Розділ 18. Вечір відвертості

– Міє, не ледарюй! Подивися, скільки тут абрикосів. – бабуся махнула рукою на розсипані по землі жовтогарячі плоди. – Збирай швидше.

– Але навіщо їх збирати, якщо можна просто купити в магазині?

– У магазині вони оббризкані хімікатами, а тут все своє та натуральне.

– Де своє? Це ж сусідське дерево, а наша хата на іншому кінці вулиці.

Ну не розумію я цих бабусиних вчинків.

– Знаєш, у селах так заведено, що будь-яке дерево вважається своїм. Отже, коли ти йтимеш повз житлових будинків і побачиш кущ малини або дерево шовковиці, то можеш сміливо рвати і їсти.

Ага. Тільки ми зараз перебуваємо не в селі.

– І скільки треба зібрати цих абрикосів? Штук десять вистачить? – зітхнула я від безвиході.

– Яких десять? Ціле відро! – вона округлила свої великі зелені очі і підсунула до мене цю здоровенну ємність.

– Що?! Але на це піде ціла вічність!

І я з кислим обличчям почала збирати плоди. Найцікавіше те, що на моїй стороні їх було мільйони, а на бабусиній – як кіт наплакав. Через п'ять хвилин, моя спина вже нила від болю, а ще через десять – стомились і ноги. Але спроба вмовити бабусю зупинитися не вдалася і закінчилася фразою:

– Ой, Міє, не вигадуй. Це все твоя лінь.

Після цього вона нагородила мене смачним пирогом із вишнею та поїздкою на річку.

Це був один із яскравих спогадів мого дитинства.

Я дуже любила проводити з нею час. Ми завжди знали, чим займемося того чи іншого дня. Варіантів було сила-силенна: сходити в ліс, гуляти полями і збирати квіти, поплавати в річці, а якщо це зима, то покататися на ковзанах і багато іншого.

Саме так я проводила не лише канікули, а й навчальний час. Так, близько трьох років я жила у бабусі на дачі, тому що мої батьки поїхали до Канади для підвищення кваліфікації. Там я почала ходити до школи і, звичайно, завела друзів. Але коли мама з татом повернулися, то повідомили, що я переїжджаю в Нью-Джерсі. Спочатку мені сподобалася ця ідея, але це тривало доти, доки я не усвідомила, що всі мої друзі залишаться тут і мені доведеться заводити нових. Як я не намагалася змінити їх плани, скільки не пролила дитячих сліз, але переїзд був неминучим.

Я була ще маленькою, тому швидко забула всі свої страждання і почала нове життя. До бабусі почала приїжджати тільки тоді, коли досягла вже зрілого віку, тобто з сімнадцяти років, але ці візити були не такими частими, як і її до нас, тому щоразу, коли хтось із нас збирався погостювати, то готується цілий бенкет.

І ось, прийшовши додому, я розумію, що мене ніхто не повідомив про приїзд моєї любої бабусі, адже я могла б приїхати додому набагато раніше і поспілкуватися з нею набагато довше!

– І чого ж ти стоїш, як істукан, на порозі? – почала гостя. – Проходь, сідай за стіл.

– Так, вже біжу.

Вимивши руки, я присіла до столу, на якому стояв величезний золотий самовар із чаєм, який дістається з комори саме в такі моменти, пиріг із полуницею та миска шоколадних цукерок.

М-м це, мабуть, мій рай.

– Ну давай, розкажи мені, як справи у моєї онучки?

– Та тут і розповідати нема чого. Працюю, гуляю, сплю. Загалом все без змін.

– Так? А це що? – бабуся вказала на моє зап'ястя, де красувався татуйований напис.

— Що там, місіс Тейлор? – з азартом поцікавився тато у тещі, а мама насторожено глянула на мене.

Невже я їм не сказала?

– Ем, це татуювання. Я його кілька днів тому зробила... хіба я вам про це не говорила? – все, відчуваю, як по моїй спині почав текти піт, який утворився через хвилювання.

– Ні, люба, не говорила! Ти розумієш, що це на все життя? – відразу ж почала мама свої нотації дзвінким голоском, схожим на сигналізацію машини.

Тепер я розумію, що тато має на увазі, коли каже їй: "Тільки не вмикай свою сирену."

– Мам, заспокойся, прошу тебе! Я ж не хрести на спині набила, а маленький каліграфічний напис на зап'ясті.

– Гаразд тобі, Саро, – заспокійливо звернулася бабуся до мами. – це молодь. Скажи спасибі, що це всього лише простий напис, а не ірокез на голові чи роздвоєний язик!

– Мамо, а ти звідкіля про все це знаєш? До вас на дачу емігранти понаїхали?

– До чого тут емігранти? Оглянися довкола, зараз на кожному кроці можна зустріти неформала. А ви з Робертом так захоплені своєю роботою, що нічого не помічаєте.

– Як це не помічаємо? Між іншим, ми якраз перші, хто помічає на людях дива. На те ми й лікарі. – мама гордо задерла носа догори.

– Ага, але тим не менш, ви живете під одним дахом зі своєю дочкою, а татуювання на руці так і не помітили, хоча мали. На те ви й батьки.

Ух яка напружена обстановка. Найцікавіше, що тут і заперечити нема чим! Після бабусиної репліки, відповіді від мами не було. Судячи з її різкого видиху, вона просто мовчки погодилася. Ну, як... десь там... у глибині душі.

– Прошу мене вибачити, але я змушена відкланятися, бо завтра треба вставати ні світ, ні зоря на роботу. – я намагалася вимовити цю репліку дуже спокійно, але в результаті вийшло дуже пискляво.

– О, звісно, ​​онучко, звісно. Побачимося завтра.

– Так, усім добраніч!

– На добраніч! – почулася відповідь усіх членів сім'ї.

Ох, насичений день.

Ранок, що настав, видався ще насиченішим.

У дитинстві я завжди спала здоровим та міцним сном. Таким міцним, що мамі вдавалося розбудити мене з десятої спроби.

Потім, коли я ходила до сьомого класу, батьки вирішили відправити мене до літнього дитячого табору, щоб я була, як усі нормальні діти. Так ось, зазвичай, наприкінці зміни проводиться циганська ніч – це ніч, коли хлопці пробираються в кімнату до дівчат, і навпаки, і крадуть одну з речей. Саме після такої ночі, коли я прокинулася від того, що якимось чином відчула, як наді мною стоїть хлопець з мого загону і намагається стягнути мій рушник, що висів на ліжку, я й стала чуйно спати.

З того самого дня, а точніше, ночі, я прокидалася вже вдома від будь-якого шереху. Мене міг розбудити навіть батьківський будильник, який лунав у їхній спальні на першому поверсі. Власне кажучи, ця моя нова здатність ні краплі мене не засмучувала, вона мені навіть подобалася, бо я завжди вставала з першого дзвінка мого будильника, а отже ніколи нікуди не запізнювалася.