Розділ 7. Підірвана довіра

Після чудового вечора Алекс швидко доставив мене додому і, пообіцявши, що завтра за мною заїде, поїхав.

– Ти чого така щаслива? Невже першу зарплату дали? – прокоментував мій настрій тато.

– Ні, ще зарано. Просто гарний вечір.

– Давай переодягайся і йди їсти. Мама таку вечерю смачну приготувала, смакота.

Кивнувши, я побігла на другий поверх до своєї кімнати.

Який прекрасний настрій. Хочеться співати!

Переодягнувшись, я спустилася до батьків, і ми разом повечеряли, розповідаючи про свій день.

– До речі, дочко, нас запросили до ресторану на честь дня народження головного лікаря, тож завтра ми будемо пізно.

Я, до речі, ще не встигла про щось подумати, як на моєму обличчі з'явилася хитра посмішка, яку вони вже встигли побачити.

– Так, я сподіваюся, що ми повернемося до цілого і неушкодженого будинку. – почала мама.

– Оу, а як же я примудрилася зберегти будинок цілим за десять днів, поки ви були у відпустці?

– Справді, Сара, вона вже не маленька. – підтримав мене тато, обійнявши за плечі.

Наступний день розпочався з яскравого сонячного ранку. Небо було чистим. А з вулиці, через вікно, чутно спів птахів. Сходивши в душ, я вибрала собі одяг на сьогодні і взялася до сніданку. Мама з татом пішли на роботу раніше, ніж звичайно, але, попри це, на столі я знайшла тарілку з млинцями.

– Яка краса, я ще не їм, а вже відчуваю, як набираю вагу...

Благополучно впоравшись з цією стравою, я одягла легку бежеву сукню, зав'язала високий хвіст і взула туфлі-човники.

Десь на дивані завібрував телефон.

"Я біля твого будинку, виходь:)"

Мої вуста одразу ж розтягнулися у посмішці. Я швидко взяла свою сумочку через плече та вийшла на зустріч. Ні, не вийшла. Вилетіла.

– Доброго ранку, начальнику!

– О, як ми заговорили, – моє нове звернення до нього його явно зацікавило. – ось тепер так завжди мене називатимеш.

– Як скажеш. – підморгнула йому. І звідки тільки взялася така сміливість?

Сівши в машину, ми рушили з місця і, Алекс увімкнув музику. Виявляється, ми обидва слухаємо металіку. Було дуже круто співати AC/DC "Highway to hell" зі своїм начальником. Він вдавав, ніби грає на електрогітарі, а я – на ударних. Та недовго музика грала – ми приїхали. Як на зло, кожен світлофор на нашому шляху показував зелений колір. Ось коли треба, то стоїш на червоному світлофорі по п'ять хвилин, а коли не треба – так проїзд відкритий. Що за свавілля?

– Слухай, дзвонив містер Міллер і сказав, що його терміново викликали у відрядження. Якийсь приятель потребує допомоги, – серйозно почав пояснювати Алекс. – тому сьогодні буде легкий ненапружений день. – відразу додав він, але вже веселіше.

– Прекрасно, то може, зробиш короткий день, га? – ох, щось мене сьогодні несе. Досить жарти жартувати, Міє.

– Ага, розмріялася. Хоча... добре, відпущу сьогодні всіх раніше.

– Що, правда?

– Ну так, підемо додому не о 18:00, а о 17:50.

– Що? На десять хвилин раніше? Серйозно? А чого так рано? Може ще о 17:58 відпустиш?

– Зараз дожаруєшся, що підеш о 17:59.

Не встигла я відповісти йому черговою уїдливою фразою, як він вийшов з машини, по дорозі підморгуючи мені з невинною посмішкою.

Зайшовши на свій поверх, нас одразу зустрів Філ.

– Добрий ранок, люди добрі!

– Добрий, я дивлюсь, у когось гарний настрій? – потиснув йому руку Алекс.

– Він у мене цілодобово гарний. Я навіть сплю з усмішкою на обличчі.

– Дозволь, я не перевірятиму це.

– Голубчику, повір, вже є той, хто перевіряє! – усміхнувся колега.

Ми розійшлися по своїх кабінетах. Оскільки справ у мене було мало, а до кінця робочого дня багато часу, я вирішила продовжити читати книгу "До зустрічі з тобою", а вже потім почати виконувати завдання. Цікава, звісно, ​​ситуація там. Не кожен зможе покохати людину з інвалідністю. Але він підкорив Луїзу не зовнішністю, а своєю харизмою і розумом. Так, такі люди на вагу золота.

Від цього процесу мене відірвали якісь крики з коридору.

– Я не зрозумів, хто заходив до мого кабінету і чіпав мої речі?!

Я привідкрила двері, аби подивитися, що відбувається і побачила, як Алекс стояв посеред коридору і кричав, розмахуючи руками на всі боки.

– Містере Джонсоне, що сталося?

– Що сталося? Хтось обікрав мене! Ось що сталося!

– Як? Але навіщо це комусь? Ви ж тут, як одна команда.

– Виходить, що серед нас є "щур". – сказав він, знизивши тон так, що я ледве його почула.

– Стривай, а ти по відео камерам дивився?

– Точно, дякую. – і за кілька секунд він зник за дверима ліфта.

Цікаво, хто б це міг бути? Ох, не заздрю ​​я цій людині. Схоже в тебе великі проблеми, друже.

Перервавши свої думки, я нарешті вирішила попрацювати. Тека червона, тека жовта, зелена... Хто це взагалі вигадав? Треба було одразу всі кольори веселки задіяти. Ні, ну а що? Блакитна тека відповідала б за злочини, які вчинили люди з нетрадиційної орієнтації. Мабуть, вона була б найтонша. А фіолетова – за злочини, вчинені дітьми. Адже таке теж буває.

Раптом двері мого кабінету різко відчинилися, і увійшов Алекс. Він був вкрай серйозний.

– Ну що, ти з'ясував, хто заходив до тебе в кабінет?

– Так. – коротко відповів він, – ти. – його погляд пропалював у мені дірку. Сіро-блакитні очі потемніли, а руки він склав у себе на грудях.

– Почекай, ти що, про флешку говорив тоді?

– Саме про неї.

– Так, це я її взяла, але мене про це попросив містер Міллер.

– Що за маячню ти несеш?! Він про неї жодного уявлення не має! Це дані, зібрані мною особисто кілька днів тому, і я не розповідав йому про це, бо не до кінця опрацював інформацію.

– Що? – я відчувала, як холонуть мої руки, а серце починає стукати з шаленою швидкістю. – Але я кажу правду! Він особисто сказав мені зайти в твій кабінет та принести ту флешку! Будь ласка, повір мені.