Розділ 35

Розділ 35

   Моє тіло охопив невимовний холод, наче заморожуючи кров у судинах. Коли я спромоглася розплющити очі, то спершу не побачила нічого, крім непроглядної чорноти. Та потім картина навкруги поступово почала вимальовуватися. Переді мною ніби був той самий ліс, однак змінений до невпізнаваності. Земля була випалена — жодної травинки, лише попелясто-сірий ґрунт. Дерева виглядали як страшні криві фігури: гострі покручені гілки без натяку на листя і сухе розлоге коріння,  що виступало з-під землі. Геть усе тут було мертве  і оповите темним туманом. Повітря смерділо гниллю і пліснявою, викликаючи в мене нудоту. Ступаючи повільними кроками, я просувалась все далі і одночасно намагалась не загубити вихід. В мої плани аж ніяк не входило залишитись в цьому кошмарі назавжди.

   Моя внутрішня Темрява безперестанку борсалася, звивалася і з усіх сил намагалася вирватися на свободу. Шепіт у голові посилювався і заважав сконцентруватися. Однак інше  відчуття змусило мене несвідомо здригнутися. Щось у цьому місці, у цій енергії, здавалось рідним і знайомим. Наче давно втрачений дім. Я спробувала позбутись цього відчуття, та воно не хотіло зникати. Можливо, через Темряву всередині і Темряву навколо, які тягнулися одна до одної.

   Я йшла вперед, намагаючись вловити найменший натяк на життя, однак бачила лиш пустку і попіл, що літав серед цього темного туману і вкривав землю. Все, що мені казали раніше виявилось правдою. Темрява несе лише смерть, безжальну і неминучу.

   Дивний раптовий звук угорі змусив мене підняти голову й примружити очі, щоб розледіти бодай щось у цій непроглядній чорноті. Звук повторився і нагадував рев дикого звіра. Я озиралася в спробі помітити те, що його породжує. Тим часом він ставав все гучнішим і ближчим, від чого моя шкіра вкрилася дрижаками. А тоді з темного неба на землю спустилося дивне моторошне створіння.

   Я нажахано скрикнула і почала повільно відходити назад, але чудовисько підходило все ближче. Воно мало великі чорні крила, гострі як леза пазурі, що шкреблися об землю, і морду, що одночасно нагадувала обличчя людини і якоїсь страшної птахи. Істота гучно ревіла, наче намагаючись щось сказати. Звідки тут могло зʼявитися це створіння?

   Тим часом крилате чудовисько не поспішало на мене нападати. Воно схилило голову набік, уважно оглядаючи мою постать чорними бездонними очима. Я завмерла на місці, затримавши дихання і зіщулившись. Звідкись зʼявилась друга істота, приземлившись з іншого боку  і оголивши довгі гострі зуби. Такий розвиток подій не входив до моїх планів.

   Темна сила у мені ще більше дряпала нутрощі і намагалася вирватися назовні. Дихати ставало важче, особливо враховуючи сморід, що посилився з прибуттям почвар. Щось у них не давало мені спокою. Їхні морди, уважні погляди і обережні рухи були занадто людськими. І у голові враз промайнула божевільна думка. Що як люди, які потрапляють у Темряву, перетворюються на цих страшних створінь?

–Хто ви такі? – вигукнула я. Та марно було сподіватись отримати відповідь від цих дивних чудовиськ. Вони лише голосніше загарчали, підходячи до мене з двох боків, але досі не атакуючи. Що їх зупиняло? Можливо, вони відчували Темряву всередині мене і не сприймали як загрозу?

   Раптом я відчула порив крижаного вітру. Звідки він тут взявся? Темрява ніби ожила, вона почала шалено звиватися і здавлювати моє тіло. Щось було не так. Здавалось, темна матерія почала рухатися. І коли до мене нарешті дійшло усвідомлення, страх скував усе тіло. Просто зараз Темрява, певно, насувається на усіх, хто чекає мене зовні. Тож я зірвалася на біг, важко дихаючи і намагаючись знайти вихід. Де ж він був? Тим часом істоти злетіли у повітря, обганяючи мене і ніби закликали рухатися за ними. Я не мала виходу, окрім як сподіватися на допомогу від крилатих чудовиськ. Та я просто з глузду зʼїхала.

   Від бігу попіл під ногами підіймався у повітря, потрапляючи мені до рота і носа. Очі сльозилися, а з грудей виривався судомний кашель. Не помітивши на землі корінь, я перечепилася і впала, вдарившись потилицею і підвернувши ногу. Та щоб його. Тим часом створіння кружляли у небі, ніби змушуючи мене поквапитись. Я піднялася з землі, ступила на травмовану ногу і ледь не завила від болю. Та незважаючи ні на що, пошкандибала вперед, бажаючи якнайшвидше опинитися на свободі. Сподіваючись що там, назовні, з усіма все гаразд. Вони мають тікати.

   Вдих.

   Видих.

   Крок.

   І все по колу.

   Я не одразу зрозуміла, що переді мною розлилося світло. Легені наповнились свіжим повітрям, а простір вже не здавлював нутрощі. В кількох метрах попереду я побачила нашу групу, на чолі зі стривоженим паном Дарвіном. А за його плечем стояв скуйовджений Раєн. Помітивши мене, хлопець зрушив з місця, та я з усіх сил закричала:

–Тікайте! Негайно!

   Вони не стали питати, просто послухались мого наказу й чимдуж побігли. Я ж пленталася позаду через підвернуту ногу, що спалахувала болем при кожному кроці. Раєн побачив, що я шкандибаю і підбіг до мене, незважаючи на протести. Хлопець обережно взяв мене на руки і знову кинувся бігти. Тим часом Темрява почала все швидше наближатися, захоплюючи землю, на якій ми нещодавно стояли. Тінньові мисливці бігли позаду, прикриваючи наші спини. Пан Дарвін важко дихав, приклавши руку до грудей.

   А тоді я почула крик і визирнула з-за плеча Раєна, який досі тримав мене на руках і притискав до себе. На землі лежав Пітер, хапаючись за вигнуту під неприродним кутом ногу. А наступної миті чоловік зник у Темряві.

–Пітере, ні! – закричав Доріан і хотів кинутись за братом, та Каліста схопила оскаженілого чоловіка за руку і потягла вперед. Той кілька секунд пручався та все ж побіг, подеколи озираючись назад, сподіваючись побачити там Пітера.

   Серце болісно стиснулося в грудях, коли я побачила зломлений скляний погляд Доріана, який в одну мить втратив свого брата-близнюка. І все через єдиний неправильний крок.