Розділ 6. Берці

Я прийшла на роботу, роздумуючи над інформацією, з якою мене ознайомив Алекс. Мій мозок перевантажився настільки, що вже не могла нормально працювати. Усі тексти мені здавалися нечитабельними. Я обмірковувала кожен можливий варіант для вирішення проблем начальника, але результат був не дуже оптимістичним.

- Гей, Міє, прокинься! - раптом пролунав дзвінкий голос Філа, пробудивши мене від роздумів.

- Ой, я просто замислилась. Ти щось хотів?

- Я що, не можу просто так прийти та поговорити зі своєю подругою? Але взагалі, так, я по справі до тебе. Наступними вихідними я їду на дачу до хлопця, а собачку залишити нема з ким. Можеш доглянути?

- Собаку? Якого собаку?

- Мого собаку, зайчику. У мене лабрадор – дуже добрий песик. То що, придивишся?

- Л-лабрадор? - я, звичайно, люблю собак, але мені до душі собаки середніх порід, на кшталт такси, бігля, скотч-тер'єра, але лабрадор... - Ем, ну я спробую. - невпевнено прозвучала моя відповідь.

- Супер, дякую! Не хвилюйся, з ним ти будеш у максимальній безпеці! - радісно промовив Філлі.

– Я сподіваюся!

Колега пішов, і я знову поринула у свої думки. Як же хочеться допомогти Алексу, але як?

Згодом я все-таки взяла себе в руки, і пропрацювала на повну силу. Це навіть допомогло мені відволіктися, але ненадовго.

Почувся стукіт у двері.

- О котрій батьки приїжджають? – спитав начальник.

Я подивилася на годинник і… от халепа!

- Ой, за двадцять хвилин!

- Так давай швидше збирайся. Чого ти не сказала мені раніше?

- Та я відволіклася і забула, - винувато відповіла я.

Ми швидко зібралися і доїхали до аеропорту. Там чекали, доки вийдуть мої батьки.

Сидячи в машині, я ловила поглядом кожну людину, яка виходила із цієї будівлі. Майже всі були засмаглі, на кожному обличчі виднілася радість і свіжість. Такими виглядали і мої батьки. Я вийшла з машини і попрямувала до них на зустріч.

- Мамо, тату! - крикнула я, підбігши й обійнявши по черзі кожного. - Як же я рада вас бачити!

- Доню, як ми скучили! Як ти тут? Нам стільки треба тобі розповісти та показати!

Ми підійшли до машини, де на нас чекав Алекс.

- Здрастуйте, з поверненням додому! - чемно сказав він, потиснувши батькові руку і кивнувши головою мамі.

- Здрастуйте, - одночасно відповіли батьки. - Міє, а ти не казала, що в тебе з'явився хлопець. Може, познайомиш? - з хитрою усмішкою запитала мама, коли тато з цікавістю почав розглядати мого начальника.

- О, ні, він ще не мій хлопець. - поспішно виправила я.

- Ще? - раптом запитав Алекс, у якого з'явився легкий рум'янець на обличчі.

– Що? - і тут мене накрив переляк.

"Ще не мій"? Господи, як я могла таке ляпнути?

- Я... я не це мала на увазі. Ми не разом. Це Алекс, Алекс Джонсон – мій начальник.

- А, як незручно вийшло, - усміхнувся тато, злегка штовхнувши маму ліктем.

- Давайте я довезу вас додому. Адже ви втомилися з дороги. – запропонував Алекс.

- Так, дякуємо! Ви нам дуже допоможете. До речі, мене звати Сара Адамс. – повідомила мама.

- А мене - Роберт Адамс. - знявши капелюха, посміхнувся тато.

- Приємно познайомитися. - відповів начальник.

Ми разом сіли у машину та поїхали додому. Протягом усієї дороги, кожен поринув у свої думки. Точніше, я поринула, а батьки жваво розповідали про свою поїздку моєму начальнику. Коли ми під'їхали до будинку, Алекс допоміг донести валізи до дверей і, попрощавшись з усіма, поїхав додому.

- Як же добре знову опинитися вдома! - голосно промовила мама, плюхнувшись на диван.

Решту вечора ми провели за столом і обговорювали їхню поїздку, мою роботу і, звичайно, мого начальника.

Наступного ранку я прокинулася, відчувши смачний запах щойно приготованих млинців. Я швидко спустилася на кухню і побачила, як батьки накривають на стіл.

- Доброго ранку, Міє! - сказав тато.

- Мі, а чим ти тут харчувалася? У тебе в холодильнику крім огірків, яблук та бекону нічого нема. - схрестивши руки на грудях, запитала мама.

Ой, і це я ще накупила продуктів до їхнього приїзду.

- Ну, чого ти, Сара? – почав захищати мене тато. - Може людина на дієті!

У відповідь я лише посміхнулася. Як добре, що вони приїхали! Ми дружно поснідали та почали збиратися на роботу. Кожен на свою.

- Побачимося ввечері, люба. - поцілувавши мене, сказали батьки.

- До вечора.

Я приїхала на роботу в гарному настрої. Зайшовши до кабінету, побачила на своєму столі досить велику коробку з багатьма різними паперами. Зверху лежала записка:

"Розбери по текам і занеси мені. Алекс."

М-так, роботи непочатий край. Я, не замислюючись, почала виконувати вказівку. Через кілька годин, відчула, що моїм очам потрібен відпочинок і дозволила собі спертися на спинку крісла, прикривши повіки. Злегка потягнувши руками вперед, я випадково зачепила ручку, і вона впала під стіл.

- Чудово, - я повільно полізла туди ж, шукаючи цього предмета.

У цей момент двері до мого кабінету несподівано відчинилися, і хтось зайшов усередину. Розглянути я змогла лише взуття. То були грубі чорні черевики. Берці. Невідомий спочатку хвилину стояв на порозі, а потім обійшов весь кабінет, зупинившись біля мого столу, під яким, власне, була я.

Я спостерігала за незнайомцем, затамувавши подих і прислухаючись до кожного звуку. Сказати, що я налякана – можливо, але здебільшого відчувалася розгубленість. Що мені робити? Сидіти тихо чи несподівано вилізти? А раптом він щось зі мною зробить? До такого мене життя явно не готувало. Чоловік близько п'яти хвилин стояв біля мого столу, щось роблячи, а потім тихо вийшов із кабінету, акуратно зачинивши за собою двері. Я вмить вискочила з-під столу і почала розглядати зміни в паперах після незнайомця, але так нічого і не виявила. Що він тут робив? Не міг же він просто кілька хвилин стояти і читати документи? Дивно. Треба сказати Алексу.