Розділ 4. Суто ділові стосунки

Наприкінці свята я була вже майже «своя» серед купи працівників. Ось що робить зі мною алкоголь. Було таке враження, ніби я працювала тут уже тривалий час. Загалом, мені так сподобалося, що я не помітила, як на годиннику було вже далеко за північ.

Половина народу вже пішла, мабуть, і мені час, бо завтра не встану. Я вирішила зайти в приміщення, щоб у тиші викликати таксі. І, ступивши у тихий коридор, спокійно почала робити свою справу.

– Господи, та що ти кажеш? – раптом почула я знайомий голос. – Ти можеш просто мене забрати? Я випив кілька келихів шампанського і тепер не можу сісти за кермо!

Я підійшла до якогось кабінету та побачила Алекса. Він стояв біля стіни і розмовляв із кимось по телефону. Судячи з виразу на обличчі, він був роздратований.

– Все, я тебе зрозумів, дякую! – різко відповів хлопець і поклав слухавку.

Він провів рукою по волоссю і важко зітхнув.

– Алексе? З тобою все гаразд? – якимось зляканим голосом запитала я.

Від несподіванки він навіть трохи підскочив і, побачивши мене, сумно посміхнувся.

– Так, все гаразд... Просто попросив друга забрати мене, а він відмовив, сказавши, що привів у мою квартиру чергову пасію. Кращий друг називається... – я втупилась у нього запитальним поглядом. – У нього є другий комплект ключів від моєї квартири. Але, гадаю, після цього випадку або заберу їх, або поміняю замки.

– О, неприємна ситуація... а я зараз таксі викликатиму, – ніяково почала я. – Можеш переночувати у мене. Диванів у мене кілька, тож вибереш найзручніший. – з усмішкою додала я, певно кілька келихів шампанського зробили мене впевненіше.

– Ти зараз серйозно? Тобто, правда? – здивовано спитав начальник.

– Ну звісно. Допомагати начальникові тепер мій обов'язок. – жваво додала я.

– Господи, дякую тобі за те, що подарував мені таку помічницю! – відповів з полегшенням Алекс, склавши руки перед собою, як при молитві.

– Тобі дуже пощастило!

Поки я викликала таксі, хлопець вийшов на дах, щоб попрощатися з усіма людьми. За кілька хвилин він повернувся з наповненим пакетом і широкою білою усмішкою.

– А що це? – вказала я на величезний пакет.

– Тут їжа: бутерброди, фрукти і я вихопив пляшку шампанського! Не пропадати ж добру.

Я з цікавістю подивилася у вічі Алексу і згадала своє дитинство. Згадала, як ми всією сім'єю вирушали на море і там був фуршет. Спочатку ми боялися брати там їжу, бо думали, що вона занадто дорога, але коли дізналися, що все це добро задарма, то нас було не зупинити. Це були незабутні моменти!

– О, клас! Буде чим тебе нагодувати.

Додому ми їхали у незручному мовчанні. Ну, не те щоб воно було зовсім незручним, просто нам поки що не було про що поговорити. При виході з таксі хлопець наполіг на тому, щоб він сам заплатив за нас двох. Ми сперечалися з ним хвилин п'ять, але незабаром я здалася.

– Проходь, справа знаходиться кухня, ліворуч – ванна кімната, це – вітальня, а нагорі – дві спальні. – почала я пояснювати, але потім згадала, що він уже був у мене в гостях. – Ой, ти й так вже знаєш.

– Знаю, – усміхнувся у відповідь хлопець. – у тебе досить просторий будинок. Він батьківський чи твій власний?

– Батьківський. Мама з татом лікарями працюють, досить прибуткова робота. – пояснила я.

– Цікаво, а чому ти не пішла їх стопами?

– Я знаю кілька речей, можу допомогти в екстрений момент, але я не хотіла б пов'язувати з цим своє життя. Все це дуже сумно та важко, повір, я знаю, про що кажу. – якось була свідком нещасного випадку – дівчина випала з вікна десятиповерхової будівлі. Лікарям навіть не було сенсу щось робити... вона одразу покинула цей світ. Важко було спостерігати за її сім'єю в цей момент.

– Зрозумів. Пощастило тобі, що ти змогла зробити свій власний вибір.

– Не зовсім і власний. Усі дуже хотіли, щоб я була «кимось» і сказали обирати – або лікаря, або юриста. – я зітхнула. – А ти? Ти сам вибрав цю професію? – поцікавилася я.

– Ну як сказати... Мені подобається ця робота, подобається атмосфера та колектив, та й зарплатня радує, але іноді буває нудно. Взагалі, у мене є одне хобі, яке я хотів би надалі перетворити на професію... але про це я тобі розповім трохи пізніше.

– О, а ти вмієш інтригувати!

– Звісно!

Ми посиділи, попили чай із бутербродами, які Алекс стягнув із фуршетного столу і почали готуватися до сну. Я підготувала ліжко для свого начальника в спальні навпроти моєї і показала йому, де тут, на другому поверсі, є туалет та ванна кімната.

– Гаразд, я піду спати, дякую за те, що дозволила переночувати. – сказав хлопець, після того, як вийшов з душу.

– Звертайтесь, містере Джонсоне! – з усмішкою відповіла я. – На добраніч.

– На добраніч.

Переодягнувшись у піжаму, я лягла в ліжко.
Думки ще крутилися навколо прожитого дня – мабуть, найяскравішого в моєму житті. Та не минуло й десяти хвилин, як сон накрив мене з головою.

Вранці я різко прокинулася від будильника. На подив, відчувала себе більш-менш бадьорою, спритно встала і побігла у ванну кімнату. Сьогодні ми відпрацьовуємо вчорашній робочий день, але мене це ніяк не засмучує. Хочу побачити та поспілкуватися з кожним. Я швидко прийняла душ і укуталась в рушник. Аж раптом, двері різко відчинились і заходить Алекс із напівзаплющеними очима.

– Що? Що ти тут робиш? – злякано скрикнула я.

Його заспані очі плавно розплющилися, і сонний погляд витріщився в мій бік.

– Хто? Де я? – його погляд ковзнув на рушник, в якому я зараз стою, від чого він різко прокинувся. – Ой, вибач, я не почув, що ти тут. Я нічого не бачив, я пішов... пробач ще раз!

Хлопець нервово провів руками по своєму неслухняному волоссю, що стирчало по різні боки, і з винуватим обличчям вибіг з ванної кімнати.

Я завмерла, не розуміючи, що робити далі.
Щоки налилися легким рум’янцем, а в голові – порожнеча.

– Трясця, я двері забула зачинити. – пошепки сказала я. – Та я взагалі забула про те, що він тут ночує! Так, ранок починається не з кави.