Розділ 37

Розділ 37

   Ставши у затінок під деревом, я тримала троянду тремтячими пальцями, повільно відвʼязуючи записку. Ця квітка завжди була лихим повідомленням. Я вже думала, що ніколи більше її не побачу. Але ось вона, знову в моїх руках і змушує нутрощі стискатися від тривоги.

   Маленька записка з пожовклого пергаменту змушувала моє серце шалено битися у грудях. Але незважаючи на це, я розгорнула її, вдивляючись у дрібні, обережно написані літери.

«Вітаю, Ліє.

Нарешті настав той момент, коли я пишу тобі, просячи про зустріч. Довгі роки очікування і спостереження минули не дарма. Ти нарешті достатньо сильна, щоб постати переді мною і визначити свою подальшу  долю. Зрештою, це мало статись, адже ми з тобою завжди були нероздільними. Якщо ти хочеш дізнатися правду і постати перед вирішальним вибором, я чекатиму на тебе. Через три дні, на краю Бездонного Урвища. Опівдні, коли сонце в небі буде таким же могутнім, як наша з тобою Темрява. Памʼятай, від цього рішення залежать життя твоїх друзів та майбутнє всієї Медеї. Я все одно знайду тебе, однак вже не буду таким милосердним.

Щиро сподіваюсь на твою розсудливість.

Повелитель Темряви»

   Записка випала з моїх рук і повільно приземлилася на траву поряд з вугільно-чорною трояндою. Я похитнулася і впала на коліна. Погляд, що був спрямований у нікуди, поволі затуманився, і світ навколо перетворився на порожнечу.

–Ліє? Що трапилось? – запитав Раєн, який, здавалося, зʼявився просто з повітря. Можливо, це моє сприйняття реальності раптом змінилось, згубившись у безодні.

   Я мовчала, не здатна вимовити ні слова, ніби мої вуста зашили невидимими нитками. Хлопець обережно підняв записку, читаючи її зі стурбованим поглядом блакитних очей. Раніше вони здавалися мені яскравішими. Чи це просто світ раптом став сірим і похмурим. Раєн загарчав крізь стиснуту щелепу, сховав папірець до кишені і зціпив кулаки.

–Це просто божевілля. Якої думки про себе цей повелитель? – видихнув Раєн. – Ти маєш показати це послання моєму діду.

   Я спромоглася лише на кивок. Один єдиний рух закамʼянілого тіла, що вимагав так багато зусиль.

   Раєн допоміг мені піднятись, взявши під лікоть. Та ноги геть не хотіли тримати мене. Наче якийсь механізм в одну мить зламався.

–Заспокойся, люба. Все буде гаразд, – тихо мовив хлопець, обіймаючи мене за плечі.

   Гаразд. Таке коротке слово, а скільки в ньому брехні.

   Зрештою, я спромоглася відчути землю під ногами і зробити кілька невпевнених  кроків, тримаючись за руку Раєна. Шлях до маєтку здавався як ніколи довгим. Нас наздогнали Джейм, Фрея і Ліам, які з нерозумінням і тривогою дивилися на мою слабку зломлену постать.

–Що з тобою, сестро? – запитав Джеймс, обережно торкнувшись мого плеча.

–Не зараз, Джеймсе, – коротко сказав Раєн. – Дай їй трохи часу.

   Поки ми пленталися до маєтку, ніхто більше не вимовив ні слова. Це давало мені змогу ще більше заглибитись в думки, намагаючись знайти рішення, незважаючи на бажання просто втекти і сховатися від світу. Та я не могла собі цього дозволити. Не тоді, коли зʼявилася можливість покінчити з усім раз і назавжди.

   Занурившись у прохолоду і напівтемряву маєтку, я поволі видихнула і спробувала зібратись. Пан Дарвін не має бачити мене такою. Він вірить, що я впораюсь, тож нехай так і залишиться. Ступаючи сходами і досі тримаючи Раєна за руку, я уявляла як перемагаю повелителя і Темрява нарешті полишає цей світ. Які приємні думки. Шкода лише, що це звучало простіше, ніж було насправді.

   Пан Дарвін, що побачив нас перед дверима кабінету, насупився, але пропустив досередини.

–У вас щось важливе? – тяжко зітхнув чоловік.

–Важливіше вже нема куди, – видихнув Раєн і посадив мене на диван, примостившись поряд.

   Пан Дарвін ще більше насупився, провівши рукою по волоссю.

–Тоді не тягни, – звернувся він до онука.

–Лії прийшла записка від повелителя Темряви, – понуро мовив хлопець.

–Отже, це все-таки сталося, – спохмурнів пан Дарвін. – Де ця записка?

   Раєн витяг клаптик паперу з кишені і передав діду. Той уважно переглянув записку, щось бурмочучи собі під ніс. Зрештою чоловік перевів задумливий погляд на мене.

–Настав твій час, Ліє.

–Це все, що ви можете сказати? – гнівно вигукнув Раєн.

–А що ти хочеш від мене почути? Вона вже давно до цього готувалася  і ось нарешті має змогу все закінчити, – знизав плечима пан Дарвін.

–Він має рацію, Раєне, – втрутилась я, нарешті спромігшись заговорити. – Це моя доля і моє призначення. Нічого не вдієш.

–Але ти не можеш просто взяти і піти до цього чоловіка. Це самогубство! – продовжував гніватися хлопець.

–Нехай. Але я хоча б спробую врятувати світ. Врятувати тебе і інших від загибелі.

–Ціною власного життя? Я цього так не залишу, – гаркнув Раєн і подивився на діда: – Ви хоча б вирушите з нею?

–Я не можу. На це є свої причини. Але я відправлю кількох тіньових мисливців, і ви разом з друзями теж можете піти, якщо забажаєте.

–Які причини? Що ви верзете?

–Тебе це не стосується, – відрізав пан Дарвін. – Краще збирайтеся у дорогу. І ще одне. Сьогодні ввечері буде зібрання тіньових мисливців. Прошу вас обох бути присутніми.

–Ви так просто її відпустите? Навіть ніяк не допоможете? – не вгадав хлопець.

–Раєне, облиш це. Ходімо готуватися, – спокійно мовила я.

–Послухай дівчину. І не будь таким впертим. Ти знав, що це рано чи пізно станеться.

   Раєн трохи грубо схопив мене за лікоть і вивів з кімнати, голосно зачинивши двері. Він гнівно крокував коридором, тягнучи мене за собою. Хлопець був геть не таким, як завжди. Коли його хватка на моїй руці посилилася, я прошепотіла;

–Мені боляче, Раєне.

   Хлопець різко зупинився і перевів на мене здивований погляд. Лише за кілька секунд він усвідомив, що робить, і перелякано відпустив мене, ніби обпікся.