Розділ 38

Розділ 38

   Сонце тільки почало зʼявлятися на горизонті. Біля воріт маєтку зібралася купа людей: я зі своїми друзями та кілька тіньових мисливців — Каліста, Доріан, Валері і ще один чоловік на імʼя Чарльз. Неподалік пан Дарвін спілкувався з Раєном, який лише похмуро кивав головою. Наостанок поплескавши онука по плечу, чоловік підійшов до мене і сумно усміхнувся.

–Я в подробицях розповів Раєну як дібратися до Бездонного Урвища, – мовив пан Дарвін. – Хай вам усім щастить. А особливо тобі, Ліє. Ні на мить не сумнівайся в собі. Хай що б ти не дізналася чи що б не сталося далі.

–Дякую вам за все, пане. Я ніколи не забуду, як багато ви для мене зробили, – я усміхнулась і поспішно обійняла чоловіка.

–Я не міг вчинити інакше, – він похитав головою. – Ти дуже виросла за увесь цей час. Не тільки фізично, а й як особистість.

–Знаю, – кивнула я, а тоді невпевнено мовила: – Можна у вас  дещо запитати?

–Звісно, Ліє.

–Чому ви не хочете вирушити з нами? Невже не бажаєте побачити як паде повелитель і зникне Темрява?

–Повір, коли прийде час ти про все дізнаєшся. І зрозумієш, що це був лише твій шлях.  

–Що ви маєте на увазі? – здивувалась я.

–Не думай про це зараз, – тільки й сказав пан Дарвін.

   Після цих слів чоловік швидко усміхнувся і відійшов убік. Я зрозуміла, що настав час вирушати, хоч як хотілося залишитися надовше. Тінньовий маєток, що височів трохи віддалік, зараз здавався як ніколи далеким.  Я не знала, чи колись побачу його знову, чи ступлю на камʼяну бруківку і вдихну аромат троянд у саду. Однак була вдячна за всі ті роки, що провела в цьому місці і щасливі спогади, що лишаться зі мною. Я все ж змогла знайти дім, про який завжди мріяла.

–Вам час у дорогу, якщо хочете встигнути до опівдня, – нагадав пан Дарвін.

   Тож нам залишалось тільки осідлати коней і востаннє поглянути на господаря маєтку.

–Нехай на вашому боці буде світло, – наостанок сказав чоловік, усміхнувшись.

   Раєн, який очолював нашу процесію, першим рушив свою кобилу Зорю з місця і спрямував її  до гущавини лісу, жодного разу не озирнувшись.

***

   Більшу частину дороги ми подолали в тиші, лише іноді перекидаючись кількома швидкими фразами. Кожен з нас був поглинутий своїми думками та особистими переживаннями, які не хотів промовляти вголос. Я ніяк не могла повірити, що все закінчиться сьогодні. Довгий непростий шлях, безліч випробувань – і все це привело мене до цього моменту.

   Пташки літали серед дерев виспівуючи чарівну пісню, а промені сонця пробивалися крізь гілля. Вся ця краса геть  не пасувала до мого похмурого настрою. Та я була рада побачити трохи світла перед тим, як зануритись у темряву.

   Раєн підʼїхав ближче до мене, і нахилився, щоб тихо промовити:

–Як ти? Сильно переживаєш?

–І так, і ні. Я відчуваю, що це мало статись і була готова ще давно, але найбільше лякає невідомість. Не знаю, що очікувати і до чого бути готовою. Все ж таки нам мало що відомо про Повелителя Темряви, – трохи подумавши відповіла я.

–Памʼятай, я завжди поряд і не покину тебе ні на мить, – лагідно прошепотів хлопець.

–Знаю, і саме це мене заспокоює.

   Наступна година була найдовшою в моєму житті. Здавалося, ніби ми їхали нескінченним шляхом, що постійно звивася між дерев і вів у нікуди. Та я знала, що варто радіти цим дорогоцінним митям спокою і тиші. Зовсім скоро вже не буде такої можливості. Тож поки що я насолоджувалася свіжим лісовим повітрям і легким вітерцем, що змахував з мого обличчя краплі поту. Мій кінь Попіл теж відчував прийдешнє лихо і неохоче плентався по нерівній дорозі, пробираючись крізь чагарники і розлогі гілки.

–Ми майже на місці, – напружено повідомив Раєн, коли сонце майже досягло середини неба.

   Ніхто не промовив ні слова, однак у повітрі завитало помітне занепокоєння. Холод навкруги посилювався з кожним кроком втомлених коней.

   Я оглянула всіх присутніх, повертаючи голову по сторонам. Мій пронизливий погляд зіткнувся із похмурим поглядом Джеймса, який напружено совався у сідлі.

–В тебе все гаразд? – тихо запитала я, вдивляючись у глибину братових очей.

–Не думай про мене, Ліє. Лише про себе і нашу спільну мету, – спробував усміхнутися Джеймс.

   Далі я розпитувати не стала, знову поринувши у роздуми.

   Ми знали, що прибули куди треба, коли побачили натовп людей у чорних мантіях, що схилили голови до землі. У центрі стояв чоловік у темній мантії, оздобленій золотими візерунками. Він приховав обличчя під капюшоном, однак навіть так викликав крижаний страх і тривогу. Я вже бачила його раніше, тоді, у лісі.  Не було сумнівів, що цей чоловік – повелитель Темряви. Нарешті я мала змогу побачити не лише його мимовільний силует.

   Ми рішуче зістрибнули з коней і попрямували ближче до прибічників, однак трималися на певній відстані. Внизу Бездонного Урвища лютувало море, хвилі якого розбивалися об скелі, а повітря мало запах солі і ялин, що простягалися навкруги.  

   Я стала посередині, прямо напроти Повелителя, тоді як інші розмістилися по сторонам і ззаду, прикриваючи мою спину. Раєн поклав руку мені на плече, а Джеймс стояв ліворуч, ледь не притискаючись до мене боком. Тіньові мисливці тримали в руках мечі, готові будь-якої миті вступити у бій. Проте поки що прибічники нерухомо стояли півколом, оглядаючи нас зверхніми хижими поглядами.

–Я прибула на зустріч, як ти і просив, – мій голос тремтів, коли я зверталась до Повелителя, намагаючись виглядати якомога впевненіше.

   Чоловік мовчав, так само як і його прибічники, що лише шкірилися, але не наважувалися вимовити ні слова без дозволу. Я зімкнула спітнілі долоні у кулаки, ледь стримуючи  наростаючий гнів. Сонце нарешті досягло свого піку на небесній блакиті. Верхівки дерев хитались від дедалі сильнішого  вітру.