Розділ 10. Склад

Незабаром після наради всі співробітники розійшлися по своїх кабінетах, обговорюючи між собою щойно отриману інформацію. Я просиділа в конференц-залі на самоті ще буквально пару хвилин і наслідувала інших. Гадаю, мені треба все добре обміркувати і скласти план своїх дій. Зайшовши до себе в кабінет, підійшла до столу і, спершись на руки, глибоко зітхнула.

– Не заздрю ​​я тобі. – раптом почувся чийсь голос, від якого я різко підскочила на місці.

На дивані сидів Алекс, який задумливо потирав вказівним пальцем підборіддя. І як я його не помітила?

– Що ти тут робиш?

– Прийшов дати пораду.

– Яку ще пораду? – склала руки на грудях і пильно подивилася на нього.

– За весь час роботи тут, я жодного разу не бачив Міллера в такому настрої...

– І? – вирвалося у мене. Не збагну, до чого він веде?

– Це насторожує. Раджу виконувати всі його вказівки. – хлопець підвівся з дивана і підійшов до дверей.

– Навіщо це тобі? Хіба ти не хочеш, щоб мене звільнили?

На моє запитання, Алекс повернув голову на мене, глянув у вічі і сказав:

– На камерах більше нема жодних записів за той день. Видно, як ти зайшла до мого кабінету, вийшла й усе. Більше нічого. Хоча це був далеко не кінець дня. – а потім він спокійно вийшов.

Неперевершено! Ну, і що він хотів мені цим сказати? Зрозумів, що тут щось не чисто, чи що це головний доказ проти мене і тепер він ненавидить мене ще більше? А ще кажуть, що дівчат важко зрозуміти. Ну так, звісно.

Наступні кілька годин я працювала, як зазвичай. Ніяких тобі перевірок, ні вказівок – взагалі нічого. Мене перервав звук мого мобільного.

Батько.

– Так, татусю.

– Доню, я ненадовго. Пам'ятаєш, ти казала, як хтось заходив до твого кабінету, але нічого не взяв?

– Пам'ятаю. – я подумки опинилася знову в цей момент і по моїй шкірі пробігли мурашки.

– Так от, а що, коли він і не думав нічого брати? Що якщо він навпаки поклав? – іноді, мені здається, що йому потрібно було працювати приватним детективом.

– У якому сенсі? Що ти хочеш сказати?

– Підслуховуючий пристрій. Жучок!

І тут до мене дійшло... Якщо згадати той день – ця версія найбільш логічна, адже цей хтось стрімким кроком увійшов до мого кабінету, постояв на одному місці кілька хвилин і так само стрімко – вийшов. І що, коли цей жучок тепер не тільки в мене?

– Тату, ти геній! Потрібно терміново розповісти про це Алексу. – я хотіла було вимкнутись, але він мене зупинив.

– Міє, якщо ти збираєшся йому про це сказати, то маєш добре постаратися, щоб він тобі повірив.

– Я... щось придумаю. Все, я побігла.

Так, мені потрібен план на переконання начальника в махінаціях директора. Я сіла за стіл і почала міркувати. Якщо він тут є… то зараз мене точно слухають. Потрібно перевірити. Взявши телефон, притулила його до вуха. Не знаю навіщо це зробила, адже мене ніхто не бачить, мабуть, для переконливості. Ну все, зараз буде імпровізація.

– Ребекко? Привіт! Як справи? О, це ж чудово! – цікаво, я не переграю? – Та у мене не так все яскраво, як у тебе, так. Ну, директор виявися сволотою. Чіпляється весь час, як реп'ях, і хоче мене звільнити, уявляєш взагалі? Так! Він просто взяв і натякнув, так! – ну все, переходжу до основної частини. – Ой, я не знаю, робочий день до шостої вечора. Хоча, я спробую в нього або відпроситись, або швидко виконаю всі доручення і прибіжу до тебе! Головне, щоб цей садист не підкинув мені роботи надвечір, ага. Так, гаразд, до зустрічі!

Отож, мені здається, вийшло досить переконливо. Ну, а тепер залишається тільки чекати. Я почала читати свою книгу. Так і провела наступну годину, другу, третю... Насправді, час пролетів непомітно. Годинник вже показував шість вечора. Хм, ну тут одне з двох: або я не була досить переконливою, або немає тут ніяких пристроїв, що підслуховують.

Через кілька хвилин я все-таки зупинилася на першій версії і вирішила сходити в кафе-буфет, яке знаходилося на поверх нижче. Все ж таки вирішила залишитися на роботі, поки на власні очі і вуха не зможу переконатися в тому, що містер Міллер поїхав звідси.

Після мого перекусу, прийшла до кабінету, сподіваючись, що там вже буде якась коробка з дорученнями, але ні. Жодних коробок, тек, конвертів, навіть маленької записочки! Серйозно? Я думала, що після такої наради, що після таких явних погроз не зможу зітхнути від величезної кількості завдань. А виявляється, що це звичайнісенький день. Хоча ні, відмінність у ньому таки була – він неймовірно нудний.

Досидівши до сьомої години вечора і, не в силах чекати ще, почала повільно збиратися додому. Досить на сьогодні. Тільки я зібралася з думками, як відчинилися двері, і увійшов містер головний бос.

– Міс Адамс, – холодно почав він. – Ви вже збираєтесь?

– Хто? Я? Ні, що ви! – ану, давай, здивуй мене.

– От і добре, у мене до вас є справа.

– Яка? Принести чергову флешку?

– Що? – він підняв одну брову.

– Нічого, вам почулося. – я ще покажу свій характер.

– Ходімо за мною.

Ми пішли в кінець коридору і зупинилися біля якихось білих дверей. Дивно, я їх раніше не помічала.

– Це склад, – він відчинив двері і моєму погляду відкрилася темна кімнатка з безліччю поличок, на яких купами лежали папери, теки та коробки. – тут зберігаються справи із 2013 року. Твоє завдання – розсортувати все за датами і акуратно скласти по полицях.

Ем... я пройшла всередину, озирнулася навколо себе... чорт забирай! Та тут їх мільйони! Судячи з шару пилу, то сюди не ступала нога людини з того самого 2013 року.

– Міє, ви мене чуєте? – мені здається чи я дійсно побачила на його обличчі легку усмішку?

– Так. Скільки днів я маю на вирішення цього завдання?

– Днів? Ви мене, мабуть, не зрозуміли, – він підійшов до мене ззаду і трохи нахилився до вуха. – У вас є один день – сьогодні. – потім він тихо розвернувся і пішов.