Розділ 31

Розділ 31

  Сутеніло. Ми з Раєном сиділи у тіні ялин, звідки важко було розгледіти Джеймса, який досі непорушно лежав на холодній землі. Я не могла дивитись на нього зараз, бо боялась, що не зможу стримати свої емоції і знову втрачу контроль над Темрявою.

   Раєн не відпускав мене ні на секунду,  даючи таку потрібну підтримку. Сльози вже висохли, але їх солоний смак досі відчувався на язику. Обличчя пекло від удару прибічника, а ніс неприємно пульсував, хоч і не був зламаний. Мій розідраний, залитий кровʼю, одяг прилип до тіла і виглядав жахливо. Я відчувала усередині холод, наче кригу влили в мою кров. Однак Раєн виглядав не краще. На його плечі виднівся неглибокий поріз, а руки вкривали синці і подряпини. Зазвичай світле золоте волосся зараз здавалося майже сірим.

   Я поклала голову хлопцю на коліна і протяжливо зітхнула. Тепло його тіла трохи зігрівало, однак цього було недостатньо. Зараз би не завадила чашка гарячого чаю і зручна постіль. Та поки Джеймс не прийде до тями, я навіть думати не могла про відпочинок.

–Як ти себе почуваєш? – тихо запитала я в Раєна.

–Краще, ніж могло би бути. Проте я більше непокоюсь за тебе, - сумно відповів хлопець, заправляючи волосся мені за вухо.

–Вибач, що накричала на тебе сьогодні.

–Не варто. Я все розумію.

–Однак ти цього не заслужив. Просто я почувалася розбитою. І досі так почуваюся, - видихнула я

–Мені шкода твого брата, Ліє. Я знаю як багато він для тебе значить. Якби таке сталося з Мері, я б уже збожеволів, - Раєн ледь помітно здригнувся.

–Він єдиний хто в мене є. Я маю на увазі з членів сімʼї. Батьки невідомо де, а з братом я побула так мало.

–У вас ще буде час, - запевнив хлопець, взявши мене за руку.

–Дуже хочу в це вірити, - прошепотіла я, ледве стримуючи новий потік сліз.

   Я пообіцяла собі не втрачати надії і бути сильною заради брата. Адже саме цього він би очікував від мене. Джеймс завжди бачив у мені те, чого не бачила я сама: відважність, витримку і готовність боротися за близьких людей

–Я бачу, що тебе тривожить не лише це, - сказав Раєн через деякий час.

–Темрява. Вона вбила тих прибічників. Мені їх не шкода, але що якби ви теж постраждали? Я не можу викинути це з голови.

–Проте все ж гаразд. Ти змогла її контролювати і зашкодила лише тим, хто на це заслужив. Не варто турбуватися з цього приводу.

–Невже ти не розумієш, що я небезпечна? Ти міг би так само зараз лежати мертвим на землі, якщо б я вчасно не зупинилась. Я – вбивця, і ніщо цього не змінить.

–Ти занадто жорстока до себе, Ліє. Темрява не визначає твою особистість. Не можна звинувачувати себе в тому, що не можна змінити. Просто прийми цю силу як свою частину, - спокійно промовив Раєн.

–А якщо я цього не хочу. Якщо боюся цієї темної сторони себе?

–Боятися – нормально. Але не забувай про світлу сторону. Вона сильніша, ніж вплив Темряви.

   Далі ми сиділи мовчки, споглядаючи як небо поступово темніє і вкривається розсипом зірок. В цю ніч вони наче сяяли яскравіше, ніж зазвичай, однак вже не викликали тих почуттів що раніше. Колись Агата сказала мені, що зірки – це душі тих кого вже немає поряд з нами. Я ніколи не була впевнена, що це правда, та все ж дивилася на них і уявляла батьків, що посміхаються до мене з небес. Можливо, вони ще живі. Однак після стількох років сподівань, надія майже згасла. Лише крихітний вогник жеврів у грудях, закликаючи вірити, що колись я побачу їх знову.

–Не хочеш відпочити? – порушив тишу Раєн.

–Не можу, не тоді коли Джеймс…, - я не була спроможна закінчити речення.

–Гаразд, тоді давай знайдемо Фрею і Ліама. Треба перевірити як вони.

–Маєш рацію. Іноді я так поринаю у свої проблеми, що геть забуваю про друзів.

–Не звинувачуй себе, Ліє. Вони все розуміють, - тихо промовив Раєн, допомагаючи мені встати. Він тримав мене під лікоть, коли я намагалася йти на занімілих ногах.

   Вийшовши з тіні дерев, я побачила зблиск полумʼя. Фрея і Ліам розвели багаття і щось смажили. Помітивши нас, друзі гукнули і поманили до себе. Я сіла ближче до вогню, щоб зігрітися, і намагалася не звертати уваги на розкидані тіла прибічників, калюжі крові і брата, якого перенесли і вклали на розстелену шерстяну ковдру.

–Повечеряєте? – запитала Фрея.

–Я не голодна, - мій голос звучав похмуро і хрипко.

–Ліє, тобі треба щось зʼїсти. Ти витратила багато сил, - втрутився Раєн.

   Я взяла шматок смаженого зайця тільки для того, щоб зайвий раз не тривожити хлопця. У роті було сухо, тож я з великим зусиллям пережовувала мʼясо, не відчуваючи його смаку.

   Через годину я виблювала свою вечерю в кущі.

***

   За ніч я ні разу не зімкнула повік. Вдивлялася у полумʼя, поки інші мирно спали на своїх ковдрах. Не витримавши внутрішньої напруги, я підповзла до брата, взявши його за холодну долоню. Зараз, у темряві ночі, Джеймс виглядав майже безтурботно. Ніби просто приліг відпочити на кілька годин. Та я знала, що це не так. Мій брат прямо зараз боровся за життя, і я благала у всесвіту, щоб він нарешті зміг перемогти у цій битві.

–Джеймсе, я поряд. Завжди буду, - мій шепіт видавався надто голосним у навколишній тиші. –Ти не можеш мене покинути, чуєш? Не тоді, коли тільки знайшов.

   Мені понад усе хотілося почути відповідь брата. Хоча б натяк на те, що він досі тут. Одне єдине слово – і мені стало б набагато краще. Однак Джеймс досі лежав як статуя з плоті, не в змозі полегшити мій біль.

   Ранок почався зі зливи. Нашвидкоруч пакуючи ковдри і залишки їжі, ми сховались серед густих дерев, завчасно перетягнувши туди Джеймса. Стукіт дощу вводив мене у транс, з якого я вийшла тільки завдяки Раєну.

–Нам треба вирішувати, що робити далі, - похмуро промовив хлопець.

–Дочекаймось, поки Джеймс прийде до тями, - знизала плечима я.

–Але це може зайняти багато часу, Ліє. Для нас зараз кожна хвилина на вагу золота, - Раєн подивився на мене зі співчуттям і безпорадністю. Його обличчя обпікала провина, та я розуміла, що хлопець має рацію. Ми не можемо сидіти на місці, склавши руки і чекаючи дива. Темрява безперервно просувається,  безжально захоплюючи світ, і я повинна щось з цим вдіяти. Неважливо, що мої думки зараз перебували в геть іншому місці.