Розділ 26

Розділ 26

   Зранку мене розбудили крики Джеймса. Через силу розплющивши очі, я побачила над собою нависаючу постать брата, який тряс за плечі Раєна, що спав поряд зі мною.

–Вставайте вже нарешті. Мері прокинулася, - кричав він.

   Я різко підскочила, відчуваючи легке запаморочення. Раєн також вже сидів, здивовано кліпаючи. Лише за кілька секунд до нього дійшли слова Джеймса.

–Мері? Коли? Де вона? – швидко забурмотів Раєн і встав, оглядаючись навкруги.

   Я вже повністю прокинулася і теж встала, взявши Раєна під лікоть, аби той трохи заспокоївся. Його блакитні очі випромінювали шаленість і стурбованість.

–Ходімо. Але поводьтеся спокійно. Мері поки не розуміє, що відбувається, - тихо мовив Джеймс.

   Ми повільно пішли за  ним, обходячи вже потушене багаття. Недалеко від нього, закутавшись в ковдру лежала Мері, а Фрея і Ліам сиділи поряд і заспокоювали дівчинку. Та тільки дивилася навкруги втомленими бляклими очима і хрипко зойкнула, побачивши брата.

–Мері! Люба сестричко! З тобою все гаразд? – занепокоєно запитав Раєн, сідаючи поряд з сестрою і проводячи тремтячими руками по її брудному сплутаному волоссю.

–Раєне, це справді ти? – майже беззвучно спитала Мері. Вона виглядала наляканою і здивованою. Обличчя дівчинки вкривали подряпини, потріскані губи ворушилися у спробі заговорити, а синці під очима були надто помітними  у світлі ранкового сонця.

–Так, це я. З тобою все буде гаразд. Ми тебе врятували і повертаємося додому, - говорив Раєн, ніби читаючи якусь мантру.

–Я майже нічого не памʼятаю. Що зі мною сталося? – зашепотіла Мері.

–Давай поговоримо про це пізніше, люба. Тобі треба відпочивати і набиратися сил. Поїж чого-небудь, випий води. Ти зовсім схудла, і обличчя таке бліде, - стурбовано казав Раєн, який здавалось досі перебував у стані шоку і нерозуміння.

–Але ж у нас немає їжі, - ніяково промовила я.

–Не переймайся через це. Ми з Фреєю трохи поповнили запаси, доки ви спали, - заспокоїв мене Джеймс.

   Поки ми снідали, Раєн ні на крок не відходив від сестри. Він допоміг їй сісти і годував з рук. Я дивилася на це з посмішкою і мовчазною повагою. Хлопець дійсно був турботливим, особливо коли це стосувалося близьких йому людей. Я поки що не знала чи входжу до такого переліку, але все ж сподівалася.

   Коли настав час вкотре вирушати в дорогу, я замислилась, що буде, коли ми прибудемо до Сонячного палацу. Як  вельможі  поставляться до нашої компанії?  І чи не вирішить бува Раєн залишитись вдома з сестрою, залишивши мене саму? Останнє припущення лякало найбільше, однак якщо б так справді сталося, я не ображалася б на хлопця. Зрештою, сімʼя – це найдорожче, що ми маємо. До того ж його сестра пережила багато жахіть і потребувала часу, аби відновитися. Та все ж, втрачати його мені аж ніяк не хотілося.

   Я оглянулася навколо. Раєн досі сидів поряд з Мері і мовчав, поклавши руку їй на плече і обережно стиснувши його. Джеймс активно жестикулював, пояснюючи щось Фреї. Ліам сидів неподалік, дивлячись на сестру і посміхаючись. А я стояла у тіні дерева і спостерігала за своїми друзями з легкістю на серці. Навіть Фрея і Ліам, яких я знала лише день, стали чимось більшим ніж випадковими знайомими. І я зрозуміла – доки ми всі разом, ніхто нас не переможе. Є такі речі, які прибічникам ніколи не зрозуміти, і я майже щиро їм співчувала.

***

   Наша дорога тривала вже майже три дні. Здавалось, що безкраїй ліс ніколи не закінчиться. Радувало лиш те, що Мері почувалася дедалі краще. Це хоч трохи заспокоювало Раєна, а разом з ним і мене. Здавалося, що тільки він досі мав сили та з ентузіазмом рухався далі. Все ж таки, хлопець повертався додому, і я щиро за нього раділа, хоч трохи боялася величі Сонячного палацу. Я ніколи його не бачила, однак була майже впевнена, що він не схожий ні на що з того до чого я звикла. А ще було важко здогадатися як Раєн поводитиметься, коли нарешті повернеться до своєї ролі принца. І як нашу компанію сприйме король? Так багато питань і так мало відповідей.

–Ти не переживаєш через своє повернення? – тихо запитала я Раєна.

–Можливо, трохи. Але я впевнений, що все буде гаразд. Батько зрадіє, що ми повернули йому Мері, - відповів хлопець.

–Я маю на увазі твій титул. Певно, у палаці тобі треба поводитись відповідно. А ще ти точно маєш якісь обовʼязки. Це тебе не турбує?

–Я звик до такого життя, Ліє. Так, за цей час поза палацом я трохи змінився. Проте, така вже моя доля, - задумливо мовив Раєн.

–Не забувай там про мене, - прошепотіла я.

–Ніколи.

   Наступна частина нашої дороги проходила в тиші. Один раз ми спинилися, щоб перекусити і вирушили далі. Всі мої мʼязи нестерпно боліли від постійного напруження. Позаду мене сидів Ліам, який весь час зітхав і жалівся на втому. Дивлячись на Фрею і Джеймса, я могла зрозуміти, що вони тої ж думки про все це. Однак я знала, що скоро нарешті зможу отримати свій заслужений відпочинок у стінах славнозвісного Сонячного палацу. Сподівалась лише, що мені виділять кімнату з великим мʼяким ліжком, хоча зараз я була ладна лягти прямо на вологій землі.

–Скільки нам ще їхати, Раєне? – втомлено запитала я через годину.

–Ще трохи. За кілька хвилин ми заїдемо у місто, тож усі приготуйтеся, - урочисто промовив хлопець.

   Коли наші коні подолали останні метри лісу і виїхали на камʼяну бруківку, я вирячила очі та охнула. Переді мною простягалося величезне місто з маленькими різнокольоровими будиночками, крамницями і великим натовпом людей, що заполонив вулиці. Ніколи в житті мені не доводилося такого бачити. Через постійну ізоляцію, я не знала, що відбувається у навколишньому світі. Тепер же це неабияк дивувало і захоплювало. Голоси, що долинали зусібіч, аромати випічки та прянощів, а ще життя, що тут кипіло. Усе це було таким приємним, але чужим мені.

–Ласкаво прошу до Акреона – столиці Медеї, - весело сказав Раєн.