Розділ 2. Офіс

Як не дивно, але наступного ранку я прокинулася досить бадьорою. Згадавши нічну тусовку, я з усмішкою на обличчі пішла снідати. Але коли відкусила шматок бутерброду, мене ніби облили холодною водою – я раптово зрозуміла одну річ – дуже добре пам'ятаю, як познайомилася з тим хлопцем у туалеті клубу, пам'ятаю, як ми почали спілкуватися і, здається, потім пішли в бар, щоб випити, але взагалі не пам'ятаю, як опинилася вдома!

– Так, сподіваюся, що я там нічого не наробила... хоча, в будь-якому випадку, ми з ним навряд чи ще колись зустрінемося.

Тільки я почала пити чай, як раптом задзеленчав мій ноутбук. Подивившись на екран, побачила вхідний дзвінок від мами.

– О, мам, привіт!

– Привіт, доню, – почала радісно мама, – ну як ти там? Як робота? Колектив добрий?

Так, я сказала мамі, що працюю, але зробила це виключно для того, щоб вона не переживала. Гаразд, щоб вона не влаштовувала скандалу, якщо бути точнішою.

– Так, все чудово. У мене багато нових друзів, і робота мені дуже подобається. Я зовсім не втомлююся після робочого дня! – ага, тому що нема від чого втомлюватися. – А ви як відпочиваєте? Як Єгипет?

– Ой, це чудово! Я рада чути, що в тебе все добре. – ляснула в долоні мама. – Мі, відпочинок просто неймовірний! Ми ходимо на екскурсії, відпочиваємо і просто насолоджуємось. А ще я купила великий солом'яний капелюшок. Хотіла придбати й твоєму батькові, але він відмовився. І за підсумком – перегрівся на сонці. До того ж, згорів так, що був схожий на червоного рака! – мама розповідала з таким захопленням, що я сиділа і слухала її з мимоволі утвореною посмішкою. – Роберте, іди-но сюди, з донькою поспілкуйся.

– О, Мія, привіт! – закричав тато і раптом на екрані ноутбука з'явився силует людини, обмазаної з ніг до голови білою маззю від опіків. І якщо вчора він був схожий на рака, то зараз – на снігову людину.

– Т-тату, привіт. – ледь вимовивши, з мене різко вирвався сміх.

– Дякую, доню, я знаю, що виглядаю незрівнянно. Розкажи, як ти? Знайшла вже собі нареченого? – хитро запитав батько.

– Ой, тату, не квап події.

– Дочко, ти не встигнеш озирнутися, як половина життя пройде. Тож робота роботою, а зятя мені знайди. Так, я ж зовсім забув! Сара, ми з тобою на дискотеку йдемо сьогодні, настав час збиратися! – згадавши, повідомив він мамі і мені. – Гаразд, Мі, нам пора, а ти поводься добре. Цілуємо!

– Добре, бувайте! Відірвіться там на повну! – крізь сміх промовила я.

Так, я не думала, що мої батьки ще ходитимуть на дискотеки. Вдома вони весь час працювали, а одного вихідного на тиждень недостатньо, щоби відпочити нормально. Сподіваюся, що вони запам'ятають цю відпустку надовго.

Нарешті поснідавши, я почала шукати роботу. На сайті була ціла купа вакансій, але чомусь жодна мене не влаштовувала. І ось, через якийсь час, я знайшла її – роботу мрії.

"У юридичній компанії "Arbitrade" відкрито посаду секретаря. Головна умова для роботи – це юридична або економічна освіта. Стать та вік неважливий.

Телефонуйте за номером. 0425862115"

Відмінно! Юридичну освіту маю. Не можу сказати, що я була зразковою студенткою, але загалом багато чого пам'ятаю, знаю, розумію. Та я впораюся! Не адвокатом же я працюватиму, а лише секретарем.

Тепер треба зателефонувати та призначити час на співбесіду.

Я набрала номер і, перехрестившись, почала чекати на відповідь.

– Доброго дня, вас вітає компанія Arbitrade. Мене звати Джулія, чим можу допомогти?

– Доброго дня, Джуліє, я дзвоню з приводу роботи на посаду секретаря. Вам ще потрібний співробітник?

– Так, звичайно. Можу записати вас на співбесіду. Вам буде зручно під'їхати до нас сьогодні о дванадцятій?

– Звичайно, буду обов’язково.

– Добре, тоді як зайдете до будівлі, скажіть у реєстратурі, що ви до містера Міллера на співбесіду.

– Добре, я зрозуміла.

– Усього найкращого.

– До побачення!

От і добре. Половину справи зроблено, тепер треба збиратися. Потрібно справити на них гарне враження. Довго думати мені не довелося, і вже за тридцять хвилин я стояла перед дзеркалом у білій блузці з закатаними рукавами по лікті, чорній спідниці по коліна та туфлях на високих підборах. Волосся я вирішила заколоти, бо тільки від однієї думки про співбесіду мене кидає в жар, а так хоч вітерець піддуватиме.

Про всяк випадок я відразу взяла з собою документи і вийшла з дому.

Мій шлях до фірми зайняв близько сорока хвилин, і я неквапливо зайшла до будівлі. Усередині вона була дуже простора та світла. Дзеркальна стеля була ідеально чистою, що, здавалося, можна було побачити будь-яку ваду у своїй зовнішності. Я підійшла до реєстратури, за якою сиділа дівчина в окулярах та з підібраним волоссям на голові.

– Здрастуйте, я до містера Міллера на співбесіду. В мене є запис на дванадцяту.

– Доброго дня! Так, добре, давайте я вас проведу.

Ми попрямували до великого сірого ліфта. Зайшовши в нього, я зрозуміла, що зсередини він прозорий, а той факт, що ми піднімалися на п'ятнадцятий поверх, змусив мої долоні трохи спітніти. Вийшовши з ліфта, ми опинились у просторому холі, по середині якого стояв круглий червоний диван.

– Вам туди. – мило вказала мені дівчина на темні двері. – Не бійтеся, на вас уже чекають.

– Так? Як добре. – нервово відповіла я, – Ну, тоді я пішла. Дякую, що провели!

Я підійшла до дверей, глибоко видихнула і нарешті постукала.

– Так-так, увійдіть! – почувся сильний чоловічий голос.

– Здрастуйте! Я на співбесіду до вас.

— О, заходьте, будьте ласкаві, — з доброю усмішкою на обличчі сказав директор. – Сідайте.

Я увійшла до кабінету. Переді мною стояв великий чорний стіл, директор сидів на величезному шкіряному кріслі, а позаду нього, вздовж стіни, розташовувалися панорамні вікна. – Отже, ви на посаду секретаря, га? – почав містер Міллер.

– Так, абсолютно правильно. – з усмішкою відповіла я.