Розділ 14. Надто близько

Глибока ніч. Вогонь, навколо якого сидить нетвереза ​​компанія друзів та комарі. Ідеальне завершення гулянки. За цей час я дізналася багато цікавого про своїх друзів. Виявляється, що Софі та Томас почали серйозні стосунки, пояснюючи це тим, що у них насправді з'явилися почуття. Ліам вирішив взяти участь у перегонах на мотоциклі, від чого я його довго і болісно відмовляла і, до речі, продовжую відмовляти.

– Та зрозумій ти, дурнику, – штовхнула я його в груди. – це дуже небезпечно!

– Послухай, я ганяю вже не перший день, зі мною все буде гаразд.

– Ну, подивися скільки зараз аварій на дорогах! Розбиваються і ті, хто теж впевнений у собі! – сама того не усвідомлюючи, я перейшла на крик.

– Тихо-тихо, – він приклав вказівний палець до своїх губ, – ти наче не пила, а розмовляєш голосніше і найчастіше за всіх.

– Ліаме, тобі аби пожартувати! Коли ти вже серйозніше ставитимешся до речей?

– Може я тебе здивую, але іноді я буваю надто серйозним.

– Звісно. – що за людина? Нічого не доведеш.

Глибоко зітхнувши, я глянула на небо. На темно-синьому, майже чорному полотні розсипалися мільйони мерехтливих блискіток. Здавалося, що за допомогою цього мерехтіння вони спілкуються між собою, передаючи почуті секрети від людей з різних куточків Землі.

– Бажання загадуєш? – раптом почувся тихий голос начальника.

– Загадала б, якби хоч одна зірочка впала... – за все своє життя, я бачила падаючу зірку тільки в дитинстві і те, я навіть не встигла ні про що тоді подумати, бо стояла, мов заворожена від цієї краси.

– Ну, хочеш, я впаду? – він недбало сперся на моє плече і начепив на себе мрійливу усмішку.

– Я дивлюся, у тебе з самооцінкою все гаразд, так?

– А що тобі в ній не подобається? Я – ідеал.

– Вибач, а скільки ти випив, ідеальний мій? Хто мене додому везти буде, га?

– Мій? Ти назвала мене своїм? – хлопець тихо хихикнув і впав переді мною на коліна.

М-да... мабуть ночувати ми будемо в лісі.

– Алло, диспетчер викликає тверезу частинку душі Алекса Джонсона! Я не хочу бути живцем з'їденою комарами.

– Ти повезеш нас додому. – сказав хлопець, коли трохи заспокоївся.

– Хто? Я? Ти нічого не переплутав?

– Ні. Ну сама подумай, я п'яний, а ти твереза. У таксі ми всі разом не помістимося. До того ж, – на обличчі хлопця з'явилася усмішка. – мені твої батьки розповіли, що ти, виявляється, маєш водійське посвідчення.

– Розповіли? – я вже відчула, як кров застигла у жилах. – Але я боюся! В мене давно не було практики.

– Ну ось, практика сама тебе знайшла.

Усвідомивши, що іншого виходу немає, я приречено зітхнула і змирилася з неминучим. Потихеньку друзі почали розходитися і, коли залишилися тільки ми з Алексом, настала і наша черга.

Начальник, перш ніж пустити мене за кермо, перехрестив свою автівку, і лише потім відчинив мені двері.

– Ти ще молитву прочитай! – сказала я.

– Це вже в салоні.

Закотивши очі, я сіла на місце водія, завела мотор і схопилася за кермо. Прикусивши губу, мій погляд упав на сусіднє місце, де вже тихо сопів мій начальник.

Вау, просто чудово... А ось тепер у мене назріває кілька запитань: мені його що, до себе додому везти? Та, ні! Там батьки і вони нас точно неправильно зрозуміють. Значить, мені потрібно до нього. Але яка адреса?

Я почала копатися в бардачку. О, здається, знайшла. Тут були і паспорт, і документ із місця проживання та навіть довідка від лікаря. Добре, пів справи зроблено, залишилося доставити об'єкт до місця призначення.

Я акуратно рушила з місця.

– Так, дорога широка, попереду ніяких перешкод. Залишилося лише розвернутися.

У момент здачі назад, я зрозуміла одну річ – коли ти їдеш у ліс на машині, то її відразу ж треба розвертати, щоб потім, уночі, не морочити з цим голову! Виїжджаючи на дорогу, я, здається, на щось наїхала... Судячи зі звуку, удар був незначний. Мабуть.

Гаразд, поїхали далі.

Через деякий час, я все ж виїхала на трасу. Мені одразу навіть легше стало дихати.

Тут можна трохи розігнатися і, відчувши волю, я натиснула на педаль газу. Машина рвонула з усієї швидкості вперед. Мою увагу не привертали навіть калюжі на дорозі, які утворилися після дощу в місті. Це незабутнє відчуття, коли машина, наїжджаючи на водні сліди, ловить на собі тисячі бризків. Я готова була кричати від надлишку емоцій, але моє сумління не дозволило це зробити, адже начальник відпочиває.

Навіть шкода, що це тривало недовго – ми прибули до потрібної адреси.

– Алексе. – пошепки покликала я.

– М?

– Ми приїхали, вставай. – він ліниво розплющив очі і глянув навколо себе.

– Ну, бачиш, ми живі, а ти боялася. Ходімо. – глянувши на моє незрозуміле обличчя, він пояснив. – Мені треба тобі дещо віддати.

Хлопець живе у високій багатоповерховій будівлі. Дуже високій. Зайшовши всередину, в мене перехопило подих, адже в холі були розташовані м'який візерунчастий диван, столик, каво-машина, а трохи далі, ближче до широкого срібного ліфта, куточок консьєржки. Не в кожному будинку можна знайти такий хол.

Алекс ввічливо привітався з нею та пройшов до ліфта. Коли відчинилися двері, моєму здивуванню не було межі. Чому? А я просто глянула на кількість поверхів. Їх було двадцять п'ять! Але його пік стався тоді, коли дізнавшись, що мій начальник живе на останньому поверсі, завів у свій двоповерховий притулок.

– Будь, як вдома. – кинувши ключі на тумбочку, промовив хлопець.

Оце хороми! Просто переді мною розташовувалась величезна вітальня, яка була поєднана з кухнею. У кімнаті стояв великий чорний шкіряний диван, по боках якого були такі ж крісла. Попереду знаходився журнальний столик, а за ним – тумбочка, на якій красувався великий плоский телевізор. У дальньому кутку був чорного кольору рояль. Не знала, що Алекс уміє грати. Хоча про що це я? Мені ще багато не відомо.

Там же, в кутку, стояла висока чорна ваза із золотистим напиленням, де росла якась тропічна рослина. У неї росло величезне листя, а на дотик воно було настільки щільне і гладке, що здавалося, ніби зроблено з пластику.