Розділ 40

Розділ 40

   Удар об крижану бурхливу воду вибив з моїх легень все повітря. Зболене тіло поринало у бездонну морську глибину, та я не намагалась пручатись. Натомість полишила всі думки і прямувала назустріч своїй долі. Що чекатиме на мене після смерті?

   Затуманеним поглядом, я намагалась розгледіти сонячні промені, що дедалі менше пробивалися крізь шар води. Тіло закамʼяніло від холоду і пекельного болю, а легені палали вогнем. Стрімко провалюючись у безодню, я сподівалась лише на те, що моя самопожертва не була марною. Що Темрява нарешті зникне і дозволить світлу розійтися цим світом, повертаючи його до життя.

   Вода заповнювала мої легені, і я дозволила цьому відчуттю поглинути мене цілком. Світ розпливався перед очима, віщуючи кінець мого шляху. Останнім, що я побачила, був нечіткий темний силует, який швидко прямував назустріч. Невже це і є смерть? Я не встигла закінчити цю думку, бо занурилась у непроглядну пітьму.

***

   Я снувала у темряві, намагаючись знайти звідти вихід. Тиша навкруги була якоюсь неправильною. Однак я вже не відчувала болю чи страху. Лише невимовний спокій, що огорнув моє серце. Тут не було нічого, сама лиш порожнеча. Я не відчувала тіла, воно здавалося невагомим, ніби зітканим з тіней і темряви. А потім звідкись долинув голос, теплий і мелодійний. Такий до болю знайомий. Він кликав мене, благав повернутися, і я не змогла опиратися. Полинула до нього, наче птаха.

   Коли я повільно розплющила очі, то не змогла зрозуміти де опинилася. Бачила лише світло і тендітну постать, що схилилася наді мною. Це була жінка з волоссям кольору воронячого крила і тьмяними зеленими очима. Я одразу впізнала її, хоч і не бачила протягом багатьох років. Це обличчя неможливо було забути, незважаючи на те, що у спогадах воно не було вкрите шрамами і зморшками, а погляд не був таким втомленим і бляклим.

–Мамо? – ледь ворушачи губами мовила я.

   Таке воно, життя після смерті? Якщо у цьому світі поряд зі мною була мати, то я не жалкувала, що опинилась у ньому. Адже побачити її бодай на мить – найкращий подарунок долі. Можливо, тепер вона завжди буде поряд, чого не змогла зробити за мого життя.

   Я спробувала усміхнутись потрісканими губами і прошепотіла:

–Ти всього лиш видіння чи не так?

–Ні, Ліє, – лагідно мовила жінка.

–Тоді ти теж померла? – вжахнулася я.

–Я не померла. Так само як і ти, доню, – всмінхулась мати і обережно взяла мене за руку.

–Я не розумію…

   А тоді звідкись долинув ще один знайомий голос.

–Ліє! Нарешті ти прокинулася! – з полегшенням видихнув Раєн, який  сів на край мого ліжка.

   І лише тепер я усвідомила, що перебуваю у великій світлій кімнаті і лежу під мʼякою теплою ковдрою. Відчула запах троянд, що стояли на столику поряд з ліжком. Почула спів пташок за вікном.  Світ знову набув барв. Але як це можливо? Я памʼятала, як померла. Зникла у морській глибині і покинула життя. Це прекрасний сон чи все-таки реальність?

–Що сталося? Як я тут опинилась? – тільки й змогла вимовити я.

–Це все твоя мати, Ліє. Вона зʼявилась нізвідки і витягла тебе з води, – пояснив Раєн.

–Ну, насправді, не зовсім так, – знизала плечима Кароліна. – Я стежила за всім з берега, тож коли ти стрибнула, пішла тебе рятувати. Не могла дозволити тобі так безглуздо померти.

–Але як ти мене знайшла? Як вибралася з увʼязнення?

–Тож ти все знаєш, – сумно усміхнулась жінка.

–Батько сказав мені, що тримає тебе в полоні, – здригнулася я.

–Так і було. Однак кілька тижнів тому я все ж змогла нарешті вибратися звідти і одразу вирушила на твої пошуки.

–Але..

  Моє запитання перервало раптове відлуння музики. Приємна мелодія роялю, що роздалася десь нагорі.

–Звідки цей звук? – здивовано запитав Раєн.

–Ходімо подивимось. Тоді я й зможу розказати свою історію від початку до кінця, – загадково мовила мати.

   Я нічого не розуміла та все ж вирішила послухатися. Обережно піднявшись, я звісила ноги з ліжка, долаючи раптове запаморочення у голові.

–З тобою все гаразд? Давай я допоможу, – стурбовано сказав Раєн.

   Хлопець взяв мене під руку і допоміг обережно стати на занімілі ноги. Холодна підлога вжалила босі ступні, і різкий вдих зірвався з моїх губ.

–Ти можеш іти? – схвильовано запитав Раєн, пропалюючи мене стривоженим поглядом.

–Зі мною все добре, справді. Просто трохи знесилена, але це мине, – заспокійливо промовила я.

   Музика не припинялась. Це неабияк мене дивувало, адже у Тінньовому маєтку ніхто ніколи не грав. Що ж змінилося тепер?

   Ми повільно піднялися на третій поверх, хоч мої ноги досі відмовлялися нормально функціонувати. Двері однієї з кімнат були навстіж прочинені.

–Дивно, це музична кімната. Але ж вона завжди була закрита, – здивувався Раєн і насупив брови.

   Мама не полишала мене ні на мить і осяйливо усміхалася, хоч і виглядала дуже втомленою. Та її бліде побите обличчя здавалось мені найгарнішим у світі.

   Коли я обережно підійшла до кімнати і зазирнула всередину, то побачила жінку, що сиділа до мене спиною і грала на роялі. Її довге золотаве волосся виблискувало у променях сонця, що лилося з прочиненого вікна. Однак плечі жінки були згорблені, а тіло здавалося хворобливо худим.

   Раєн теж став біля мене і насупився, уважно оглядаючи незнайомку.

–Хто ви така і що тут робите? –  трохи роздратовано запитав хлопець. – Вам тут не місце. Ця кімната належала моїй матері.

   Жінка нарешті припинила грати, на секунду завмерши, а  тоді повільно обернулася і кволо усміхнулася. Її небесно-блакитні очі були червоними від сліз.

   Раєн поряд зі мною вражено застиг на місці і важко видихнув.

–Мамо, це справді ти? Чи мені лише здається? – прошепотів хлопець і на мить заплющив очі.

–Це я, синку. Ти не уявляєш, як я рада нарешті зустрітися з тобою, – лагідно мовила жінка.