Розділ 15. Ціна правди

"Великі зміни…» цей голос не припиняв звучати у моїй голові. Що він мав на увазі? До речі, він сказав тільки цю фразу і більше нічого. Це навіть не скидалося на нараду – швидше на суху констатацію факту. Він просто проінформував нас усіх. Ну як... швидше просто заінтригував.

– Зміни! Я зрозумів, про які зміни він каже! – різко відчинилися двері в мій кабінет і влетів Алекс, наче ошпарений окропом.

Він кивнув мені на вихід.

– Що трапилося? – запитала, як тільки вийшла в коридор.

– Суд сьогодні. – сказав він спокійним голосом.

– Гаразд... але до чого тут зміни? Ну, перенесли вони судове засідання, і що? – не збагну, що він хотів цим сказати.

– Дивися, Міллер знав, що в мене була флешка з інформацією проти Гаррі, і він її вкрав. Не без твоєї допомоги, – підморгнув мені начальник. – відповідно, тепер наш шановний директор думає, що у нас на цього бандита нічого немає, тому й наблизив судовий розгляд, аби ми не встигли назбирати чогось ще.

– От покидьок! Ну нічого, ми ж ... – тут Алекс почав підштовхувати мене всередину мого кабінету, при цьому даючи зрозуміти, що я не повинна продовжувати свою промову.

Я обережно кивнула.

– Розумію. Але, на жаль, ми з тобою не можемо вплинути на цей процес.

Далі, витративши кілька годин на підготовку до відповідальної події, ми з Алексом сіли в одну машину з містером Міллером, бо він так побажав і вирушили до місця призначення.

У залі суду все виглядало так, як показують у багатьох фільмах. Ліва сторона належала підсудному та його адвокату (в даному випадку – це мій начальник), а права – потерпілим. Все має йти саме так, як від нас цього очікують, але скрізь є своє «але», чи не так?

– Всім підвестися! Суд іде. – почувся гучний чоловічий голос.

Через хвилину суд дав слово потерпілій – матері загиблої. Жінка трималася досить стійко, але уявляю, яких зусиль їй це вартувало.

– Доброго дня. Хочу розповісти все з самого початку, щоб ви всі прониклись ситуацією, що склалася. Півроку тому моя дочка сказала, що в кафе познайомилася з молодим чоловіком. Розповідаючи мені про нього, у неї світилися очі, і це зрозуміло, адже вона закохалася. Якось, я поцікавилася про вік її коханого і знаєте, вона так, соромлячись мені відповіла, що він старший на п'ятнадцять років. Зрозуміло, що я, як і будь-яка інша мати, спробувала відмовити дочку від зустрічей з цією людиною. Але коли зрозуміла, що нічого не зміню – довелося змиритися з її рішенням. Близько місяця-півтора дочка приносила величезні букети квітів, подарунки з біжутерії, одяг; походи в кіно та ресторани. Здавалося, все було чудово доти, доки я не побачила на руці Лілі синець. Подумала, що вдарилася десь, але коли я зайшла до неї в кімнату, коли вона переодягалася, то жахнулася, адже цей синець – відбиток великої і явно чоловічої руки. – Жінка зробила паузу, заплющила очі, ніби уявляла знову цей момент. – На всі мої запитання, вона не давала чітких відповідей. Та що там чітких – жодних. Наступного дня я вирішила простежити за нею. Вони зустрілися біля кафе "Angel", думала, що молоді зайдуть усередину, але вони обійшли будівлю і там... там вони почали сваритися. Він кричав на неї, я чула тільки уривки фраз, мовляв, "що я тобі казав зробити?!", "Я просив тебе не одягати ці ганчірки!", а потім дзвінкий ляпас по щоці моєї дівчинки. Тоді я й не стрималася, підбігла до них, погрожуючи поліцією. Але ви думаєте, я його налякала? Ні. Він тільки натякнув, що, якщо я лізтиму не в свою справу, то "хто знає, що може статися". Так тривав ще якийсь час. Не витримавши, я повідомила про все це другові поліцейському. А за тиждень Лілі, моя донечка, потрапила в аварію... – і тут жінка не витримала, по її щоках потекли сльози. Вона накрила обличчя своїми тремтячими руками і кілька разів схлипнула. Потім, продовжуючи плакати, сказала:

– Ти пошкодуєш про те, що зробив! Пошкодуєш!

У залі настала тиша, але буквально за хвилину голос подав суддя, даючи шанс сказати щось на своє виправдання Гаррі.

Чоловік підняв одну брову, правий куточок рота здригнувся, утворивши криву подобу посмішки.

– За мене все скаже мій адвокат.

Ну, Алексе, давай. Я вірю в тебе, нехай все вийде.

Моментально мої долоні стали холодними, наче крижинки, а серце почало битися, як скажене. Якщо він зараз помилиться – усе пропало…

– Всім привіт! Місіс Вільямс, я щиро співчуваю вашій втраті, але мені теж є що сказати. Весь цей час збирав інформацію і, прослухавши сьогодні вашу розповідь, зрозумів, що ви звинувачуєте мого підзахисного в скоєному, не маючи жодних прямих доказів.

Пауза.

– Але вони є в мене.

У судовому залі одразу ж утворився гул, жінка дивилася на адвоката з явним нерозумінням, а підсудний від почутого здригнувся і стиснув руки в кулаки.

– Що ти верзеш?! – він був готовий накинутися на Алекса з люттю, властивою тільки диким тваринам, але мій начальник зовсім не злякався.

– Тиша у залі! – постукав дерев'яним молоточком суддя, який був не менш здивований таким поворотом подій. – Алексе Джонсон, поясніть, будь ласка, що ви маєте на увазі?

– Звичайно. Як уже говорив раніше, я справді збирав інформацію у справі мого підзахисного, але у зв'язку з деякими обставинами частина зібраної мною інформації була втрачена... але все ж таки дещо залишилося. – хлопець дістав із внутрішньої кишені свого піджака флешку, підійшов до монітора та вставив у роз'єм пристрій. За секунду з'явилися фотографії. – На цьому фото ми бачимо момент зіткнення машини та дівчини. Запам'ятайте вказаний час і дату – 18.05.19 22:47:10. Також можемо розгледіти марку автомобіля. Це Nissan X-Trail. Підсудний може запитати: "І що? У мене інша взагалі марка." або "у мене є алібі". Так, і він має рацію. – на екрані з'явилися дві фотографії. Одна з машиною, а друга з Гаррі та молодою білявкою. – Ось його машина Mersedes-Benz, а ось і його алібі. А тепер увага на час та дату цих двох знімків. І там, і там вказано 18.05.19 22:43:22/22:43:30. За чотири хвилини він ніяк не міг встигнути скоїти злочин. Отже, він невинний, так?