Розділ 11. Галюцинації

– Що за... – директор оглянув приміщення і, з величезною люттю в очах, глянув на мене. – Ну що ж, мені здається, я знаю першу кандидатуру на звільнення.

– Містере Міллер, це моя провина. – я з подивом дивилася на Алекса. – Справа в тому, що я випадково проходив повз і побачив свою помічницю і, так як ми зараз проходимо період недовіри, то вирішив провчити її, розкидавши всі складені листи. – ти диви! Бреше і не червоніє.

Міллер метнувся своїм поглядом на підлеглого, а потім знову на мене. Обличчя його було надто серйозним. Мені навіть здалося, що ще трохи, і він лусне від злості, але, раптово, на його обличчі заграла легка усмішка.

– Алексе Джонсон, я не очікував від вас такого. Правильно. З такими людьми, як вона,– він подивився на мене з такою зневагою, що мені миттєво хотілося кудись зникнути. – інакше не можна.

Великий бос вийшов, залишивши нас наодинці зі своїми думками.

– А що ти там говорила про прослуховування?

– Що? Ти... ти справді повірив мені? – невже я дочекалася?

– Так, повірив. З цієї хвилини. – Алекс опустив очі і над чимось думав. У його голові явно крутилася купа думок, які він, ясна річ, поки не хотів озвучувати, але, як то кажуть "ще не вечір".

В тиші ми зібрали всі розкидані документи і, ні, це не було незручним мовчанням. Здавалося, що кожен з нас поринув у свої особисті думки, але насправді ми думали про одне і те саме. Вийшовши з будівлі, рушили додому. Ми досить дружно попрощалися, але все ж таки якась незручність досі була присутня. Я відчувала, що він ще не зовсім щирий зі мною.

Коли його машина рушила з місця і почала віддалятися від мене, я вирішила викликати таксі. Знявши з блокування телефон, побачила повідомлення.

"Подруго, вибач, але я не зможу тебе сьогодні зустріти, як обіцяв. З'явилися термінові справи. Але обіцяю, що наступного разу, я наздожену втрачене."

О, а я й забула, що домовлялася про зустріч із Ліамом. Ну може це і на краще.

Через деякий час я прийшла додому. Після ситної вечері, так-так, саме ситної і саме вечері, батьки не те, що відправили, вони наказали йти спати, виправдавши це тим, що останнім часом у мене занадто емоційна робота і треба морально відпочивати.

Закутавшись у ковдру, прикрила повіки і моментально заснула.

Зранку мене розбудив телефонний дзвінок.

– Так, алло. – сонно пробурмотіла я.

– Привіт, подруго! – почувся голос Філа на іншому кінці.

– І тобі привіт. Ти чого дзвониш так зарано?

– Треба зустрітися перед роботою. Терміново.

– Щось сталося? – я насупила брови.

– Якщо не зустрінемося, то обов'язково станеться! – він мене реально заінтригував.

– Добре. Де? О котрій?

– За півгодини у центральному парку. – і він кинув слухавку. Тобто? Я ж не встигну!

Усвідомивши, що в мене не так багато часу, точніше, у мене його зараз взагалі немає, я торпедою носилася по дому, щоб встигнути і прийняти душ, і поснідати, і одягнутися.

І все-таки я запізнилася... На якісь двадцять хвилин. Подумаєш.

– Ну, швидше, я вже тебе тут зачекався! – Філлі поцілував мене в щоку і взяв за руку. – Ходімо.

– Куди? Що сталося?

– Вчора я гуляв з другом, і ми побачили нове кафе, під назвою "Старенька Сью", яке відкрилося днями.

– І? – до чого він хилить?

– Зараз сама все зрозумієш. – ми зайшли всередину і, чесно кажучи, інтер'єр мене приємно здивував. На вході видавали домашні капці! А якщо людина потрапила під дощ, то можна було взяти махровий халат. Ось це сервіс! Праворуч, біля стіни, стояв камін, над яким висіла чудова картина Сальвадора Далі "Жіноча фігура біля вікна". На ній зображена жінка, яка, спершись на підвіконня, дивилася на морський пейзаж. Дивлячись на картину, стає так легко на душі – відчувається домашній затишок, спокій та свобода.

– Ого... – все, що змогла видавити з себе.

– Стривай, це ще не все. – ми зайняли вільний столик, Філ кивнув одному з офіціантів і продовжив. – насправді маю дві причини, через які я тебе покликав сюди.

Я вичікувально подивилася на свого колегу і нахилила до нього голову. А в животі з'явилося якесь дивне відчуття тривоги.

– Ну, не тягни. – цієї миті до нас підійшов офіціант, який приніс на таці дві чашки чаю, хліб і вершкове масло, до якого додався ножик.

– Ось перша причина! – він радісно вказав на їжу, а я, як і раніше, нічого не розуміла. Замість питань просто посунула до себе чашечку і вловила приємний запах м'яти. Моментально мені захотілося опинитися десь далеко-далеко від міської суєти. Ось прямо, як жінка на картині.

Відпивши ковток цього чудового напою, я взялася за хліб. Добре його намастивши маслом, швидко глянула на Філа, який у свою чергу не відривав від мене погляд. Мені здавалося, що ще трохи і його щелепа відвалиться прямо на наш столик.

– Ну, давай же! – підбадьорив мене. Якийсь він сьогодні дивний.

Я повільно піднесла свій бутерброд до рота і відкусила шматочок... О, святі небеса! Та це найкраще масло, яке я коли-небудь куштувала! Воно божественне! Не витримавши такого смакового блаженства, мої повіки прикрилися – я наче опинилась у раю.

От буває масло несмачним, прісним, але тут чітко відчувається смак молока, ванілі і чогось ще, але не розумію, чого конкретно.

– Так! – скрикнув колега. – Я знав, що тобі сподобається.

– Філе, я тебе ненавиджу. Вже відчуваю на своєму тілі зайві кілограми!

– Та переймайся. Я найму тобі особистого фітнес-тренера. Такого, знаєш, молодого, гарячого та перспективного.

– О, приваблива пропозиція, однак. – відповіла, намазуючи маслом вже третій шматочок хліба. – Так, а друга причина яка?

– Так... слухай, пам'ятаєш, я тобі свого песика залишав? – я кивнула у відповідь на його запитання. – я провів той день зі своїм хлопцем. Це було найромантичніше побачення, яке тільки можна вигадати.

– І?

– Ми зрозуміли, що нам дуже добре разом, що нам цікаво, а тривалі розставання для нас нестерпні... ми вирішили зробити дещо приголомшливе. – я навіть соромлюся запитати, до чого вони прийшли. – Ми вирішили одружитися.