Розділ 13. Без краваток

– Ні, я тебе тут не залишу!

– Але ж я не один! –  обурився Філ.

Вже чверть години він намагається випхати мене з лікарні додому, обґрунтовуючи це тим, що мені завтра на роботу.

– Ну що з тобою робити, га? Гаразд. –  видихнула я.

–  От і чудово. – широко посміхнувся друг. –  Звісно, ​​шкода, що ви познайомилися за таких обставин, але нічого, наступного разу все пройде гладко.

– О, я на це щиро сподіваюся.

Чесно сказати, я й сама була рада поїхати додому, просто незручно було про це говорити Філу.

Сьогодні, певно, один з найнасиченіших днів.

Було далеко за північ, коли я під'їхала до будинку. Для мене це далеко не вперше, адже після випуску я частенько приходила в такий час після клубу. Я тихенько відчинила вхідні двері, щоб не розбудити тата, і навшпиньки зайшла всередину.

Повільним кроком попрямувала до ванної, освітлюючи свій шлях ліхтариком на телефоні.

– Ну і де ти вештаєшся у таку годину? – почувся різкий голос, від якого серце так і завмерло на місці, а телефон, з переляку, мало не впав на підлогу.

– Тату? А чому ти не спиш... у таку годину?

– А як, скажи мені, будь ласка, я можу заснути, коли моя дитина перебуває незрозуміло де?

– Ну, прошу помітити, що твоїй дитині вже скоро двадцять чотири роки і...

– І що? – перебив мене вже роздратований тато. – Це означає, що я не можу за тебе хвилюватися?

– Ем, гаразд. Але знаєш, існує такий предмет, який зветься "телефон". Цілком логічно було б зателефонувати.

– Та що ти кажеш! Цей твій "телефон", мабуть, має властивість вимикатися. –  так, справа кепська. Потрібно рятувати ситуацію.

– Але... але ж я повернулася. Зі мною все гаразд. І взагалі, я, між іншим, врятувала людину. –  А ну, що ти тепер скажеш?

– У якому сенсі?

– У прямому. –  я розповіла татові всю історію в детальних подробицях, а він уважно мене слухав, періодично округляючи свої очі.

– Ех, доню, не там ти працюєш! –  він підійшов і міцно обійняв мене.

– Та я поки що не скаржуся. –  усміхнулася я у відповідь.

– Гаразд, цього разу вибачаю. Іди спати, але щоб більше такого не було!

– Ага, добраніч, тату.

– Добраніч.

Щойно я лягла у ліжко, то відчула, як тіло миттєво розслабилося. Варто було лише заплющити, і я відразу побачила за вікном ранковий світанок. Найцікавішим було те, що я абсолютно виспалася! Далі йшло все накатаною – душ, сніданок, гардероб і, зазвичай, дорога на роботу, але сьогодні щось пішло не за планом.

Пролунав дзвінок у двері. Здавалося б, та й що тут такого? Справа в тому, що до нас просто так майже ніхто не приходить. Усі, хто хоче нас відвідати, спочатку попереджають.

– Я відчиню! – крикнула батькам і з цікавістю пішла до вхідних дверей.

– Привіт! –  на порозі стояв Алекс у спортивному костюмі від Adidas.

Алекс. У спортивному костюмі. Алекс. Якого я бачила завжди у сорочках.

– Ого, а що ти тут забув? –  запитала, не відриваючи очей від його образу.

– Тебе.

–  У якому сенсі?

– Мені зателефонувала твоя подруга Ребека і сказала, що сьогодні всі збираємось на шашлики. – пояснив мені хлопець. – Ну чого ти так на мене дивишся? Нам справді треба розвіятися, багато чого сталося за цей час.

– Тобі подзвонила Ребекка? Беккі подзвонила тобі? –  єдине, що я змогла спитати у нього.

– Так, а що?

– А як давно вона тобі почала телефонувати?

– Ти що, ревнуєш? –  він примружив свої очі, а губи розпливлися в хитрій посмішці.

– Хто? Я? Ха! Робити мені більше нема чого. – я демонстративно розвернулася до нього спиною. – Піду перевдягнуся.

– Давай, тільки не змушуй мене довго на тебе чекати.

– Я спробую! –  крикнула я, забігаючи до своєї кімнати.

То де ж він? Відчинивши дверцята від комода, я, нашвидкуруч, висипала всі свої речі.

– Нарешті у мене з'явився привід тебе вдягнути. – дбайливо погладила свій новенький спортивний костюм, пошитий на замовлення. І, до речі, також від "Adidas".

Як у дитинстві, я вмостилася на поручні сходів і, відштовхнувшись, з'їхала вниз.

– Все, я готова.

– Оу, ну привіт, сестро-близнючка. – хлопець оглянув мене з ніг до голови, а потім звернув свій погляд на себе.

Мене осяяло. Ми були одягнені в абсолютно однакові костюми. Відмінністю був лише колір. У Алекса – чорний, а у мене – коричневий.

– Справді, цікаво вийшло. – він уже сидів на кухні за столом із моїми батьками. – А що ти тут робиш?

– Ну, ти ж не запросила мене до будинку, залишила стояти самого на порозі. Тут мені на допомогу прийшли добрі люди.

– Ой, та гаразд вам, Алексе. – зніяковіло махнула мама рукою.

Вона прийшла додому з нічного чергування незадовго до мого пробудження.

– До речі, сьогодні ж робочий день. Як ти домовився про вихідний?

– Я сказав Міллеру, що пішов із тобою до бібліотеки особисто проконтролювати те, як ти вивчаєш статті законів. Тож він із задоволенням підтримав мою ініціативу.

– Діти, а ви не засиділися? – раптом сказав тато, не давши мені навіть рота відкрити. – Йдіть уже, бо козирні місця на природі займуть. – батьки буквально випхали нас з дому і швидко зачинили за нами двері.

– Що це з ними? – я перевела погляд на Алекса. –  Вони вперше такі, правда.

– Добре-добре. – тихенько посміявся начальник.

Ми виїхали з міста і спокійно попрямували до лісу. Навколо була неперевершена природа: зелені поля, високі дерева, між листям яких пробивалися золоті промені сонця, та жовта ґрунтова дорога. Прямо як у казці.

– Я сподіваюся, ти не привіз мене сюди, щоби закопати десь у лісі? – скоса дивлячись на хлопця, запитала.

– Ну все, весь план коту під хвіст! – стукнув він кулаком по керму.

– Гей!

– О, а ось і мої співучасники. – я подивилася вбік і побачила компанію друзів, які сиділи на пеньках і голосно сміялися.