Глава 2

                 День всесвітнього прогулу.
  Сонце освітлювало ще на зовсім сонну землю. Усім на радість, квітень виявився сухим і сонячним. Такий же сонячний, але прохолодний ранок нагадував, що до літа ще далеко, але зима давно позаду.  Весна прийшла несподівано, і з кожним днем її впевненість у своїх силах невпинно зростала. Саме тому ніяких залишків снігу не спостерігалося. Лише у найхолодніших і  найтемніших місцях залишалися маленькі острівці танучого льоду.  Побоюючись ось таких ранків, дерева ще не вирішили, розпускатися свої поодинокі листочки, чи ще трішки зачекати.  
    Що ж до весняного ранкового неба, то на ньому не було жодної хмаринки. Якщо поглянути на нього дещо ширше і глибше ніж завжди, то можна було побачити спокійний океан, який приховував щось цікаве і неймовірне, але що саме, він нікому не розповість.
  На другому поверсі будинку номер 64, як завжди о такій порі спав Євген Соколовський. І хоча він був вже одинадцятикласником, школа турбувала його найменше. Можна сказати, він ходив до школи лиш тому… що ходив і все, та й батькам хлопець обіцяв, що не буде прогулювати уроки, поки їх не буде вдома. Проміння яскраво-жовтого сонця заповнювало кімнату у якій не було нічого дивного, якщо не враховувати звісно чорні плями від вогню на стіні навпроти ліжка. Телевізор як завжди не був вимкнутий, з правого боку на стіні висіли плакати з Джонні  Депом, Девідом Бекхемом і ще з якоюсь здоровенною яхтою на синьому фоні. Стіна позаду ліжка була завішеною плакатами з різними футболістами, які грають, чи колись грали у найкращому футбольному клубі – Манчестер Юнайтед, на його звісно думку. З лівого краю кімнати знаходилися шафи для різних речей та одягу, хоча одяг був розкиданий ледь не по всій кімнаті. На невеликому письмовому столі вільного місця взагалі не було. На одному краю стояла чимала яхта, подарована друзями на шістнадцятиріччя. Коли хлопець сідав за стіл, кидав погляд на корабель завжди думав: « Колись в мене буде така сама, якщо звісно доживу ». На іншому краю столу стояла стопка шкільних підручників, які дуже рідко потрапляли до портфеля. Місце, що залишилося було вкрите пом`ятими листками, вирваними з якогось шкільного зошита. Найчастіше таку честь отримував зошит з інформатики, адже писалося у ньому мало, та й інформатика не був улюбленим предметом Жені. На кожному з листків писалася поема про любов, яку хлопець ніяк не міг закінчити. Чому, не знав можливо й Бог. І чим більше виникало бажання нарешті дописати,  те, що почав, тим більше нічого не виходило. Це безумовно дратувало хлопця, і він стискав листки в кулак і з силою кидав на стіл. Звісно це ділу не допомагало, але хлопцю ставало якось легше.
  Женя був середнього зросту, але так вийшло, що в класі він був майже найнижчим з хлопців. Але цей факт залишався для нього глибоко байдужим, адже ніхто з класу, та й з усієї школи також, не міг його наздогнати. Шкільні нормативи з бігу хлопець випереджав на декілька секунд, але просто бігати йому не подобалось, можливо  через це Женя й не перейшов у спортивний ліцей, а от футбол – це вже інша справа. Соколовський легко всіх  оббігав на кожному з своїх матчів і виконував свою футбольну місію. Це звісно йому подобалось, але після чергового матчу його ноги боліли так, що не можна було навіть просто сидіти. Футбол – єдине в житті, що його радувало, тому Женя охоче платив за нього своїм болем.
  Темне волосся, темно-карі очі, густі брови – передались йому від батька, та й характер також. Єдине, що передала йому мама, так це свої погляди і вподобання, їм обом подобалась одна й та сама музика, одні й ні самі фільми, ну і звісно одні і ті ж книги. Ще Євген писав вірші, від кого цей талант  він не міг навіть уявити. Писав він добре, але, нажаль,чорна лінь частенько перемагала і вірші залишалися не переписаними, а тому вони завжди кудись зникали. На цьому світі залишалися тільки ті, які були врятованими Женіними однокласницями. Оскільки хлопець полюбляв частенько бувати  у селі, його обличчя мало досить засмаглий вигляд. Стригся хлопець рідко, тому волосся спадало на обличчя та на очі, через що йому доводилося забирати його рукою набік. Але якщо вибирати між перукарнею і не охайною зачіскою, Женя без вагань обирав друге, та й правильно.
  Сонячне проміння вже цілком заповнювало кімнату. На верхньому поверсі раптом гучно заграла музика, від чого Женя відразу прокинувся. Те, що грало розібрати було важко,але однозначно хлопцеві воно не подобалось. Женя ледь відкрив одне око, як сонце безжально вдарило по зіницям і хлопець відразу його закрив.
О Боже, за що? – пробурмотів Євген, - моя помста буде жорстокою, вночі увімкну телевізор на всю гучність, вдягну наушники і по-злому ляжу спати, і ніхто їм не допоможе.
  Батьків дома не було, вони знову поїхали у якесь відрядження, цього разу до Росії, і це не могло не радувати душу Євгена. Звісно батьків він любив, просто рідним інколи потрібно відпочити один від одного. Оскільки в сім`ї він був єдиною дитиною, то квартира повністю належала йому. Хлопець підвівся, протер все ще сонні очі і почав повільно вставати. Підводячись з ліжка, Женя зачепився за гантелі, що лежали на підлозі, і впав. По дорозі на підлогу, правою рукою хлопець зачепив ще й шахмати, що стояли на краю столу.  Вони розкрилися і гуркотом посипалися на хлопця.
Що за ідіот поставив тут ці гантелі? – запитав Женя. Але відповідь він звісно знав, адже вчора він побив свій персональний рекорд.
  Хлопець підвівся, скинув з себе шахматні фігури й попрямував до ванної кімнати, адже ніщо так  не освіжало, як холодна вода., намагаючись не наступити на маленькі фігурки на підлозі. Вже через пару хвилин Женя зібрав портфеля, закинув його на плече, аж раптом пролунав дверний дзвінок. «І кого це принесло так рано», - подумав хлопець. Він підійшов до дверей й запитав:
Хто такий, навіщо прийшов?
Воїн-джедай, - відповів голос, - прийшов з майбутнього, що б попередити вас, що сьогодні ви отримаєте пару двійок.
  Женя відразу впізнав голос, це був його друг Віталій Бєлов. Поворот ключа, і він вже у коридорі. Віталій був високого зросту, мав широкі плечі і  трішечки-трішечки більшу вагу, порівнюючи зі своїм зростом. Хлопець мав світле середніх розмірів  волосся,з трішки довшою чолкою. В дитинстві він впав на підлогу, через що мав невеликий горбок на носі. Ну і очі – синього кольору. Він неквапливо обвів поглядом Євгена, поглянув на портфель і засміявся.
Якими вітрами ти у моїх володіннях? - запитав Женя.
  Віталій зняв куртку, кинув її на підлогу, а зверху положив і портфеля. Хлопець зняв кросівки і попрямував до кімнати, залишаючи позаду Євгена, який у даний момент нічого не розумів.
Як, друже, якими вітрами, - нарешті відповів Віталій, - тими дивними вітрами, що дмуть з понеділка на вівторок.
Сьогодні що, вівторок? - все ще стоячи у коридорі, запитав Женя.
Ти мене не перестаєш дивувати, як можна було таке забути: вівторок – алгебра – зло,  - цей логічний рядок не давав мені спокійно жити ще з вчорашнього вечора.
  Женя швидко скинув портфеля, розстібнув сорочку і ще раз попрямував до ванни, хлопець вмився холодною водою, розкуйовдив волосся і промовив:
От зараза, я даремно розчісувався.
Ти розчісувався? – запитав Віталій.
Можеш собі уявити.
Взагалі з труднощами, але якщо сильно постаратися, то… можливо й зможу.
А з воєном-джедаєм було кумедно,  - зауважив Женя.
Цілу дорогу думав, що таке сказати, щоб ти мені відчинив, а то я тебе знаю… Взагалі я думав, що ти будеш спати, але я помилявся. Це ж треба, щоб тебе понесло до школи, та ще й у вівторок.
Молодець, я оцінив. Дуй на кухню і постав чайника, я хочу кави, багато кави.
Твоя кухня, ти і йди, - відповів Бєлов, - і взагалі,людям, які принесли добру звістку, надають різні почесті, і таке інше.
Я не буду повторювати двічі, от будемо у тебе дома школу прогулювати, тоді каву буду готувати я.
Та ладно, розслабся, друже, ти сьогодні  наче не з тієї ноги встав, чи ти цілу ніч з дівчатами гуляв? 
Ні, я просто не дуже добре себе почуваю,неначе по мені цілу ніч каталися танки.
А може все ж таки дівчата, а? – посміхнувся Віталій.
Знаєш, а не пішов би ти…
На кухню, - перебив його товариш.
Так,  на кухню.
  Віталій неквапливо зайшов до кухні. Зліва стояла раковина, над нею невелика шафа з червоного дерева, яка призначалася для посуду. Хлопець взяв дві чашки, розмалюванні якимись  дивними візерунками і поставив на стіл. На іншій стороні кухні біля столу знаходився м’який диван, а стіні над яким висіли три картини з фантастичною неіснуючою природою. Скло на цих картинах було чомусь зовсім розбитим і його залишки вкривали поверхню дивану. Сервізи, що стояли на прозорих полицях навпроти столу теж були потрісканими.
  Віталій підійшов до газової плити, купленої пару місяців тому, і від подиву вигукнув:
О Боже, Жека, кого ти тут хотів підсмажити, хоча стривай, чому тільки хотів.
  Плита була зовсім чорною, пластмасові ручки, якими її колись запалювали оплавились. Двох камфорок не  було зовсім, їх від можливого вибуху підкинуло вверх. Адже на шпалерах зверху можна було  помітити їхні сліди.
Як гадаєш, батьки помітять? – увійшов до кухні Женя.
Не виключений такий варіант,  - відповів Віталій, - що тут трапилося?
Я якось запалював газ, аж раптом все вийшло з-під контролю, по-моєму щось рвонуло.
Ну-ну, і ти залишився неушкодженим?
  « Брехати другові мені не хочеться, але Сергій просив, щоб я нікому нічого не розповідав, все заради вищого добра, чи ще для чогось. Колись я не витримаю і комусь розповім куди зникаю після школи, чому в мене інколи пошарпаний вигляд, чому обпалений портфель і завжди подерті руки» - подумав Женя.                   
Просто я … ну, якщо не враховувати той факт,що мене відкинуло до стіни через увесь стіл, на голову впала одна з картин і в мене жахливо болить спина, то так, я залишився неушкодженим.
Зрозуміло.
Слухай, а не міг би ти, - Женя пальцем вказав на газову плиту, - запалити її.
Ти хочеш, щоб і мене так грохнуло?
Та ні, як на мене стався витік газу, від чого все, так би мовити, трішки вибухнуло.
То чому сам не запалиш?
В мене зараз напружені відносини з вогнем.
Напружені відносини, так, - повторив Віталій, - ці відносини напружені з всім, що може горіти, вибухати… і ще плюс гострі ножі.
Так, я знаю,ну то як не допоможеш?
Як я можу не виручити друга у такій скрутній ситуації, - промовив Віталій, - я так розумію, електрикою плита вже не запалюється, так що давай сірники.
Десь тут в мене була, - Женя почав шукати у кишенях джинсів, потім у сорочці, - ха, ось тримай запальничку.
Навіщо ти при собі носиш запальничку? – запитав друг, - ти ж по-моєму не палиш, хоча все рівно, давай її мені. - Женя простягнув руку, в якій знаходилася запальничка.
А може ну його, промовив хлопець, давай краще купимо щось у магазині.
Давай сюди , - Віталій вихопив з руки друга запальничку і відразу запалив газ, - слабак.
  Нічого такого, щоб привернуло чиюсь увагу не трапилось. Синє полум’я спокійно запалало на одній із камфорок. Віталій поставив чайника і попрямував до дивану. Він витягнув з кишені мобілку моделі Nokia, увімкнув музику, заграла одна з улюблених пісень хлопців – Behind blue eyes групи Limp Bizkit. Женя не зводив очей з полум’я , яке щось шептало йому різні речі і якщо прислухаєшся, що вже не раз пробував хлопець,то починала жахливо боліти голова, немов би її опускали у дуже гарячу воду. « Чому це знову зі мною відбувається, - думав хлопець, - я вже нібито з ним порозумівся. Якщо цього разу буде так, як і минулого, в мене дах зірве остаточно, якщо таке можливо»
Ти що там, заснув? – промовив Віталій.
  Женя миттю повернувся до товариша від чого полум’я на дві-три секунди повністю вкрило чайника, але цього Віталій на щастя не помітив. Він поглянув на очі Євгена, які ставали то зовсім чорними, то звичайними – темно-карими. Це тривало якусь миттєвість, але таке важко було не помітити.
Що трапилось? – запитав Женя.
Я бачив… - почав Віталій, - в тебе очі змінювали колір і пульсували так, ніби ось-ось повинні були вибухнути.
Оце так, - через невелику паузу промовив Женя, - а божевільним вважають мене, коли я кажу, що вчитель з історії – вампір.
  Погляди хлопців на часточку секунди зустрілися і Женя почув голос свого друга, хоча його вуста залишалися незворушними: « Що з ним таке, невже я  й справді бачив… те, що бачив, чи мені просто здалося.
Так, тобі просто здалося, друже мій, - відповів Женя,-  мені й не таке інколи ввижається, - він сів навпроти друга, взяв у руку телефон і промовив:
Моя шана тобі, ти все ж таки зумів закачати на нього нормальну музику.
Твоя правда, мені напевно здалося.
  Віталій почав розповідати про останні серії телесеріалу « Герої», але його слухач був повністю зануреним у свої думки, хоча майстерно кивав і погоджувався зі словами свого друга. Цього він навчився ще у сьомому класі на уроках зарубіжної літератури, тому що слухати те, що розповідала їм вчителька було просто мукою.
« Ситуація виходить із-під контролю, - почав  роздумувати Женя, - я вже почав думати, що голоси у моїй голові, «веселі» сни, і таке інше вже позаду. Але як виявилося – ні. Якщо ще й на додачу почне боліти голова, як минулого разу, то я в школу ні ногою. Якщо у кожної дії є протидія, то можливо потрібно просто не звертати на це уваги. Але кого я обманюю, вчора від мого дотику до полум’я ледь не вибухнула  квартира. Таких непередбачуваностей не передбачав навіть Сергій, він взагалі казав,що з кожним днем керувати цим буде все легше. А я почав вже йому вірити, виходить дарма. Хоча з іншого боку, кому мені ще вірити, як не представнику добра».
То як тобі фільм?  - запитав Віталій.
Який фільм?
Ти ж мене знущаєшся, ти що, не слухав, так?
Вибач, я своє думав.
І цікаво, що?
Та дрібниці різні, - відповів Євген, -  до речі, ти що будеш пити, в мене є чай, кава… і ще раз кава.
Мені чаю. 
Як хочеш, я буду каву.
А ти знаєш,що кофеїн це  наркотик?
Всі ми смертні, - посміхнувся Женя.
Тяжко з тобою не погодитись.
Іди до кімнати і увімкни щось таке на що можна дивитися більше ніж десять хвилин.
Увімкнути що?  - запитав Віталій. – Ми майже все  переглянули,  кінематографі працює досить слабо.
По-перше, майже не рахується, по-друге, здивуй мене, ти ж можеш, я   знаю, - промовив Євген.
По-перше, по-друге, - неквапливо повторив Віталій, - ти  стає схожим а нашого президента.
В кожного свої недоліки, але ти не подумай, я не його фанат, мої родичі  взагалі за іншого голосували. 
Гаразд, я знайду що увімкнути, але за однієї умови – ми зіграємо у шахмати, - рішучим голосом заявив Віталій.
Шахмати з самого ранку, та ще й у вівторок, ти з мене знущаєшся.
Що ж поробиш, відповідаю тобі взаємністю.
Добре, але я граю чорними, - промовив Євген.
Та хоч голубими, я тебе розіб’ю як козака поляків над Жовтими Водами.
Ну-ну, успіху тобі, друже. 
  Віталій підвівся і попрямував до кімнати, наспівуючи по дорозі пісню групи « Океан Ельзи» Я не здамся без бою, адже привід був Женя як не крути грав набагато краще. Соколовський залишився на кухні сам, пар уже піднімався через горличко чайника, викликаючи неприємний свист. « Ну що ж, - почав роздумувати хлопець, - враховуючи останні події, потрібно перевірити, чи не втратив я форму». Він клацнув пальцями, від чого полум’я охопило весь чайник. Його язики з кожною секундою піднімалися все вище і вище, і вже   через декілька секунд сягало ледь не метра заввишки. « По-моєму все нормально, от тільки не подобається мені його колір». Хлопець закрив очі і сконцентрувався, від чого язики вогню стали більш темнішими. Він відкрив свої, вже зовсім чорні очі,і знову почув тисячі чужих емоцій, немов би раптом хтось увімкнув гучну музику. « Ні, потрібно зав’язувати, а то раптом зайде Віталій, виправдатися буде важкувато, а брехати другові не хочеться, на світі й так залишилося не багато людей, які мені вірять, нехай краще він просто не  знає». Женя моргнув правим оком і полум’я миттю погасло, не залишаючи навіть чорного сліду.
Ходи-но до мене, - почувся голос. Хлопець взяв в обидві руки по чашці напоїв і попрямував до товариша. Вони добряче пекли йому в руки, але хлопець подумки поставив перед собою мету – дійти з ними до кімнати без жодного звуку.
  Як тільки образ Євгена з’явився біля дверей, Віталій відразу запитав:
Що це в біса таке? – показуючи пальцем на стіну навпроти ліжка.
  Женя повільно обвів поглядом чорні плями, на які вказував його друг і намагався показати на своєму обличчі цілковитий подив, немов би він їх бачив вперше. Хлопець, не зводячи погляду зі стіни, поставив напої на стіл і якось дивно посміхнувся.
Я так розумію, це не частина інтер’єру ?
Твоя правда, - стурбовано відповів Соколовський.
Ти що, не пам’ятаєш звідки і коли це тут з’явилося?
Звідки, не маю зеленого поняття, а от коли, є у мене  маленькі здогади. Можу присягнути життям, що вчора ввечері їх не було,а сьогодні зранку, як бачимо є, отже, виходячи з невеликої кількості фактів,ось ця фігня, -  пальцем Женя вказав на стіну, - з’явилася вночі.
Шерлок Холмс відпочиває, - скептично посміхнувся Віталій.
Ти ще не бачив, що я роблю на засіданнях шкільного самоврядування.
Та невже, і що ж?
Та нічого, але красиво. У всіх  складається таке враження, що я роблю щось дуже важливе.
Якщо чесно, я й до сих пір не можу повірити , що ти заступник президента школи.
Ну знаєш, воно якось само так вийшло.
  11Хлопці вирішили забути про стіну з чорними плямами, тим паче Віталій був впевненим майже на сто відсотків,що його другу не було чим зайнятися, бо аж занадто ті плями були рівно розташовані. Три ряди по п’ять у кожному, на стіні нагадували мішені по яких вони стріляли на стрільбах. Тільки краї   мішеней були трішки розпливчастими, а середина – пустою, немов би хтось разів з сорок влучив у десятку.
Що сьогодні будемо дивитися? – запитав Євген.
Я диск приніс, але що на ньому не знаю.
Мені здається буде щось веселе, повинно бути веселе, якщо ж ні, то день пройде марно, до речі, я налив тобі також кави, нічого іншого в мене не має, так вийшло, я не винний.
Ладно, -  махнув рукою друг,- хай буде кава.
А ти говорив, що кофеїн – це наркотик, - посміхнувся Євген.
Мені хтось казав, що всі ми смертні. 
Я на тебе не добре впливаю.
Ти на всіх погано впливаєш, як бачимо я не виняток.
  Віталій увімкнув диск і вже через пару секунд на екрані телевізора з’явився напис компанії, що зняла фільм.
Коламбія Пікчерс , - промовив Євген, -  невже й справді буде щось цікаве. – Аж раптом у нього почала жахливо боліти голова, немов би її опустили у крижану воду і тисяч ножів надрізали її з кожного боку. Незлічима кількість емоцій запала йому у голову, від чого всередині все почало гудіти. Гнів, страх, ненависть перемішувались у його голові і почали розтікатися по всьому тілу, викликаючи легкі спазми.
Досить, - не закричав Женя. І все вмить зникло, голова проясніла і вже не було навіть натяку на якийсь там біль.
Це ти до кого?  - запитав Віталій.
Та… я просто сильно задумався, - посміхнувся друг, - а ти знаєш, мені не можна сильно думати, а то зійду з розуму.
Можна подумати ти ще не зійшов.
Я знаю, що більша половина людей, що мене знають, вважають мене трішки божевільним, але потрібно пам’ятати, що залишаються й ті, що так не вважать.
Ти хоч сам зрозумів, що сказав?
Головне – суть, все інше, то деталі. Зачекай мене, я зараз прийду, тільки не зводь очей з екрану, не пропусти ніякої деталі.
Як на мене суть цього фільму у її відсутності.
Ти можливо кажеш вірно, але ж ми не можемо так ризикувати, - серйозним голосом закінчив Євген і вийшов з кімнати.
  Швидко минувши коридор, хлопець увійшов до ванної кімнати і різко зчинив за собою двері. Увімкнувши воду він почав вмиватися і розтирати очі, від чого вони почали трішки щеміти.
Що це в біса було? – сам у себе запитав Соколовський, - і чому я невпевнений в тому, що хочу знати відповідь. – Різні думки переповнювали його голову і до якої прислухатися вирішити було практично не можливо. « Десь у глибині душі я відчував, що те, що я можу відчувати емоції людей, що мене оточують, до добра не доведе, але щоб так мене коротило – це вже занадто. Але по суті, один Віталій не міг відчувати всього того, що я уловив. Це був такий град емоцій, що я й не відчував можливо за все життя… так і до повного божевілля не далеко». Женя підвів обличчя, по якому скапували краплини води, зачесав рукою кінці мокрого волосся і завмер. Затиснувши обома руками умивальника, вік дивився у дзеркало і не міг повірити в те, що бачив,і як взагалі такими очима можна було щось бачити. Вони були зовсім чорними, немов хтось замалював їх маркером. Ці очі не видавали ні розгубленості, ні  тим паче страху, здавалося,що вони весь час дивляться в одному напрямку.
Що з моїми… - розгублено почав Євген, та не встиг він закінчити, як на нього чекала ще одна несподіванка. В нього раптово загорілися долоні рук, і полум’я  миттю перекинулося на умивальник. За лічені секунди воно набрало таку температуру, що умивальник почав червоніти. Женя  відступив від нього крок назад і почав зжити руки, примушуючи таким чином все погаснути. Але полум’я натомість перекинулося йому у руки і як тільки хлопець стиснув їх воно зникло, немов би невидима сила затягнула його у кулак.
Я звісно не цього хотів, але зійде й так.
  Посеред умивальника з’явилася чимала тріщина, на вигляд схожа на річку  Амазонку, так здалося Євгену. Як тільки він доторкнувся до неї, умивальник розколовся на декілька чималих шматків і з гуркотом повалився на підлогу. Вода почала бити на плитку, розбризкуючи краплини по всій ванній. Щоб уникнути небажаного потопу, хлопець кинув на підлогу чималу ганчірку.
Ну це ж треба, цей день подобається мені все більше і більше. 
Вже через хвилину хлопець зайшов до своєї кімнати і відразу помітив,що його друг нічого не чув. Тим паче, Віталій був зайнятий іншим. Він старанно вдивлявся у якийсь пом’ятий папірець, з вигляду його обличчя можна було з впевненістю сказати, що він ледве міг розібрати, що в ньому написано. Як тільки Віталій краєм ока помітив, що в кімнату зайшов його друг, він прокашлявшись почав читати:
    Любовь едва родившейся на свет,
    Едва зажгла зори свой луч 
    Наткнулась на страшный ответ
   Громом слышен с черных туч…
  Хлопець спочатку зробив вигляд, що не чує, що читає його друг, але згодом він все ж таки не витримав:
Досить, твоя Російська потребує великого вдосконалення,і це ще м’яко кажучи.
 Ти навіть не слухав, - зауважив Віталій, а вірш крутий,чому тільки назви не має?
Заголовок інколи заважає зрозуміти суть написаного, та й він ще недописаний.
Ти її також щось таке писав?
Можна подумати, ти не знаєш, що я не хочу про це згадувати, - різко відповів Соколовський.
Знали б твої вороги твоє слабке місце, тобі був би гаплик.
Це не слабке місце, це порожнє місце. Не має нічого гіршого за порожнечу, в ній не має місця ні для добра, ні для зла, почнеш путати ці поняття між собою і… станеш таким, як я, - Євген посміхнувся, але в цій посмішці нічого такого, що вказувало на гумор. Віталій добре все розумів і не хотів запитувати ще щось.
  Женя взяв подушку і спер її на стіну, приготувавшись до перегляду фільму.  Його друг відклав листок з віршем, передав одну чашку кави Жені, іншу залишив собі. Хлопці повільно пили каву, насолоджуючись кожним ковтком. Після десяти хвилин перегляду « захоплюючого » фільму, Женя нарешті промовив:
А як називається цей мега-блокбастер?
Перевертні, по-моєму, - відповів Віталій. 
Діставай шахмати, фільм відстій, та ще й повний.
Як би мені не хотілося це визнавати, але правда на твоєму боці.
  Віталій дістав шахмати зі шухляди у столі. Хлопці швидко  розставили фігури і почали грати. Одним оком друзі дивилися фільм, а іншим – на дошку. І вже через десять хвилин ситуація на бойовому полі складалася не на користь Віталія. 
Тільки давай так, - почав Женя, - якщо я поставлю тобі мат, а я неодмінно це скоро зроблю, навіть і не думай знову зламати мою королеву, а то минулого разу все якось не красиво вийшло
Вона сама напросилася, - виправдовувався Віталій, - хто її просив розбити всі мої фігури, та ще й поставити мені мат. І взагалі, чому ти такий впевнений у своїй перемозі?
Можливо тому що в тебе крім короля, двох пішаків, одного коня, нічого не залишилося,а я половиною фігур навіть не ходив, так би мовити в мене повний арсенал.
  Все ж таки, попри таку впевненість Віталія у своїх силах, його друг через хвилину поставив йому мат.
Ну й зараза,  - промовив Віталій.
Можливо, - відповів переможець, - але зараза, яка ні одного разу в тебе не програла.
Ще не вечір.
  Так, але хмари згущаються над нами.
Де вони згущаються, так це над нашою школою, там все ж таки почався другий урок алгебри.
  Хлопці засміялися і почали згадувати кумедні випадки по вівторкам на алгебрі. Фільм продовжував йти далі, але цікавості у хлопців ніякої не викликав. Якось дузі поглянули на екран, де якраз перевертень, тобто людина-вовк, чимале сіре створіння з мордою вовка і незрозумілою казав структурою тіла, показав середнього пальця якійсь людині і втік до лісу. Хлопці поглянули один на одного і знову почали сміятися. В такому стані вони перебували приблизно п’ять хвилин.
Як гадаєш, перевертні існують? – крізь сміх запитав Віталій.
Звісно що ні, - відповів Женя.
 Чому ти такий впевнений?
Якщо вони існували б, то неодмінно повбивали б тих, хто зняв цей блокбастер
Це точно, та ще й показуючи при цьому їм середнього пальця.
  Ще декілька хвилин друзі сміялися над жахом, який продовжував йти на екрані. Це було звичним заняттям по вівторкам, адже нічого іншого не залишалося робити.
Знаєш,-  вже серйозним голосом почав Віталій, - знайомі подруги моєї мами, розповідали, що її діти бачили у лісі якихось здоровенних, страшних вовків, після чого менша сестра не могла розмовляти два місяці.
Скільки їм років?
Старшій шістнадцять, а молодшій – дев’ять.
Вже не малі, щоб щось подібне вигадувати, - зауважив Євген.
І про теж подумав, - погодився Віталій.
На що ти натякаєш?
Так, ні на що, просто я бачив як ця дівчина розповідала про той випадок, вона не брехала, повір мені.
Я вірю,  - погодився Євген, - але розумієш, у дітей у такому віці сильно розвинута уява. Вона звісно могла щось побачити, але сам розумієш.
В її очах я бачив неймовірний страх, дівчина запиналася і ледь не плакала, коли розповідала про той випадок.
Гм… це вже не добре, я б сказав, навіть дуже не добре. Якщо вона боїться того, що бачила і не хоче ні згадувати, ні розповідати, то уява у цьому випадку ні до чого не має відношення.
Від коли це ти став таким психологом? – запитав Віталій, не зводячи зацікавленого погляду з друга.
Довго розповідати,можливо якось іншим разом.
Добре, то що ти гадаєш з цього приводу?
Ти хочеш запитати, чи не думаю я, що дівчина бачила саме перевертня.
Ти ж сам казав, що їх не існує, - посміхнувся Віталій.
Повір мені, існують набагато гірші речі, ніж вимираючі створіння, - вирвалося з уст Жені.
  «  Оце так, Сергій мене приб’є, потрібно красиво з’їхати, - думав хлопець, - хоча що поганого в тому, що Віталій дізнається про існування перевертнів»
Після хвилинної паузи Віталій запитав:
Мені почулося, чи ти й справді сказав « вимираючі»?
Якщо я відповім, що тобі почулося, ти мені повіриш?
Ні, не повірю.
Тоді так, тобі не почулося.
Виходить, на твою думку, вони існують?
По-перше, вовкулаки існують хоча б через те, що про них згадується ще до нашої ери, ще плюс те, що скільки літератури і різних фільмів присвячені цим створінням. Адже навіть люди не змогли б скільки всього придумати про те, що ніколи не існувало, про те, що ніколи не бачили. По-друге,якщо все ж таки я помиляюсь і перевертнів не існує, то я стовідсотково впевнений в тому, що є істоти не кращі за них, одного з них я мабуть бачив.
Коли саме? – з цікавістю запитав Віталій.
В дитинстві, - відповів друг, - я не хочу відновлювати ці спогади у своїй голові, адже  я доклав чимало зусиль, щоб забути ту ніч. Та й слава Богу, в мене й без цього інколи дах з’їжджає . Ну… а ти віриш в них?
Та я навіть не знаю, люди частенько бачать те, що хочуть бачити, але зустрітися з здоровенним монстром, схожого на вовка, я б не хотів,не знаю як інші.
Ти можливо не повіриш, мій друже, але я також чомусь не горю бажанням познайомитись з перевертнем, - з іронією промовив Євген.
  Через пару хвилин хлопці увімкнули музичний канал, мотивуючи це тим, що потрібно розслабитися після такого вбивчого фільму. Але музика не принесла очікуваного полегшення, адже один нудний кліп змінював інший,  не менш нудніший, ніж попередній. Так тривало ще п’ять хвилин і Женя нарешті промовив:
Я згадав одну історію, пов’язану з веселими подіями минулого.
Що за історія?
Ти дійсно хочеш знати,а то я б на твоєму місці не хотів.
Розповідай, якщо вже почав.
Я ще не починав розповідати, - виправдовувався Євген.
  Віталій поглянув на друга, немов  той щось йому винен.
Добре, але попереджаю, всього я не знаю, тай слава Богу. Ти знаєш, що коло мого села є ліс, він немов поділений на дві частини, передню і задню. Передня – доглядається тамтешніми людьми і звісно лісником.  Там є дороги, стежки, зарослі розчищені, вона ділиться на певні квадрати, біля кожного з яких є показник і номер. І якщо ти хоч трішки знаєш ліс,  то заблукати в ньому дійсно важко. Друга частина… так би мовити зовсім інша, там ні доріг, ні стежок, ні тим паче показників, але річ не в тім. Люди з острахом дивляться туди, немов би звідти будь-якої миті могло вийти щось таке, що примусило б їх застигнути. П’ять чи шість років тому у лісі загинув лісник. Його будинок був розташований біля невеликого озера, що розділяє першу і другу частину лісу. Він дуже любив псів, з якими розмовляв більше ніж з людьми, та цей не дивно, якщо я там жив би, то не розмовляв взагалі. І одного прекрасного дня, точніше ночі, лісник побачив як з іншого боку озера вийшла якась дівчина,її одяг був майже розірваний, на ній були численні рани, хто їх залишив, я б навіть не хотів знати. Лісник звісно допоміг дівчині, привів її до свого будинку, почав розпитувати звідки вона, і що з нею трапилося. Але раптом завили собаки, згодом вони вже скавчали, хоча їх було шестеро і були вони досить не маленькими, але все ж таки, щось змусило їх замовкнути навіки. У повітрі пролунав такий дикий рев, що прокинулося все село, але ніхто не хотів подумати, що він пролунав біля будинку лісника і йому можливо знадобиться допомога. Всі мовчки позачиняли все, що можна було зачинити. Тільки один чоловік, менший брат лісника, помчав до лісу, прихопивши з собою рушницю. І як ти думаєш, - вже з сарказмом продовжував Євген, - всі жителі наступного ранку зібралися до кучі і попрямували до будинку. Розбите скло від вікон лежало ледь на кожному сантиметрі, двері, разом з дверною коробкою, були вирвані, а всередині будинку було набагато гірше. Всі стіни були у крові, підлога розбита вщент, все інше – перевернуто, чи просто розтрощено. Скрізь виднілися гільзи від рушниці, сама рушниця, вже зламана надвоє, лежала на підлозі. Зате дівчина вціліла, звісно вона після того, що трапилось ще довго не розмовляла. ЇЇ руки по лікті були у крові, як виявилося пізніше -  не у своїй, у долонях вона тримала листок паперу,червоні літери на якому складали незабутній напис.
Що за напис? – швидко запитав Віталій.
Минула якась мить, аж поки Женя відповів:
Ти не побачиш очі демона, поки він сам тебе не покличе.
Запанувала тиша, яку жоден з хлопців порушувати не хотів. Кожен з них був занурений у свої думки, які формулювалися здебільшого за схемою «запитання – відповідь». « Невже й дійсно існують такі монстри, - думав Віталій, - та ще й так близько». Набагато ближче, ніж хтось міг собі уявити.
І що сталося далі? – нарешті запитав Віталій.
Та нічого, - різко відповів Женя, ніби чекав цього запитання, - ніхто навіть не пішов на їхні пошуки. Я звісно розумію, найти їх живими практично не реально, але вони навіть не намагалися, розумієш? Два криваві сліди, немов би щось тягнуло їх за ноги, вели до темної частини лісу, а туди  люди ні ногою. Родичам лісника і його брата довелося оплакувати порожні могили.
А що з дівчиною?
А що в нас роблять у такому випадку, - кисло посміхнувся Женя,- оскільки її рідні назавжди залишилися у лісі, дівчину віддали до божевільні, лише через те, що вона шептала страшні речі, речі про які ніхто не хотів ні чути, ні знати.
  Віталій поглянув у вічі друга, той дивився у вікно, промені сонця освітлювали його риси обличчя. Саме такий вираз обличчя Віталій не любив більш за все. Женя випромінював таку злість, немов би хотів знищити весь світ і при цьому голосно посміхатися. В цей момент Євген був повністю у своїх думках: « Ті люди, що там живуть неодмінно щось знають, не можуть не знати. Що їх так могло налякати, щоб вони слухняно мовчали, адже більшу половину тих людей я знаю. Там це мої односельці і ніби звичайні люди, в як запитаєш у них про той випадок, відразу замовкають, неначе води в рот понабирали».
Чому ти такий напружений?
Женя кинув погляд на часточку секунди на друга, а потім знову почав дивитися у вікно, але хлопець не бачив навіть скла. Віталій помітив, що у зіницях очей його друга виблискували якісь іскри, що спускалися до низу і згасали. « Невже це мені знову ввижається», - подумав Віталій.
Та нічого, - кивнув Женя, - я й думав, що страх може аж настільки змінювати людей.
Що в тебе з рукою? – нарешті помітив Віталій.
Права рука Євгена, аж вище зап’ястка на десять сантиметрів, була суцільно замотана еластичним бинтом. Ця пов’язка з’явилася ще вчора ввечері при нез’ясованих обставинах, пов’язаних з газовою плитою.
Необережне поводження з вогнем, - Женя почав говорити голосом вчительки з основ безпеки життєдіяльності,- призводить до тяжких травм та опіків.
  Хлопці засміялися. Напружена атмосфера була розвіяна, а з нею і думки про загадковий випадок у лісі, та й слава Богу, їм ще рано про це думати. Їхнє майбутнє чекає свого часу, а час, нажаль, рухається тільки в одному напрямку – вперед. Ніхто і ніколи не міг цього змінити, та й по суті, змінювати вічність діло мертве, звісно якщо ти не Бог, або ж не керуєш часом. Давати комусь можливість керувати часом, означає віддати цій людині долю всього світу. А оскільки такої людини не має, ну… поки що не  має, можна спати спокійно.
  Наближалася друга половина дня. Сонце піднялося вище, оскільки небо й надалі залишалося чистим від хмар, то ніщо не заважало йому радувати прохожих. Аксіома про те, що чим ближче до літа, тим сонячне проміння дає більше тепла, сьогодні не потребувала жодного доведення. І хіба можна було сидіти вдома у таку погоду, природа немов би виманювала людей з своїх бетонних будинків на свіже повітря.
Піду я вже мабуть до дому,- промовив Віталій.
Як хочеш,- байдуже відповів Женя, адже він був повністю зануреним у свої думки, що були пов’язані з планами на сьогоднішній вечір. Хлопець точно пам’ятав, що буде чимось зайнятий, чимось важливим, але чим… Віталій одягнувся, зібрав свої речі і вже почав відкривати двері, щоб вийти, аж раптом він згадав:
Я сьогодні не вийду, у батьків ювілей, так що буду розважати гостей, і таке інше. Завтра у школі зустрінемося, все ж таки контрольна повинна бути.
Контрольна це круто, а з чого? – запитав Женя.
З історії, от тільки з якої, України чи Всесвітньої, я не пам’ятаю.
Не має значення, все одно вчителька поставить стільки, скільки забажає.
Як мені не хочеться це визнавати, але ти маєш рацію.
  Хлопець вийшов з квартири, залишаючи друга на самоті. Женя чув його кроки,коли він спускався сходами до низу, ось гуркіт дверей у під’їзді і все,  Віталій попрямував до дому. « Це ж треба, -  подумав Женя і зачинив двері , - цього разу він нічого в мене не забув». Бували випадки, і досить частенько, коли Віталій забував то куртку, то годинника, то портфеля у друга, і приходив до дому без деяких речей. Але останнім часом він згадував про щось,як тільки виходив на вулицю, і відразу ж повертався. Це не могло не смішити Євгена, але і сам він далеко не досконалість. Одного разу він пішов до школи взагалі без портфеля,і як не дивно було це у десятому класі. По дорозі до школи його мучила думка, що він щось забув, а що саме не пам’ятав. Женя  тоді спізнився на урок, а першим уроком у понеділок була біологія. Хлопець постукав у двері класу, увійшов і як потрібно вибачився: « Вибачте будь-ласка за запізнення, можна сісти на місце». На що вчителька йому відповіла: «З тебе Соколовський, без портфеля толку буде малувато». Женя оглянувся, портфеля й дійсно не було, він забув його вдома. « Я відчував, що щось забув, - промовив хлопець, - але що саме…». Клас вибухнув сміхом, Соколовський завжди вносив у будь-яку ситуацію щось комічне, така була його природа, і цьому він міг завдячувати своєму батьку.      Вчителька звісно оцінила гумор, і наступний місяць Женя відповідав на всі запитання, пов’язані з уроком, але це вже інша історія, історія нормального шкільного життя, яке для нього вже закінчилося.
  День уже перевалив за середину, і повільно наближався вечір. Сонячне проміння з кожною годиною ставало все більш і більш тьмянішим, але ховатися з горизонт воно не квапилося. Поодинокі хмаринки на блакитному небі не наважувалися затуляти собою вечірнє сонце. Наближаючись до нього, їхні краї ставали світло-червоного забарвлення, після чого хмари змінювали свій напрям, немов би уникаючи пекучого болю від проміння вічно-гарячого сонця. Женя Соколовський вже годину не зводив очей з цієї картини, його зіниці фіксували те, що відбувається, але думки були десь далеко. Таке частенько відбувалося з ним на уроках алгебри і геометрії, він звісно намагався слухати вчителя, але його сил вистачало максимум на десять хвилин. На відміну від своїх однокласників, які вважали ці уроки пустою тратою часу, Жені вони навіть трішки подобались. В нього з’являвся час для того, щоб дописати оповідання з літератури, чи написати нового комусь із друзів-однокласників.  « Він вже запізнюється на п’ятдесят хвилин, - думав хлопець, - якщо так і далі буде продовжуватися, то я збожеволію. Я звісно можу довго сидіти і нічого не робити, але так само нічого не роблячи, чекати когось – це просто нестерпно. Сергій казав мені, щоб  о шостій, я на нього чекав. Це ж треба, я сиджу біля вікна у джинсах і куртці вже годину, я звісно знаю, що пунктуальність не сильна його сторона, але щоб настільки… Ще десять хвилин і я когось підпалю. Іронія долі, він може переміщатися в просторі на тисячі кілометрів за лічені секунди, а зайти до мене вчасно в нього не виходить. Сказати комусь – не повірять».
  Раптом почувся дзвінок. Женя відчиняти не поспішав, він неквапливо підвівся зі свого звичного місця і ще повільніше попрямував до дверей.   Хлопець глянув у лазок і відчинив двері. До квартири зайшов Сергій Фортунін, кумедно і водночас винувато посміхаючись. Женя не зводив з нього очей, мовчки покачав головою зі сторони в сторону і почав одягати кросівки.
Я, - почав Сергій,-  я трішки запізнився…
Ні, - перебив його Євген, - я зараз не хочу знати де ти був, чи з ким, виправдовуватися будеш потім.
  Хлопець підвівся і знову поглянув на друга, але цього разу зовсім по-іншому. У Сергія різко запаморочилася голова, він почув якийсь тихий крик, що лунав незрозуміло звідки, але який чітко відлунювався  у його душі, немов епіцентр цього крику знаходився у середині хлопця. В очах Сергія потемніло, і хлопець оперся на двері.
Щось я себе не добре почуваю, - покачав головою Фортунін.
Це тебе провина мучить через запізнення, - промовив Женя, і відвів від друга свій погляд. Сергію миттю стало легше, залишилася лише маленька задишка, зате пронизуючого крику вже не було.
Я напевно довго був на сонці.
Йти можеш?
Так, звісно ходімо, я все ж таки обіцяв.
  Вже через декілька хвилин друзі швидко прямували до місцевого кар’єру. У минулому там видобували граніт, чи ще якийсь будівельний матеріал, але на даний момент він був заповнений водою. Робітники, що там працювали, розповідали, що вода одного разу почала бити із-під землі з такою силою і швидкістю, що вони не встигли забрати з кар’єру навіть декілька  робочих машин. Кар’єр цей знаходився у якійсь великій долині і найближча дорога до нього знаходилася на відстані ста метрів. З усіх боків він був оточений чималими заростями з різних дерев. Отже, це місце просто ідеально підгодило для того, щоб побути наодинці, чи робити щось таке, про що ти не хотів би, щоб дізналися люди.
  Обоє хлопців йшли мовчки хвилин з десять, аж поки пануючу тишу не порушив Сергій:
Як в тебе справи з опануванням?
Ти добре знаєш, що стихію вогню я вже опанував, і хочу додати, досить впевнено, - відповів Женя, - але мені чомусь здається, що про іншу мою силу ти не хочеш розповідати.
Чим аргументуєш?
Насамперед, тому що я тебе занадто добре знаю, а вже потім, тому що мене інколи так коротить, що передати словами важко.
Слухай, я не хочу, щоб ти мені не довіряв, ти все ж таки друзі. Я тобі розповів усе що знаю про твої сили і можливості, - ці слова пролунали з уст Сергія справді щиро.
Це я і хотів почути, - посміхнувся Женя, - до речі, як там стражі поживають?
Мені здається, вони скоро захочуть тебе побачити, поспілкуватися з тобою, дізнатися про тебе більше і таке інше.
Вони мені не довіряють, так?
Чому відразу не довіряють,справа в тому, що ти володієш страшною силою, і вони мають причини тебе остерігатися.
Надіюсь ти їм не розповів про те, що я відчуваю емоції інших людей?
Ні, не розповів.
Це добре… хоча стривай,ти також страж і не можеш приховувати таємниці від них, чи можливо ти шпигун, - примруживши очі, з кумедною посмішкою запитав Соколовський.
Я й не приховую ніякої таємниці, вони не запитують, я нічого й не розповідаю, так що все чесно, - немов би виправдовуючись відповів Сергій.
  Хлопці розсміялися і вже цілу дорогу постійно жартували на різні теми. Сергій розповідав про свій технікум, уроки та інше, а Женя про те, як вони з Віталієм знову « випадково» пропустили школу у вівторок. Шлях, що  залишився, вони пройшли на диво швидко і вже через декілька хвилин хлопці були на місці призначення.
Невеличка галявина біля кар’єру нагадувала більш-менш рівний шестикутник, в усіх кутах якого росли густі здорові дерева. Їхні віти закривали майже все небо над головами хлопців. І якщо б не чималий камінь посеред галявини, то на цьому місці запросто можна було сховати навіть танк. На лівому краю знаходився схил до води,але він був настільки крутий, що навряд чи хтось зміг би спуститися по ньому. Правий бік, навпаки – круто піднімався вгору на метрів двадцять. На ньому також росли дерева, але набагато менші, немов би всю свою силу вони витрачають для того, щоб триматися у землі. Ґрунт на цьому схилі майже повністю вкритий корінням цих дерев, нахилених стовбуром до глибини кар’єру. І якщо не довіряти силі їхнього коріння, то може здатися, що вони от-от попадають вниз.
Це ж треба, - почав Женя, - де ти знайшов це місце?
Хто шукає, той знайде, - відповів Сергій, - отже, розпочнемо, телепортація… телепортація – це переміщення з одного місця в інше за лічені секунди. 
Та невже, - криво посміхнувся Соколовський, - а я думав, що телепортація це якась деталь від холодильника. Давай краще до діла, як це робити?
Ти гадаєш в тебе все відраз вийде?
Відразу в мене нічого не виходить, ти просто розкажи що до чого і як цим керувати.
Твоя впевненість у власних силах радує, але чесно кажучи, я не вірю в те, що сьогодні в тебе щось вийде.
Не вір, не вір, тобі ж гірше, от коли я навчуся телепортуватися, тоді й розпочнуться справжні веселощі.
Ти хоч розумієш, яка це відповідальність? Це величезна відповідальність.
Та ладно, ти ж сам казав, що людям не дається сила, яку вони не могли б опанувати.
Навчитися керувати своєю силою, ще не означає обрати правильний шлях.
А хто буде вирішувати, чи правильний вибір я зробив, - почав посміхатися Євген, - невже стражі, як взагалі хтось може знати, що буде краще для мене.
Знаєш, багато хто, отримуючи якусь силу, починає повільно сходити з розуму найрізноманітнішими способами, і я не хочу, щоб таке трапилося і з тобою.
Розслабся, вже пізно.
Ти здатен хоч до чогось ставитися серйозно?
Ну, до тебе я ставлюся серйозно… інколи звісно ти сам змушуєш мене…
Все, досить,- перебив Сергій, - в нас справді не легке завдання, і часу на балачки не має.
Я з тобою згоден, мені на завтра потрібно написати два твори з української літератури, а можливо… навіть три, тільки не запитуй чому аж три, добре.
Сергій охоче скористався порадою друга і не запитував нічого, пов’язаного з завтрашніми творами.
Отже, оскільки ти здатен керувати стихією вогню, то телепортація не буде таким вже й важким завданням для тебе. Тобі просто потрібно пристосувати свою силу до нового вміння, тобто до телепортації. Навчити когось цьому – не реально, можна лише допомогти навчитися самому. А оскільки я знаю, що якщо ти почнеш тренуватися один, ти неодмінно щось, або ще гірше когось підпалиш, то для більш-менш якогось контрою з тобою буде страж, тобто я.
  Далі Сергій почав розповідати як саме потрібно телепортуватися. Що потрібна максимальна концентрація на місці, якщо хоч на одну секунду увага зникає, то наслідки непередбачувані. Потрібно уявити себе на місці у якому хочеш опинитися, розповідав також про те, що чим більша відстань переміщення, тим більше потрібно застосувати сили. Що спочатку потрібно скерувати думку, а вже потім тіло і в ніякому разі не навпаки, тому що можна втратити свідомість, та й не тільки. При телепортації потрібно враховувати три величини: довжину, ширину і висоту, а то частенько забувають про висоту і їх кидає у повітрі немов якусь пушинку. Далі Сергій розповідав про  якісь невидимі  колії в просторі, які полегшують переміщення, проте вони не завжди можуть перенести тебе у точне місце, їхня похибка становить приблизно метрів тридцять у різних напрямках. Але вже це Женя слухав одним вухом, адже він в принципі все зрозумів і вже уявляв себе при телепортації.
  Покінчивши з теорією хлопці з натхненням перейшли до практики. Сергій пару раз перемістився з місця на місце, за що був нагороджений в’ялими оплесками свого друга. Хлопець самовдоволено посміхнувся і запропонував Жені повторити. Соколовський зняв куртку, закачав рукава гольфа й промовив:
Ну що ж, за наслідки я не відповідаю. Якщо ваш зад опиниться у вогні, знайте, щось вийшло з-під мого контролю і трапилось це абсолютно випадково.
  Сергій лише посміхнувся і з цікавістю почав дивитися на перші спроби свого друга телепортуватися. Присівши біля дерева, він знаходився на, так би мовити, безпечній відстані. Але чим-чим, а безпекою тут і не пахло.
Перші три спроби виявилися майже пустими, якщо звісно не враховувати те, що Жені по лікті загорілися руки. Так продовжувалося й далі, аж поки після останньої спроби, коли миттєво запалало одне з дерев, хлопці не вирішили взяти невеличку перерву. Під час цієї паузи Женя декількома рухами погасив палаюче дерево, після чого втомлено сів на чималому камені, що знаходився якраз посеред тренувального поля.
Це ти такий поганий учитель, чи я такий поганий учень?
Ні те, ні інше, - посміхнувся Сергій, - можливо тобі просто не дана телепортація, це все ж таки справа не легка.
Ще пару твоїх слів, і я підпалю щось, але цього разу це буде навмисно, - відповів Женя.
  Він підвівся і продовжив ще з більшим натхненням. Минуло ще пів години і надворі відчутно похолодало, адже сонця все блище і блище наближалося до горизонту. Але ніщо не могло змусити Женю закінчити свої спроби, адже хлопець чітко поставив перед собою мету – за будь яку ціну навчитися телепортуватися. З кожною новою спробою його руки спалахували все швидше і яскравіше. Останнього разу хлопець сконцентрувався так, що в голові з’явився якийсь незрозумілий шум, від чого Женя впав на коліна. Цей шум через декілька секунд перейшов у жахливий біль. Здавалося, що кожна кісточка у тілі Жені запалала вогнем. Його вуста залишалися німими, хлопець не хотів, щоб його друг побачив, що х ним відбувається, адже на цьому з уроками телепортації на найближчий час доведеться розпрощатися. 
Крутиться голова, так, - промовив Сергій, - не переймайся, так з кожним буває, коли він тільки вчиться. Ти знаєш, це навіть добре, адже ти на правильному шляху…
« Від цього болю я зараз збожеволію, ще одна хвилина і все»
Чи не міг би ти помовчати, - крізь зуби промовив Женя.
  Соколовський миттю підвівся, і швидко розвернувшись, завдав потужного удару правою рукою по каменю, що знаходився посередині галявини. Його краї на мить запалали і камінь зник, залишаючи по собі червоні іскри, які через дві-три секунди згасли. Перемістившись у повітрі, кам’яна брила з гуркотом покотилася вниз по схилу кар’єру, мить і у повітрі пролунав гучний  плескіт води. Камінь, швидко падаючи до води, залишив за собою слід із зламаних дерев і зораної землі.
Сергій швидко підбіг до краю схилу, минувши Женю, який все ще важко дихав, і з незадоволеним виразом обличчя глянув до низу. На поверхні води все ще залишалися маленькі хвилі, які повільно розходилися по сторонам.
Як це в тебе вийшло? – з неприхованою цікавістю запитав Сергій.
Що вийшло?
Тобі вдалося перемістити предмет, в десятки разів важчий від тебе.
А що вага має якесь значення? – байдужим голосом запитав Женя.
Має, звісно, що має.
А ти мені цього не казав, виходить, вчитель з тебе фіговий.
Я й не повинен був казати, - виправдовувався Сергій, - щоб переміщати предмети, спочатку потрібно самому навчитися телепортуватися. Та й взагалі, мало хто на землі здатен перемістити щось таке, як той камінь.
А ти ще говорив, що телепортація це не моє, - посміхнувся Женя,  - але якщо чесно, то ти не зможеш уявити чого це мені коштувало, хоча я не відкидаю того варіанту, що це трапилося випадково, адже я сам хотів переміститися.
Це все одно не має значення, твоя сила пристосувалася до нового вміння, так що тобі залишилося  лише навчитися вибирати напрям.
  Сергій відійшов на п’ять метрів від друга і повернувся до нього спиною.
Спробуй з’явитися переді мною.
Ти впевнений в тому, що це безпечно, - промовив Женя.
Повинно бути безпечно. Якщо чесно, мені та цікаво, як буде переміщатися стихія вогню, адже я тільки бачив як телепортуються стражі й деякі маги, з вигляду це повинно бути круто.
Ти знаєш, твоя цікавість інколи навіть шкідлива.
  Женя миттю сконцентрувався на місці призначення, в його очах на якусь часточку секунди потемніло, всередині все немов зжалося в кулак. Він зник зі свого місця і з’явився якраз перед Сергієм. На тому місці звідки Соколовський телепортувався  залишилися маленькі язики полум’я, які по спіралі закручувалися до центру, немов утворюючи маленьке торнадо. Хлопець не міг рівно стояти на ногах і кумедно розмахував руками, щоб втримати рівновагу. В нього звичайно ж нічого не вийшло і Женя спиною впав на землю, лежачи на прохолодному ґрунті хлопець самовдоволено посміхався.
Чого смієшся? – запитав Сергій, - як на мене міг би й краще.
Ти розумієш, що тепер я можу телепортуватися, ха-ха, на цьому буденне життя закінчилося.
Надіюсь ти не будеш світитися.
Надійся, надійся.
Я серйозно, ти повинен присвятити свої вміння чомусь вищому, ніж земні буденні втіхи… 
Сергію, розслабся, а то ти й справді розмовляєш як страж, - перебив   Євген, підводячись з землі.
Я і є страж, але тобі важко це запам’ятати. Гаразд, наступного разу закріпимо твої навики телепортації і вирушимо на знайомство зі стражами і ще деякими людьми.
Деякими людьми, це якими? – запитав Женя, струшуючи з себе залишки сміття.
Можна сказати з такими як ти, але не божевільними, - відповів Сергій, - тобі повинно бути цікаво з ними.
Знаєш, мені чомусь здається, що мені все рівно.
Де ти тільки находиш такі словосполучення?
Вони якось самі знаходяться.
  Сергій глянув на свій механічний годинник і з подивом промовив:
Це ж треба, вже пів на дев’яту, потрібно вирушати до дому.
Що пішки? – неохоче запитав Женя.
Те, що ти більш-менш навчився телепортуватися, ще не означає, що ходити на своїх двох не обов’язково.
  Дорога до дому виявилася досить важким випробуванням для Соколовського, адже телепортація вимагала чималої затрати енергії, як фізичної, так і моральної. Хлопець перейшов на автоматичний режим, тобто йшов, куди ноги несуть, а несуть вони до ліжка. Весь шлях Жені доводилося вислуховувати настанови й попередження Сергія про те, що потрібно зберігати таємницю своїх непересічних можливостей, і як насправді це важливо. І щоб Фортунін переконувався в тому, що друг його дійсно слухав, Євгену доводилося час від часу кивати головою і погоджуватися з молодим стражем.
  Так вони вийшли до школи,Сергій пообіцяв, що незабаром вони закріплять набуті навики телепортації, і розвернувшись на ліво, попрямував до дому. Женя у свою чергу повернувся праворуч і також взяв курс до своєї домівки.
Оскільки сонце вже давно здало свої позиції, вулиця по якій повільно крокував Євген, була освітлена поодинокими ліхтарями. Хлопець не зводив очей зі своєї тіні, змушуючи її пересуватися швидше. Він минав таких же самих поодиноких  випадкових прохожих, не звертаючи на жодного з них ніякої уваги, немов для нього їх просто не існувало. « Я можу не тільки відчувати емоції людей, - думав хлопець,  - я можу їх змінювати».