Розділ 29

Розділ 29

   Зранку Раєн покликав мене на сніданок у саду. Служниці накрили нам невеличкий стіл серед трояндових кущів і відійшли подалі, надавши трохи особистого простору. Мені було дещо ніяково знаходитись біля хлопця після вчорашнього, однак я пробувала не подавати вигляду. Раєн же навпаки дивився на мене з усмішкою і веселим поглядом, однак у глибині його очей читалася напруга.

–Як спалося? - запитав він.

   Дуже дивне питання, враховуючи те, що ми ледь не пів ночі провели на терасі, розмовляючи про все і про нічого. Після цього заснути було доволі важко, адже навʼязливі думки не покидали моєї голови. Хто ми тепер одне одному? Як вести себе поряд з Раєном? Чи варто зробити вигляд, що нічого не сталося? Ці запитання не давали мені спокою.

–Непогано, якщо не враховувати деякі обставини, - невимушено відповіла я.

–З радістю поговорив би з тобою про ці обставини, однак зараз є дещо важливіше, - насупився Раєн.

–Що трапилось?

–Вранці я говорив з батьком, і його розвідники принесли погану звістку. Темрява просувається все швидше і почала захоплювати південь Шіалону. Батько боїться, що невдовзі вона дістанеться навколишніх містечок, а потім і Акреону.

–Це жахливо.., - видихнула я. – Нам треба щось робити.

–Знаю. Тому я надіслав листа діду, що завтра ми вирушаємо до Тінньового маєтку. Сьогодні наш останній день тут, - зітхнув хлопець.

–Ти також повертаєшся? А як же твої обовʼязки принца? -здивувалась я.

–Вони почекають. Доля світу під загрозою, тож є речі важливіші ніж правління.

–Але я можу впоратися й сама. Тобі необовʼязково їхати зі мною.

–Вчора я сказав, що ніколи не хочу тебе відпускати і ладен притримуватися цих слів. Особливо в такі небезпечні часи, - серйозно сказав Раєн.

–То ми знову повертаємося до вчорашнього ? – запитала я.

–Тільки якщо ти цього бажаєш , - знизав плечима хлопець.

–В тому то і справа, я не знаю чого хочу, Раєне. Я боюся за тебе, за наших друзів. Боюся, що не впораюся з Темрявою і зрештою перетворюсь на чудовисько. Я не хочу, щоб ти обирав між мною і титулом, а потім пожалкував. І не впевнена, що я та, хто тобі потрібен.

–Мені також страшно, Ліє, хоч я й не завжди це показую. Однак єдине в чому я точно впевнений – це в нас.

–Як ти можеш так говорити? Я непередбачувана й небезпечна. Якщо зашкоджу тобі, то ніколи собі не пробачу, - болісно мовила я.

–Ти цього не зробиш. Ти сильніша ніж тобі здається і зможеш це контролювати. Ти зупиниш Темряву , і тоді ми зможемо бути разом і жити довге щасливе життя, - запевнив Раєн.

–Ти справді в це віриш? – здивовано запитала я.

–Я вірю в тебе і вірю в нас. Цього достатньо.

   Мене почав захоплювати гнів, змушуючи стиснути щелепу й стиснути руки в кулаки. Звідки в хлопця ця сліпа віра?

–Хочеш я покажу тобі правду? Докази того, що я монстр?

–Про що ти говориш, Ліє? – занепокоївся Раєн.

   Я здригнулася і почала повільно розстібати ґудзики сорочки. Зараз хлопець побачить те, що я від всіх приховала і тоді зрозуміє, що обрав не ту. Якщо він втіче я зрозумію. Мені часом теж хотілося заховатись від самої себе.

   Коли я оголила живіт і частину грудної клітини, легко було побачити темні вени у мене під шкірою. У променях сонця вони здавались ще помітнішими і огиднішими. Хотілося стерти їх і ніколи більше не згадувати.

–Ти бачиш це? Темрява отруює моє тіло, мою кров. Вона перетворює мене на потвору, - я схлипнула і подивилась в блакитні очі Раєна, очікуючи побачити там жах і огиду.

   Хлопець на секунду застиг і голосно видихнув, на його обличчі промайнув шок,  а тоді він  повільно підійшов і став переді мною на коліна. Його рука обережно торкнулася темних ліній в мене на тілі і попрямувала розгалуженнями, неначе малюючи картину.

–Ти не потвора, Ліє. Не смій таке казати. Для мене ти завжди прекрасна, і ніяка Темрява цього не змінить, - впевнено промовив Раєн.

–Ти можеш брехати мені, але не собі. Ти знаєш, що якщо нічого не вдіяти, то Темрява захопить мене цілком і осквернить мою душу.

–Тоді ми її зупинимо. Разом. Чого б це не коштувало.

   Я мовчала, дивлячись на світле волосся Раєна, яке у променях вранішнього сонця виблискувало золотом. Повільно торкнулася його пальцями, перебираючи пасма. Як навіть після цього хлопцю вдається не бачити проблеми? Хотілося б мені теж відпустити думки і просто насолоджуватися моментом, вірячи у краще.

   Раєн встав, обережними рухами застібнув сорочку і легко торкнувся губами моєї щоки. А потім повернувся на своє місце наче нічого не сталося.

–Як давно в тебе ці лінії? – запитав він.

–Почали зʼявлятися кілька тижнів тому, - зітхнула я.

–І вони розростаються?

–Так, постійно. Не знаю скільки часу треба, щоб ними вкрилося все тіло.

–Сподіватимемося, що цього не станеться. Ми щось вигадаємо, Ліє. Тільки не турбуйся через це, - лагідно мовив Раєн.

–Трохи важко, коли твоє тіло належить не лише тобі, - сумно промовила я.

–Я розумію. Однак зараз ми нічого не можемо з цим вдіяти, - зітхнув Раєн.

   Відчуття важкості у грудях мене не полишало. Я дивилася на Раєна, намагаючись розгледіти його ставлення до цього всього. Однак хлопець не здавався наляканим чи стурбованим, скоріше трохи занепокоєним.  Він підвів голову до неба, купаючись в променях сонця.

–Хочеш прогулятися містом? Все-таки це наш останній день в Акреоні, - запитав Раєн.

–Із задоволенням, - я видавила з себе посмішку.

–Тоді чому ми досі тут? – гмикнув хлопець.

***

   Ми вирішили не брати коней, а натомість пройтися пішки. Вулиці у цей час були заповнені людьми й відлунням безлічі голосів. Однак ніхто не звертав уваги на дві самотні постаті в плащах, що проштовхувалися крізь юрбу. Раєн міцно тримав мене за руку, щоб не загубити десь у провулку. Місто було сповнене життя, і мені це подобалось. Люди сміялися, сперечалися і безтурботно гуляли. Вони не знали, що скоро їх спокій може бути порушений. Я мовчки дивилася і заздрила такому життю.