Глава 6

Залишок вихідних пройшов для Наталі немов у тумані. Дзвонив чоловік, але вона не відповіла і вимкнула телефон. А ще весь день валялася в ліжку, не відчуваючи ні сил, ні бажання щось робити. Лише понеділок і усвідомлення того, що пацієнти і робота чекати не будуть і їм плювати на її нібито депресію, змусили Наталю злізти з ліжка, прийняти душ, звично "зробити обличчя" і вийти з дому. А ще боязка думка про те, що через кілька хвилин вона побачить Андрія, змушувала її сповільнювати кроки... Але коли Наталя зайшла в зал, де колеги вже чекали на початок планерки, її серце впало. Андрій сидів поруч з Бакановим, на іншому кінці залу, хоча її звичне місце було поруч із заступником головного лікаря, і зазвичай Андрій займав наступне крісло, щоб бути поруч з нею, і з цього вже починали жартувати деякі колеги. Мовляв, пригріли нещасного... Зараз Наталя готова була пройти через весь зал, за шкірку викинути з крісла Баканова і сісти на його місце поруч зі Андрієм. І вона вже навіть зробила крок вперед, але її перехопила головлікар і потягнула до звичного місця в першому ряду. Наталя озирнулася на Андрія і спіймала його погляд. Андрій ледве помітно і сухо кивнув їй і одразу відвернувся. І в цей момент Наталя зрозуміла: вона його втратила. Вони знову просто колеги...

І потягнулася низка днів, однаково-сірих і метушливих. Будинок - робота - робота - робота... Але Наталя була цьому навіть рада. Вона втомлювалася до такої міри, що сил думати вже не було. Вона просто падала в ліжко і засинала. Але над снами вона влади не мала, і вранці прокидалася в сльозах, згадуючи ніжні поцілунки Андрія зі своїх снів... Колеги почали тривожитися за неї, помічаючи синці і мішки під її очима, помічаючи, що вона змарніла і зблідла. Не раз Наталя чула тривожне "Заженете ж себе, Наталіє Олександрівно!", Але їй було наплювати. В роботі був її порятунок. Справи по розлученню і розподілу майна вона передала адвокату, і, здається, не помилилася. У всякому разі, квартира, машина і "фамільні" коштовності точно залишалися у неї. Наталя все так само посміхалася, і на перший погляд здавалося, що вона щаслива, незважаючи на втомлений вигляд. Але в її серці відбувалося перезавантаження. Вона не шукала зустрічей з Андрієм, та й він не особливо намагався потрапити їй на очі. Але щоранку на її столі стояла чашка кави. Він не змінив свого ритуалу. Тільки тепер до кави додавалася ще й шоколадка або свіжа булочка. Навіть зараз він піклувався про неї...

Ще один день добіг свого кінця. Замкнувши двері кабінету, Наталя попрямувала до сходів, на ходу розстебнувши сумку і жбурнувши в неї ключі і телефон. У відділенні вже нікого не було, лише в кінці коридору за столиком сиділа чергова медсестра. Наталя машинально кивнула у відповідь на її «До побачення!» і, відкривши двері, вийшла на сходи. Спуститися на другий поверх, потім праворуч, ліворуч і ще раз ліворуч, і починався самий ненависний їй відрізок шляху. Довгий коридор, що оминає по периметру актовий зал. Наталя ненавиділа цей коридор за його вічну порожнечу, за відлуння кроків, через яке їй весь час здавалося, що за нею хтось йде. А взимку, коли рано темніло, на весь цей коридор була лише одна лампочка, якої явно не вистачало, і тоді Наталії доводилося буквально бігом долати цей коридор в майже повній темряві.

Зараз вона так само промчала по коридору, намагаючись не звертати уваги на гучне відлуння цокоту її підборів. Ще пара метрів, і за поворотом сходи, а там вихід...

Ступивши на першу сходинку, Наталя підняла погляд і завмерла. Вона побачила Андрія. Він не помітив її і щось уважно розглядав в телефоні. Нарешті він засунув телефон в кишеню, для чогось глянув на наручний годинник і повільно пішов до виходу. Наталя нечутно спустилася ще на одну сходинку, не зводячи з нього погляду. Коли Андрій вийшов, вона вичекала пару хвилин і спустилася вниз. На вулиці нікого не було. Треба ж, який швидкий... Наталя розсердилася на саму себе. Невже вона сподівалася на розмову? Ще чого!

Сердито грюкнувши дверима авто, Наталя завела мотор і повільно рушила з місця. І тут же легкий удар позаду змусив її різко вдарити по гальмах, так, що навіть каблук не витримав і злегка тріснув.

Глянувши в дзеркало заднього виду, Наталя обурено зойкнула і вискочила з машини.

- Що ти робиш?! - крикнула вона Андрію, що стояв за її автомобілем. Якби вона дала задній хід трохи швидше, дехто поцілувався б з її бампером! - Тобі минулого разу було мало?!

- Якщо це дозволить мені хоч на мить відчути твою турботу і ласку, я готовий кидатися під твою машину хоч кожен день. - Тихо відповів Андрій. - Так, мені було мало минулого разу. Мені мало тебе. Я не можу без тебе. Ти потрібна мені, Наталю... - Він нерішуче ступив до неї. - Потрібна...

- Навіщо? - видихнула вона, до болю стиснувши кулаки, так, що нігті врізалися в долоні.

- Щоб я міг захистити тебе від грози. Щоб міг робити тобі компліменти. Годувати тебе, коли ти забуваєш сходити в магазин і приготувати обід. Оберігати твій сон. Захищати тебе від колег і пацієнтів.

- Тоді, здається, це ти мені потрібен. - Наталя слабо посміхнулася, але Андрій похитав головою.

- Ти потрібна мені, бо я тебе кохаю.

Наталя сама не зрозуміла, коли встигла опинитися в його обіймах. І їй було наплювати, що їх можуть побачити, що почнуться плітки... Вона палко цілувала Андрія, а він, з усією ніжністю відповідаючи на її поцілунки, міцно обіймав її, наче боявся, що вона ось-ось зникне. Нарешті вони змогли відірватися один від одного. Наталя вперше бачила очі Андрія так близько. Красиві, теплі, люблячі...

- Здається, гроза буде... - задумливо промовила Наталя і підняла голову, дивлячись на небо, на якому не було жодної хмарини. Андрій тихо засміявся, і від його сміху по її шкірі побігли приємні мурашки.