Розділ 5. Напружений день

Цього ранку я прокинулася без настрою, бо не виспалася через набридливі думки, які безперервно лізли мені в голову. Ще й дощ капає. Ну просто чудово! Сяк-так зібравшись, я схопила парасольку і вибігла надвір. Уже тоді розуміла: сьогодні дратуватимуся через дрібниці.
Але не думала, що все почнеться так швидко. Відійшовши від домівки на кілька кроків, моя нога ступила в невелику калюжу. Що ще потрібно для щастя? Може перед самою роботою впасти у бруд? Глибоко вдихнувши, я, намагаючись зберігати спокій, продовжила свій шлях.

Несподівано почула сигнал машини і різко повернула голову у той бік, звідки він долинав. У моє поле зору потрапив знайомий автомобіль – BMW X5 чорного кольору. З нього миттю вистрибнув Алекс і швидким рухом руки вказав, щоб я сіла в машину. З великим задоволенням я так і зробила.

– Доброго ранку, ну і погодка сьогодні! – почав він. – Добре, що я повз тебе проїжджав.

– Доброго. І дійсно, ти якраз вчасно. – квапливо відповіла я. – День у мене з самого ранку не задався.

Я кивнула на свою промоклу ногу. Чудово, що додумалася залишити в офісі змінне взуття, бо ходити в мокрому, не дуже приємне відчуття.

– Ох, ти не змерзла? Давай я ввімкну обігрів.

– Ще й дбайливий... – пробурчала я під ніс.

– Що? – здивовано спитав Алекс.

В мить мені якось різко стало спекотно. Я сказала це в голос? Цікаво, він перепитав, бо не розчув чи, можливо, тому, що не чекав цих слів? Як багато запитань і так мало відповідей!

– Вмикай, кажу, обігрів. Змерзла я. – у моєму голосі прозвучало ледь помітне тремтіння.

– Вас зрозумів. – пролунала спокійна відповідь.

Майже одразу, відчула, що повіки з кожною секундою ставали дедалі важчими. До роботи ще приблизно двадцять хвилин, плюс світлофори та невеликі затори через дощ... Загалом півгодини у мене є. Ми їхали у повній тиші, тож я вирішила трохи подрімати. Крізь легкий сон я чула, що Алекс увімкнув повільну музику, яка діяла на мене, як колискова на немовля.

Мене розбудило ніжне торкання до мого плеча. Розплющивши очі, я побачила, що ми приїхали і настав час виходити.

– Може ти сьогодні поробиш без мене? – сонно почала я. – А я поки що посплю тут, у салоні.

– Моя машина завжди до ваших послуг, мадам, – з усмішкою відповів начальник. – Але ти мені дуже потрібна.

Від цих слів я різко прокинулася і ніяково посміхнулася. Через легку розгубленість я навіть не знала, що йому відповісти – в голові раптом стало порожньо.

Ми піднялися на свій поверх і розійшлися по своїх кабінетах. Ух, мабуть, це був найдовший ранок у моєму житті. Я перевзулась і взялася до роботи.

Від читання документів мене перервав стукіт у двері.

– Тук-тук-тук! Міє, до тебе можна? – у кабінет зайшов Філ.

– Привіт. Так, проходь, звичайно!

– Пішли пити каву, бо всі вже пообідали, а ти все працюєш і працюєш.

– А котра зараз година? – я глянула на годинник і від подиву відкрила рота.

Було вже дві години дня. Ого, о це я запрацювалася!

– Пішли, звичайно, пішли.

Ми зайшли на кухню, де пахло ароматною кавою. Від такого запаху у мене навіть розігрався апетит. Помітивши мій погляд, Філ начепив хитру фізіономію, підійшов до холодильника і дістав звідти… пельмені.

– Так, не зовсім формат для офісного планктону, але іноді хочеться нормальної їжі.

– О, та все чудово. Я й сама люблю їх їсти ввечері! — одразу згадала, як цілий тиждень сиділа на цих пельменях.

– Серйозно? Слухай, ти мені подобаєшся все більше і більше! – ляснув у долоні колега. – Бо ці «фітоняшки», які завжди рахують калорії, накликають на мене смуток. Бідолашні люди.

Ми сиділи за столом і смакували "їжу Богів", як раптом до нас зайшов містер Міллер. Я його не бачила з того моменту, як влаштувалася на цю роботу.

– Всім привіт! – почав директор компанії. – Міє, передайте, будь ласка, містеру Джонсону, що сьогодні намічаються збори. Явка є обов'язковою!

– Так, звичайно! Добре!

Сьогодні директор був одягнений у строгий чорний костюм, а вираз обличчя передавав емоцію дратівливості. Ух, таким я його ще не бачила.

– Міє, а він взагалі у себе? – вирішив перепитати перед тим, як вийти.

– Так, містер Джонсон у кабінеті. – директор звернувся до мене цілих два рази. Щось уже й шматок їжі в горло не лізе.

– Добре. Приємного апетиту. – і він вийшов із кухні так само поспішно, як і зайшов.

Після обіду я повернулася до себе в кабінет і, оскільки справ у мене вже ніяких не було, вирішила почитати книгу в інтернеті. Мій вибір зупинився на романі Джоджо Мойес "До зустрічі з тобою". Я вмить заглибилася в описану історію і знову не помітила, що пройшло досить багато часу. Нарада! Треба збиратися, щоби встигнути.

У цей момент двері в мій кабінет відчинилися, і на порозі з'явився Алекс.

– Я що, спізнилася? Чи нарада ще не почалася? Я вже біжу! – голос тремтів, а руки не слухалися від переживань.

– Що? – задумливо промовив Алекс. – А, ні, ще нічого не почалося. Ти можеш іти додому. Все одно на цій нараді буде нудно.

– Як? Але містер Міллер наголосив, що потрібно бути обов'язково присутнім. – ніколи не думала, що таке скажу, але я хочу туди потрапити.

– Тобі туди йти не обов'язково, повір. Там буде величезний звіт за минулий місяць, а через те що ти працюєш тут усього декілька днів, то можеш спокійно йти додому. Міє, це я тобі як твій начальник кажу.

– Ну гаразд, як скажеш. Але якщо раптом від мене щось знадобиться, то ти дзвони, і я одразу ж приїду. – уперше чую, що комусь із персоналу не обов'язково йти на нараду, бо «там нудно».

– Гаразд, – з усмішкою відповів Алекс. – ходімо я тебе до ліфта проведу.

– Ем, добре. – він вирішив мене провести? Типу хоче переконатися, що я точно поїду?

Ми вийшли в коридор і неквапливо попрямували до ліфта. Підійшовши до нього, я натиснула кнопку виклику.

– Завтра вихідний... чим плануєш займатись? – раптом запитав він.