Розділ 27

Розділ 27

–А ось і мій дім, - радісно сказав Раєн.

   Палац був зроблений з білого каменю. Безліч гострих веж з блакитними куполами тягнуться до неба. Навкруги нього простягнувся величезний сад, всіяний різнобарвними квітами і молодими деревами. Від усієї цієї краси нас відділяли лише високі позолочені ворота.

–Це місце неймовірне, - захопливо прошепотіла я.

–Зачекай, скоро ти побачиш, який він всередині, - гмикнув Раєн.

   До внутрішньої сторони воріт підійшли двоє суворих вартових в сталевих обладунках і підозріло глянули на нас.

–Хто ви такі? Назвіться! – гаркнув один з чоловіків.

–Ну що ти, Нейтане? Вже власного принца не впізнаєш? – вдавано обурився Раєн і стягнув з голови капюшон мантії.

   Чоловіки одразу низько вклонилися.

–Перепрошую, Ваша Високосте. Ми не чекали вашого приїзду, - вибачився Нейтан.

–Що ж, ось я тут власною персоною. Може нарешті впустите мене до мого палацу?

–Звісно, - заметушились вартові і відчинили важкі ворота.

–Вельми вдячний, - мовив Раєн.

–Чи могли б ми поцікавитися, хто ваші гості? – запитав другий чоловік.

–Це мої друзі. Ставтеся до них з повагою. І передайте в палац звістку про наше прибуття. Гаразд, Кайле?

–Вже біжу, Ваша Високосте, - чоловік на імʼя Кайл ще раз вклонився і зник в напрямку палацу.

   Ми зістрибнули з коней, розминаючи затерплі ноги. Сонце яскраво світило, змушуючи примружитися.

–Веди нас, принце, - посміхнулася я.

–Звичайно, - кивнув Раєн. –Нейтане, простеж, щоб наших коней відвели у конюшню і добре про них подбали.

–Не турбуйтеся через це, - мовив Нейтан.

   Ми прямували камʼяною бруківкою через сад, все ближче наближаючись до Сонячного палацу. Я не могла відвести очей від краси навколо, і намагалася нічого не пропустити.

–Згодом я проведу тобі екскурсію, Ліє, - прошепотів Раєн, нахилившись до мене.

–Це було б чудово і дуже любʼязно з твого боку, - промовила я.

   Зрештою ми дійшли до високих аркових дверей палацу. Кайл, який вже був тут, відчинив їх перед нами і знову вклонився. Ми повільно увійшли до великої світлої зали, зробленої з білого мармуру. Все у ній було таке вишукане, що аж виблискувало у променях сонця, які пробивалися крізь низку великих вітражних вікон. Наш брудний одяг здавався аж надто недоречним у цьому величному місці. Наші кроки відлунювали масштабним простором зали, в центрі якої вишукувалися вартові, низько схиливши голови.

–Вітаємо вас, Ваша Високосте, - мовив чоловік, який виглядав тут  головним. –Ми всі раді, що ви нарешті вдома.

–Я теж радий, - спокійно сказав Раєн. –Чи не могли б ви покликати короля?

–Звісно. Ми повідомимо його про ваш приїзд, - чоловік кивнув і одразу попрямував наверх широкими мармуровими сходами.

   Поки ми чекали, я напружено розглядала все навкруги в очікуванні знайомства з королем. Це неабияк мене турбувало, адже його реакція на нас могла бути будь-якою. Якщо він не викине нас на вулицю, вже буде добре. Однак, зрештою, ми врятували його доньку, тож заслуговували на вдячність, хоча б невелику. Раєн в свою чергу видавався спокійним і задоволеним. Що не дивно, адже на відміну від нас він в себе вдома. Цікаво як воно, жити в такому місці? Чи не давлять на нього ці важкі камʼяні стіни? Чи подобається йому влада, яку він має? Проте я не звинувачувала його.

   –Його Величність, король Медеї – Джозеф Бавілль, - вигукнув один з чоловіків, і я обернулася до сходів. По них в супроводі варти спускався король. Він мав довге світле волосся, невелику бороду і світло-блакитні очі. На його голові красувалася золота корона, оздоблена дорогоцінним камінням, а на тілі – червона оксамитова мантія. Погляд короля видавався крижаним і суворим. Я мимоволі здригнулася. Це справді батько Раєна? Я думала про те, що вони геть не схожі за своєю поведінкою, не зважаючи на те, що за зовнішністю здавались аж надто подібними. Проте риси Раєна були більш мʼякими на відміну від його батька.

   Король виваженими кроками спустився і підійшов до нас, оцінюючи поглядом. Він здивовано подивився на сина, вигинаючи брови.

–Вітаю, Раєне. Не очікував тебе сьогодні побачити. Хіба ти не маєш бути у діда, виконувати його прохання? – запитав король.

–Доброго дня, батьку. Я справді там був, а потім виникли деякі непередбачувані обставини. Однак тепер, як бачиш, я тут, - спокійно мовив хлопець.

–Бачу. Що ж, гаразд. Може, познайомиш мене зі своїми гостями? –  трохи суворо запитав чоловік.

–Звісно. Проте я привіз тобі ще декого, - змовницьки посміхнувся Раєн.

–І хто ж це якщо не секрет?

   Раєн повільно зайшов за наші спини, взяв за руку Мері і повів вперед. Потім хлопець одним рухом скинув з дівчинки капюшон.

–Я повернув нашу принцесу додому, - урочисто промовив Раєн.

   Король на секунду застиг, щиро здивований таким поворотом подій. Однак чоловік швидко взяв себе в руки і тихо запитав:

–Мері, люба, це дійсно ти? З тобою все гаразд?

–Так, батьку. Я дуже сумувала, - пробелькотіла дівчинка.

–Я радий, що ти тут, - посміхнувся король, а тоді наказав вартовим:

–Відведіть принцесу до її покоїв, і нехай про неї потурбуються.

–Буде зроблено, Ваша Величносте, - вклонився один із вартових, а потім взяв ще двох і повів Мері геть.

–Як ти її знайшов? – запитав король Раєна.

–Це довга історія. Її тримали в заручниках прибічники. Мері може цього не показувати, але вона дуже слабка і налякана. Ми знайшли її у дуже важкому стані.

–І ти так просто зміг забрати сестру у прибічників? – здивувався король.

–Насправді мені допомогли, - мовив Раєн і озирнувся на нас.

–В такому разі я вдячний вам всім, за порятунок моєї доньки, -  кинув чоловік. – Можливо, розкажете про себе більше, якщо вже мій син не поспішає?

   Я зітхнула, але цього було не уникнути. Друзі теж посхиляли голови, знічені й стурбовані увагою короля. Щоб першою прийняти на себе удар, я вийшла і спробувала представитись: