Розділ 28

Розділ 28

   Зранку я прокинулася і одразу згадала минулий вечір. Він був одночасно чудовий і трохи пригнічений. Однак мені подобалося проводити час з Раєном. Іноді здавалось, що ми розуміли одне одного без слів.

   На моєму столі вже стояла таця зі сніданком. Певно, слуги принесли поки я спала. На тарілці лежали яєчня, фрукти і ароматна солодка булочка. Я мигцем посміхнулась. Приємно, коли не треба самостійно добувати собі їжу.

   Снідаючи, я думала багато про що. Про прийдешній бенкет, про майбутню подорож назад до маєтку, про свою місію, про Темряву. Всі ці думки плуталися у мене в голові і не давали перепочинку. Я просто хотіла, щоб усе закінчилось і можна було жити звичайним життям.

   У мої двері постукали. Невже знову Раєн прийшов? Я швидко відчинила, однак замість друга побачила суворого вартового.

–Пані, король хоче вас бачити, - повідомив чоловік.

–Що, прямо зараз? – здивувалася я. Що королю від мене потрібно? Невже він все-таки вирішив вигнати мене зі свого палацу?

–Так, я проведу вас, - відповів вартовий.

–Що ж, гаразд, - задумливо мовила я і попрямувала за чоловіком.

   Ми йшли довгими коридорами, піднявшись на поверх вище. Тут все було оздоблено ще більш дорого і масштабно. На стінах висіли портрети, як я здогадувалась – членів королівського роду. У цьому місці ніхто б не зміг забути де саме перебуває.

   Ми зупинились перед високими позолоченими дверима, що аж пашіли розкішшю. Вартовий постукав у двері й назвав причину візиту. Зрештою, він відчинив важкі двері і ледь не заштовхнув мене досередини. Я втримала невдоволену репліку при собі.

–Проходьте, пані Девінгер, - кинув король, сидячи у вишуканому кріслі за письмовим столом. Його кабінет був оздоблений дорогими меблями, картинами і золотом. Все прямо таки кричало про його велич.

–Вітаю, Ваша Величносте, - вклонилася я, зайшовши до кабінету. —Ви хотіли мене бачити?

–Саме так. В мене є до вас серйозна і не дуже приємна розмова.

–Що ж, нехай. Я вас слухаю.

–Останнім часом, як я розумію, ви проводите дуже багато часу з моїм сином, - почав король.

–Так складалися обставини, - знизала плечима я.

–Я розумію, що Вінсент Дарвін покликав його у Тінньовий маєток для вашого наставництва. Однак це не передбачало ніякого зближення.

–Не розумію, що ви маєте на увазі.

–Вчора ви вдвох ходили до музичної кімнати, а до цього разом гуляли в саду. Я вже не кажу про тижні вашої спільної подорожі, - гмикнув Джозеф Бавілль. –Ви погано впливаєте на мого сина, пані Девінгер. І ви навіть близько його не гідна. Я не бажаю, щоб ви проводили разом більше часу ніж це необхідно.

–Ми з Раєном просто друзі. І пробачте, але я думаю це йому вирішувати з  ким проводити свій час.

–Я вас попередив, Ліє. Якщо ви не дослухаєтеся до мого прохання, то я змушений буду вжити певних заходів, - пригрозив король.

–Поговоріть краще зі своїм сином. Це він бажає моєї компанії, - пирхнула я, гнівно переступаючи з ноги на ногу і на мить забувши про повагу. І що цей чоловік собі думає? Те, що він король не дає йому дозволу втручатися в життя інших.

–Неодмінно поговорю. А тепер йдіть, пані Девінгер і краще памʼятайте мої слова. Якщо я щось вирішив, то так воно і буде. Не варто випробовувати долю, - мовив король і махнув рукою, бажаючи, щоб я негайно пішла.

   Я швидко вийшла за двері, голосно їх зачинивши. Вартовий був готовий вести мене назад, однак я не хотіла повертатися. І тут у мене в голові виникла ідея.

–Ви можете відвести мене до покоїв принца? – запитала я у чоловіка.

–Не впевнений, що так можна, пані. Не варто турбувати Його Високість, - вартовий розгублено дивився на мене.

–Повірте, він не буде проти. А якщо й так, то я одразу піду.

–Ну гаразд, пані. Ходімо, - здався чоловік.

   На мене знову чекав довгий шлях сходами і коридорами. Як люди не губляться у цьому палаці? Я ж бо ледь памʼятала, де моя кімната. Роззираючись навкруги, я не помітила, як ми зупинились перед дверима.

–Це покої принца. Ви впевнені в своєму задумі? – запитав вартовий.

–Так, звісно. Дякую за допомогу, - посміхнулась я і постукала.

   Кілька хвилин нічого не відбувалося. Я вже думала розвернутись і піти, як переді мною зʼявився Раєн.

–Лія? Що ти тут робиш? – здивувався хлопець.

–Зайшла провідати. А ще маю до тебе розмову, - я з натяком вигнула брову.

–Гаразд, заходь, - мовив Раєн і пропустив мене досередини.

   Його кімната була значно більша за мою. Точніше сказати, кімнати, адже велика вітальня була відділена від ненабагато меншої спальні. Диван та крісла з червоною оксамитовою оббивкою, що стояли в центрі вітальні,  письмовий стіл, завалений купою паперів, великі вікна, через які лилося сонячне світло, а ще обладунки, кинджали і мечі, які висіли на стіні, прикрашаючи простір. Я посміхнулася.

–Гарно тут у тебе.

–Аж занадто, - гмикнув Раєн.

   Ми сіли на диван, обличчями одне до одного.

–Я радий, що ти завітала, однак знаю, що це не просто так, - зацікавлено сказав хлопець.

–На жаль, так. Я б хотіла поговорити з тобою про короля.

–Батько? Що вже він зробив?

–Він покликав мене на розмову, - почала я.

–І що ж мій батько хотів? Він тебе образив? – наступив брови Раєн.

–Я б сказала, що він занадто лізе в твоє життя і вважаю, що це неправильно.

–У якому сенсі?

–Він сказав, що ми проводимо забагато часу разом і попросив триматися від тебе подалі, -  відповіла я, притримавши деякі деталі.

–Ти серйозно? Батько дійсно сказав таку нісенітницю? Я з ним поговорю.

–Король сказав, що сам  планує поговорити з тобою, - я знизила плечима.

–Що ж, тоді я із задоволенням скажу йому все, що думаю на рахунок цього. А ти не слухай його. Я сам буду вирішувати з ким проводити свій час, - пирхнув Раєн.

–Насправді я так йому і сказала.