'яний стіл, заставлений безліччю найсмачніших страв. Помивши руки, ми розсілися за столом і так співпало, що ми з начальником сіли поруч, а бабуся з дідусем – навпроти.

– Ну, і які ваші плани на нашу онучку, юначе? – дідусь сів по-інтелігентськи і дуже уважно подивився в очі вже спантеличеного хлопця.

Так, він у нас професор якихось там наук. Увесь час забуваю, яких саме.

– Діду! – я так широко розплющила свої очі, що здавалося, ніби вони зараз випадуть з орбіт.

– Що? Не кожен день мені вдається засватати свою єдину улюблену онучку.

– Мейсоне, почекай, – тихенько штовхнула бабуся свого чоловіка. – не так одразу. Вони ж просто погостювати приїхали. Поки що.

– А-а-а, зрозумів. Тоді ви відпочивайте, а до цього питання ми потім повернемося, юначе. – Алекс, слухаючи репліку дідуся, мабуть, забув, що їжу треба пережовувати, бо так і застиг із набитим ротом.

– Звісно, ​​поговоримо. Планів багато. – нарешті оговтався він, але тепер вже застигла я.

Під час трапези наш гість дізнався, як я проводила своє дитинство, куди ходила і чим, власне кажучи, ми зможемо тут зайнятися. До речі, і я про нього дізналася чимало. Виявляється, його тато справжній рибалка. Саме тому Алекс любить ловити рибу. І нехай робить це не часто, але дуже прискіпливо. Ось тут у розмову знову підключився дідусь. Коротше кажучи, вони домовилися піти на річку та показати один одному майстер-клас.

– Бабусю, а ти не казала, що вирішила завести собі щось схоже на собаку. – я вказала на тварину, що весь день сиділа у неї на колінах.

– Це собака! Звати – Лакі.

– Але вона не дотягує до звання "собака". Та кіт за розмірами буде більшим, ніж вона. Собака – це тварина, яка зможе захистити людину у разі небезпеки, а не непритомніти поряд з нею.

– Так вона й боронить. Ти знаєш, як мій Лакі гарчить, бачачи тітку Рейчел? Та навіть на гарматний постріл не підходить до нас.

– На тітку Рейчел все гарчать. Неприємна особа.

– Все, закрили тему. Гарний собака. – вона поцілувала в носа свого улюбленця.

– Діду, як ти зміг погодитися на це?

– А я й не погоджувався. – він відклав виделку убік і нахилився ближче до нас. – Вона, не спитавши мене, взяла і принесла його, розумієш? І це вже не вперше.

– Ну і коли я так ще робила? – одразу ж підхопила бабуся.

– Із Сарою так само вийшло. Не порадившись зі мною, ти взяла і завагітніла! – бабуля легенько обігріла чоловіка по голові, на що ми з Алексом голосно розсміялися.

Наївшись смачною їжею досхочу, ми з босом вирушили до будинку, щоб розпакувати речі та переодягнутися в зручний одяг. У будинку три кімнати: перша – кухня, друга – спальня бабусі й дідуся, а третя – велика вітальня з двома додатковими диванами для гостей. Над усіма кімнатами знаходиться величезне темне горище, де зберігаються мої дитячі іграшки.

– Тут є туалет? – спитав хлопець, розглядаючи килим з візерунком.

– Звичайно. Він надворі, як і баня.

– О... а чи ще не запізно повернутися до міста? – почав сміятися хлопець. – Я жартую.

– Нічого, якщо що, то ліс завжди до твоїх послуг. Головне – щоб хтось щось не відкусив... у нас звірів багато. – хлопець трохи зблід. – Я жартую.

– Ха-ха, дуже смішно.

Нарешті ми перевдяглися у спортивні костюми та вийшли у двір. Я вирішила продовжити екскурсію для мого боса. І першим місцем, куди я повела хлопця, був сарай, де мешкала наша корова. Далі показала йому на наш город. Там можна знайти майже все, що завгодно.