Розділ 17. Між страхом і почуттями

– Оце так! Міє, поглянь, що мені подарував твій наречений? – покликала мене мама, коли я дісталася свого ліжка.

– Мій хто? – мені почулося?

– Подивися! – я зайшла в батьківську спальню і сіла поруч. Переді мною лежали дві книги Стівена Кінга «Сяйво» та «Доктор Сон». Додатково була книга про його біографію.

Я не вірю своїм очам... вони ж коштують купу грошей!

– Ох, навіть не знаю, що й думати...

– Та що тут думати, дочко. Заміж треба виходити. – втрутився в нашу розмову тато. – Хапай його, поки не пізно, і веди під вінець.

– Ой, па! Не квап події, між нами ще нічого немає. І взагалі я пішла спати.

Заміж, ага... Нехай спочатку дізнається мене краще, а там побачимо. До речі, завтра і приступлю до цього пункту.

Тільки я лягла спати, як почула, що моя кішка, про яку я безпосередньо вже забула, почала дивно поводитися.

Так, нарешті настав час згадати про свого улюбленця.

Спочатку я почула звук, який характеризував блювотний позив. Здавалося б, нічого страшного немає в одноразовій блювоті, але тоді я ще не знала, що це був перший тривожний дзвіночок. У наступні півтори години вона спостерігалася ще разів шість… або вісім.

– Гей, Тріно, ти чого? – безшумно підійшла до кішки і погладила за голову, але вона не хотіла реагувати на мої дотики і просто лягла на підлогу, дивлячись в одну точку. – Може ти їсти хочеш?

Я взяла її на руки та спустилася на кухню, де насипала її улюблений корм. Тріна понюхала свою їжу і байдуже відвернула голову.

Захворіла чи що? Здавалося, я майже перестала дихати.

Гаразд, візьму її з собою в ліжко. Тільки мої руки торкнулися живота мого вихованця, як вона голосно занявкала, вкусивши мене. Ось тут я і напружилася. Як довго вона так поводиться? А найголовніше – через що? Але після того, як я помітила, що моя кішка стала млявою, неначе без сил, почала бити тривогу – везти до ветеринара. І мені було все одно, що на роботу вставати вже через 5 годин, головне – щоб Тріна була здоровою.

Попри те, що на мені була надіта піжама, що складається з картатих штанів і білої футболки з єдинорогом, ми вирушили в дорогу, попередньо вдягнувши на себе легкий плащ.

Клініка була приватна, тож дуже дорога. І лікарі там теж були найвищого рівня.

– Доброї ночі, що у вас трапилося? – мене зустрів високий злегка повненький чоловік з сивиною, що тільки почала проростати, на скронях.

– Доброї, а я не знаю, але відчуваю, що щось серйозне. – почувши мою відповідь, лікар прикрив очі, важко зітхнув і почав збирати анамнез.

Через деякий час ветеринар сповістив мене про те, що моя тваринка має кишкову непрохідність. Іншими словами – сторонній предмет. На годиннику 3:25 ночі, а я стою посеред клініки зі сльозами на очах, не знаючи, що робити далі.

– Ну, що ви, не переживайте. Ми прооперуємо кішку, дістанемо непотрібну річ, – до речі, Тріна проковтнула монету! – і все буде добре.

– А коли мені можна буде її забрати?

– Завтра ввечері, гадаю, можна. Ну, тобто вже сьогодні ввечері. – він глянув на настінний годинник.

– Добре, але якщо що – тримайте мене в курсі.

– Неодмінно.

Додому я потрапила ближче до п'ятої ранку. Звичайно ж через те, що мені вдалося поспати лише дві години, мій стан був далекий від бадьорого. Плюсом до всього, небо затягло сірими хмарами, які вже були готові пустити чисті краплі дощу. Тож цього дня я вирішила відвідати своє робоче місце без найменшого натяку на макіяж. Мені було ліньки.

– Доброго ранку! – підлетів до мене Філ.

– Ага.

– Що?

– Кажу, доброго ранку.

– З тобою все гаразд?

– Абсолютно. Давай потім поговоримо, добре?

– Ну о'кей.

О, яке ж у мене виявляється зручне крісло! Начебто й не сидиш зовсім. Поки ніхто не бачить, я прикрию ненадовго очі. І як у старі добрі студентські часи, я поклала голову на стіл і засопіла солодким сном.

– Все. – різко відчинилися двері від сильного поштовху розлюченого Філа. – Я нічого не хочу чути. Ти зараз ідеш зі мною до буфету і розповідаєш, що відбувається. Я пригощаю.

Моє серце вибивало шалений ритм, руки тремтіли, а дихання збилося від такого різкого пробудження.

Замість відповіді я просто кивнула і попленталася за приятелем. У буфеті було не так багато людей. Мабуть, ще немає обідньої перерви, але коли я глянула котрий зараз час, то зрозуміла, що обід давно пройшов. І, мабуть, обійшов мене.

– Що ти будеш? – поцікавився у мене друг.

– Каву. Багато кави. – як же я хочу спати.

Дайте мені сірники, вставлю їх у вічі.

– О, подруго, що ж ти робила вночі, хто тебе відволікав від міцного сну, га? – Філ хитро примружив свої очі, а його усмішка розпливлася до вух. – Не Алекс часом?

– Ні, Бред Пітт.

– Ну чого ти, Міє? Я тебе розвеселити намагаюся.

– Вибач, річ у тому, що з моєю кішкою проблеми. Треба було до клініки відвезти, сьогодні їй операцію роблять. – я виклала йому все до дрібниць.

– Ого! Знаєш, я думаю, вона швидко одужає.

– Сподіваюся. До речі, як твій Чарлі? Як він почувається?

– О, чудово. Його вже виписали і тепер він відновлюється вдома. Гадаю, що вже через три дні я зможу вас познайомити.

– Чудово. Буду рада... Філе, скажи, а ми тільки втрьох будемо? – господи, нехай він скаже "ні".

– Звісно ні. Я ще нашого Алекса покличу. Це все-таки подвійне побачення.

– А?

Побачення? Мої губи зрадливо розпливлися в посмішці.

– Ну так, ти ж не сидітимеш одна, поки ми з Чарлі підемо танцювати?

– Ну, не хотілося б... але раптом він не погодиться?

– Хто? Алекс? Не хвилюйся, я кажу, що ти там будеш. Повір, він не відмовить. – колега дбайливо погладив мене по плечу.

– Скажеш теж… а з чого ти взяв? – ех, вже відчуваю появу рум'янця на своїх щоках.

– Сонце, я вже багато побачив у цьому житті і, тим більше, не забувай, я єдиний твій друг, який знає, що відчувають чоловіки.