Розділ 8. Тріщина

Додому ми прийшли пізно увечері. Ніяк не наважувалась зателефонувати Філу, тому просто відправила йому смс. Я навіть вдало помила собаці лапи, мабуть, він уже звик до цієї процедури. Потім, я зняла з нього повідець, щоб він не дай боже не заплутався в ньому, і відпустила вільно бігати по дому.

Помітивши моє похмуре обличчя, батьки заходилися розпитувати.

– Міє, чому ти така задумлива? – почала мама. – У тебе щось трапилося?

– Та невеликі труднощі на роботі. – я спробувала посміхнутися, але, мабуть, це вийшло якось криво. – Якось розберуся.

Мама з татом тривожно перезирнулися між собою.

– Люба, ти маєш знати, що завжди можеш поділитися з нами тим, що тебе турбує. – почав тато, накривши своєю великою теплою долонею мою руку. – І ми з мамою в будь-якій ситуації будемо на твоїй стороні.

– Дякую, навіть не знаю з чого почати...

– Розкажи лише головні моменти.

– Ну, на роботі мене конкретно підставили... – я зробила глибокий вдих і наступної секунди виклала всі події своїм батькам. -... І я тепер не знаю, як повернути довіру Алекса.

– Який жах! – прикрила руками обличчя мама.

Тато ж сидів задумливий і серйозний. Його густі брови звелися до перенісся, а губи утворили тонку лінію.

– Алекс вважає, що ти винна і має на це повне право, тому що увесь час в компанії панував мир та прозорість дій, а після твоєї появи раптово зникають речі. Все, що я зараз можу тобі порадити, це не набридати йому з різними виправданнями, – він говорив дуже впевнено та спокійно, жестикулюючи руками. – поводься як завжди: працюй, спокійно спілкуйся з усіма, веселись, начебто нічого сталося. Адже, якщо тут немає твоєї провини, значить і хвилюватися нема про що.

– Так, я розумію, але це дуже складно, адже...

– Він тобі подобається. – акуратно сказала мама.

У відповідь я повільно кивнула кілька разів. То була правда. Я могла б заплющити на це все очі і жити, наче нічого й не було, але я не можу. Не можу, тому що щоразу, коли відчиняються двері до мого кабінету, і я бачу його, то на моєму обличчі миттю ж з'являється посмішка. Не можу, бо, розбираючи папери, я прокручую в голові можливі діалоги з ним.

Мої думки перервав телефонний дзвінок.

Філ.

– Ти ще жива, моя старенька? Живий і я. Привіт тобі, привіт! – почав він веселим голосом.

– Привіт! Ти коли свого собаку забереш, старий?

– Та хоч зараз, глянь у вікно.

Я квапливо підбігла до вікна і побачила чоловічу фігуру. Так, це він. Цієї ж хвилини я відчинила двері і вивела тваринку до свого господаря.

– Приймай цілим і неушкодженим.

– Максиміляо, друже, як ти? Я дуже скучив! – почав Філ обіймати свого чотирилапого друга.

– Ну, я рада, що ваша родина возз'єдналася, – почала я досить різко. – а зараз дозвольте залишити вас наодинці.

– Ти чого? Час ще дитячий.

– Мені на роботу завтра треба.

– У тебе ж наче вихідний мав бути? – не розуміючи, підняв він одну брову.

– Так, але начальник наказав.

– Оу... напевно, не буду набридати з питаннями, потім розкажеш.

– Так, обов'язково.

Ми попрощалися, побажавши один одному на добраніч, і розійшлися.

Зранку в мене не було ні настрою, ні апетиту. Довго збиратися мені не довелося, бо одягла те, що першим потрапило під руку: чорні джинси, білу футболку та білі кросівки. Волосся я зібрала в недбалий пучок.

До роботи дісталася досить швидко і, зайшовши на поверх, стиснула руки в кулаки.

– Доброго ранку. – зайшла в кабінет Алекса.

– Доброго. Що це за одяг? Ти на роботу прийшла чи до спортзалу? – він оглянув мене з ніг до голови і насупив брови.

– Це мій вихідний. У чому мені зручно, в тому ходити і буду.

Моя відповідь його дуже здивувала. До речі, і не тільки його, бо я теж не чекала такого.

– Зухвалити мені будеш? Гаразд, день буде довгим. – Алекс повільно встав, підійшов до своєї шафи і дістав невелике відерце з ганчіркою. – Спершу витри в моєму та своєму кабінеті пил.

– В сенсі? Тобто, ти викликав мене у мій же вихідний тільки для того, щоб витерти пил?

– Я чекаю. І не "ти", а "ви".

– Чудово! – я різко вихопила це відро і вилетіла з його кабінету.

Набираючи воду, я намагалася себе заспокоїти. Ну що ж, ви маєте рацію, містере Джонсоне, день буде довгим.

– Якщо ви хочете, щоб я якісно виконала свою роботу, то зробіть мені ласку – приберіть всі ці папери зі столу, містере Алекс Джонсон. – у цю хвилину я відчула, ніби начальником була я, а не він.

– Окей. – відповів він з повною байдужістю. – Починай з книжкових полиць.

Я глянула на високу шафу. Зверху стояла велика коробка, вкрита помітним шаром пилу. Мабуть, почну з нижніх полиць.

Крім робочих тек з документами, там були різні книги: енциклопедії, словники і навіть романи. Проаналізувавши цю знахідку, я зрозуміла, що мій бос любить детективи. Ну, воно й не дивно. Я потяглася до останньої стопки книг і, коли взяла її, щоб тимчасово перекласти на інше місце, на підлогу впав журнал. Що? Це був журнал із назвою "Юний садівник". Серйозно? Моментально моя фантазія виявила картинку, де Алекс у зеленому фартушку і з маленькою лопаткою в руках дбайливо садить квіточки... І раптом на мене напав дикий сміх.

– Ти чого там? – насторожено спитав він.

– Та так, нічого, юний садівнику! – крізь сміх я показала свою знахідку.

– Господи, ну і що тут такого кумедного? – стій, невже на його обличчі з'явився рум'янець?

– Почекай, ти справді вмієш вирощувати рослини?

– Так, вмію, і я не бачу в цьому нічого смішного! Займися краще ділом, Міє.

Сперечатись я з ним не стала, але все-таки продовжувала тихо сміятися. Акуратно розставивши все на свої місця, я взяла стілець, щоб дістати коробку. Шафа була настільки високою, що, стоячи на стільці, мені ще довелося стати навшпиньки, щоб дотягнутися до неї. Вочевидь, там лежать якісь непотрібні папери, а отже, коробка буде важкою. Я напружила всі свої м'язи, взялася за цей предмет і різким рухом, щоб було легше стягнути її з місця, потягла коробку на себе. Але тут на мене чекав сюрприз. Вона була легкою, і тому моє тіло не втримало рівновагу на стільці. Я відчула, як верхня частина мого тулуба піддалася сильному земному тяжінню, а за ним, відповідно, і інші частини тіла. Через секунду, я вже лежала на підлозі, боляче вдарившись ліктем об стілець, а з коробки посипалося безліч фотографій і паперів.