Розділ 36

Розділ 36

   Коли ми прибули до Тіньового маєтку, то були вщент мокрими через зливу, що несподівано почалася годину тому і, здавалося, не мала наміру припинятися. Холодний вологий одяг прилип до тіла, а пасма волосся — до обличчя.  Краплі стікали моїм підборіддям і скрапували на бруківку, поки я йшла стежиною до дверей маєтку, бажаючи якнайшвидше перевдягнутися у сухе вбрання і розпалити вогонь у каміні, щоб зігрітися. Раєн крокував позаду мене, хлюпаючи черевиками по калюжах і проклинаючи погоду. Моя нога вже майже не боліла, що хоч трохи поліпшувало настрій. Пан Дарвін досі стояв біля воріт, тихо розмовляючи з похмурим Доріаном і Калістою.

   Тільки ступивши за поріг, я одразу побачила Джеймса, Фрею і Ліама, які звідкись дізнались про наше прибуття. Брат, який впевнено стояв на ногах , видавався цілком здоровим і навіть трохи веселим, що змусило мене усміхнутися.

–Джеймсе, тобі вже краще? – запитала я, обіймаючи брата.

–Як бачиш, сестро. Тутешні лікарі справді творять дива.

–Рада, що ти одужав.

   Я подивилась на своїх друзів, і щоки запалали від сорому. Ніхто з них не знав, куди насправді ми їздили. Перед тим, як вирушити у подорож, я сказала, що це повʼязане з тіньовими мисливцями і тому є таємницею. Брехня. Тепер я почувалась винною за те, що приховала правду. А вони ж так багато для мене зробили. Брат, який стільки років витратив на мої пошуки. Фрея, що врятувала мене від прибічників. Ліам, який хоч і був мовчазним, та все ж лишався поруч.

   Ще нещодавно я була самотньою і не знала, як поводитись з людьми. Тепер же маю друзів і рідних, з якими можу бути собою. Кожен з нас пройшов нелегкий шлях і навчився дивитися на життя під іншим кутом.  Бачити у всьому світло, навіть коли здається, що навколо лиш темрява.

   Я понад усе цінувала довіру і чесність, тож інші також мали право знати правду. Це було б правильно.

–Я маю вам дещо розповісти, – мій голос звучав тихо і надломлено.

   Раєн взяв мене за руку, висловлюючи мовчазну підтримку. Друзі лиш кивнули і послідували за мною до вітальні. Повільно сівши в червоне оксамитове крісло, я опустила голову і зітхнула. Всі напружено чекали моїх слів, тож вони врешті зірвалися з вуст:

–Я збрехала.

   А тоді розповіла усе. В найменших подробицях. Про подорож, про Темряву, про чудовиськ. Джеймс нажахано дивився на мене, хитаючи головою. Його погляд видавав невдоволення і тривогу.

–Що ти собі думала! – гнівно вигукнув брат. – Хоча б попередила мене, а не мовчки втікла, нічого не пояснивши.

–Ти погано почувався, тож я не хотіла зайвий раз тебе тривожити.

–Ти маєш завжди казати правду, особливо якщо наражаєшся на небезпеку. Я ж бо колись вже втрачав тебе і не хочу, щоб це сталося знову.

–Вибач, ти маєш рацію, –  тихо мовила я, винувато дивлячись на брата. Потім перевела погляд на друзів: –Пробачте, це було нечесно з мого боку.

–Ти можеш приймати власні рішення, Ліє, – спокійно сказала Фрея, накручуючи на палець пасмо білого волосся. – Але ти також можеш ділитися ними, розповідати про свої хвилювання, просити поради. Я ніколи не мала подруги, але хотіла б стати нею для тебе.

–Ти моя подруга, Фреє. Не дивлячись на те, що ми мало знаємо одна одну, я вважаю тебе хорошою людиною. І досі у боргу перед тобою.

–Ти віддала цей борг, коли довірилась, незважаючи на моє минуле. Це багато для мене значить. І я хочу, щоб  ти завжди мені довіряла, щоб не сталося, – мовила Фрея і усміхнулася куточками  губ.

–Я згоден з сестрою, – кивнув Ліам. – Мені завжди не вистачало такої людини як ти. Когось, окрім Фреї, кому було б небайдуже до мене.

–Мені небайдуже до вас усіх. Тепер, після всього, що я пережила, не уявляю як впоралася б самотужки.

   Тепер, коли доля світу мала вирішитися зовсім скоро, я почувалася сильною як ніколи. Адже поруч зі мною були вони. Брат, який став моєю віднайденою родиною, Фрея і Ліам, що були неочікуваним подарунком долі після втрати Аніки. І звісно Раєн – моє серце, шматочок моєї надломленої душі. Мій промінь світла у найглибшій темряві. Увесь мій світ.

***

   Злива нарешті закінчилась, давши дорогу пекучому сонцю. Погода останнім часом була така ж нестабільна як і мій внутрішній стан. Та зараз я почувалася чудово, змагаючись з Раєном на мечах і підставивши обличчя сонячним променям. Дзвін клинків і важке дихання розходилися мовчазною галявиною. Волога трава виблискувала краплями, що просочували низ моїх штанів, та я цього не помічала. Не тоді, коли Раєн щиро усміхався моєму успіху.

–В тебе виходить набагато краще. Ще трохи, і я почну хвилюватися за прибічників, – засміявся хлопець.

–За себе хвилюйся, - пирхнула я і, скориставшись моментом, повалила Раєна на землю. Однак не врахувала, що хлопець потягне мене за собою.

   Ми впали на мокру траву, заплутавшись кінцівками і голосно засміявшись. Вода і багнюка опинились на нашому одязі і, розпашілих від битви, обличчях. Я спробувала встати, однак послизнулася і знову впала, цього разу прямо на Раєна.

–Обережно, люба. Не хочу перевіряти свої кістки на міцність, – захрипів хлопець.

–Ти зараз натякнув, що я важка?

–Навіть в думках не було, - змовницьки усміхнувся хлопець і обережно поклав мене на землю поруч, одночасно притискаючи ближче  до себе.

–Ми ж наче тренувалися, – видихнула я.

–А тепер ні, - гмикнув Раєн. –Чи ти хочеш продовжити?

–Я думаю, бій трохи почекає.

   Ми ще довго лежали на траві, купаючись у променях сонця, аж поки надворі не почало сутеніти. Тиша навкруги не була гнітючою. Вона дарувала спокій і можливість забути про проблеми на коротку мить. Побути просто Раєном і Лією. Без обовʼязків і думок про майбутні битви. Відчувати тепло одне одного, навіть на холодній землі. Бути єдиним цілим, сховавшись від сторонніх очей.

–Треба повертатись. На нас чекає мій дід, - тихо мовив Раєн.