Розділ 24

Розділ 24

   Сон одразу як рукою зняло. Я намагалася прислухатися, щоб зрозуміти, що відбувається. Прибічники в темних мантіях стояли навколо багаття, а Фрея, яка, здавалося, геть не вписувалася в їхнє коло, стояла на колінах, опустивши голову і здригаючись. Поряд з нею я помітила хлопця з таким самимсніжно-білим волоссям. Він стояв нерухомо, дивлячись на вогонь і не звертав уваги ні на прибічників, ні на Фрею. Все це видавалося дуже дивним.

–Ви не можете так вчинити , - схлипнула  дівчина. – Це не має жодного сенсу.

–Ти знаєш правила, Сентларк. Кожного місяця ми приносимо в жертву Темряві одного з нас для збереження балансу і вшанування її могутності. Це велика честь для кожного, - суворо мовив один із прибічників.

–Але чому Ліам? Чому мій брат? Він ще дитина! Ви пообіцяли захищати нас! – крикнула Фрея.

–І ми виконували свою обіцянку. Але тепер настав час виконати й свій обовʼязок. Повелитель буде незадоволений, якщо ми не зробимо те, що маємо. А його гнів буде гіршим за смерть.

–Та чхати я хотіла на вашого повелителя. Я ще не давала клятви на крові і сумніваюся, що це зроблю. Ви не маєте ніякого права просто взяти і принести мого брата в жертву. А якщо хочете вшанувати Темряву, то нехай це буде хтось із вас.

–Ми не будемо сперечатися, Фреє. Доля вже все вирішила і ти не зможеш це змінити. Завтра опівночі ми виконаємо обовʼязок і не намагайся нам завадити, бо наслідки будуть фатальними, - грізно промовив прибічник.

–Це ми ще подивимося, - виплюнула Фрея, взяла брата за руку і пішла у ліс.

   Прибічники кілька хвилин простояли мовчки, а тоді теж розвернулися й пішли. Багаття залишилося самотньо горіти, освітлюючи простір навколо.

   Я розгублено кліпнула. Невже прибічники приносили своїх же людей у жертву? Це видавалося дуже дивним і моторошним. Тепер я ще більше зрозуміла всю навіженість і жорстокість цих людей. І хто ж все-таки цей повелитель? Вже вдруге за сьогодні я про нього чула. Що ж, ми повинні це дізнатися. Такий поворот подій може посприяти моєму завданню. А поки, треба звідси вибиратися.

   Я озирнулася на друзів, які теж не спали і дивилися на мене здивованими очима. Вони видавалися знесиленими та зневіриними, за що їх  неможливо було звинуватити.

–Ми маємо тікати, поки є можливість. Не знаю як, але треба щось придумати, - прошепотіла я.

–Ці мотузки надто міцні, - зітхнув Раєн. –Самим нам звідси не звільнитися.

   Цікаво де Фрея та її брат? Вони вже тікають подалі від своїх катів? Я б на їх місці вчинила саме так.

   Година звивання в спробі звільнитися від мотузки або хоча б послабити її не принесла результатів. Лише шкіра навколо моїх запʼясть здерлася від тертя і кровоточила. Я намагалася не зважати на біль, голод, спрагу і втому, які чимдалі більше охоплювали моє слабке тіло. В Раєна та Джеймса була така ж ситуація. Зрештою я знесилено сперлася на дерево і заплющила очі. Напевно, така наша доля, померти тут, у глибині лісу, де наші тіла ніхто не знайде. Ми були готові до такого розвитку подій та усвідомлювали всі ризики. Однак все рівно було боляче від того, що ми не впоралися. Я сподівалася, що хоча б Мері зараз в кращих умовах ніж ми.

   Через кілька годин буде світати. Я дивилася на небо крізь гілля дерев більше не в змозі заснути. Не тепер, коли, імовірно, проживаю останні години чи дні свого життя. Горло пекло від спраги, в тіло страшенно боліло. Джеймс, здавалось, спав, а Раєн знову був заглиблений в свої думки. Я знала про що він думає. Що не зміг. Не виконав свою обіцянку. Цей тягар давив на нього з великою силою.

   Коли,здавалось, моя свідомість майже покинула тіло, я почула тихий звук кроків і шелест листя. Важко було розгледіти щось у темряві, бо вогнище майже погасло. Я крутила головою, щоб помітити бодай якийсь рух, а тоді відчула руку на своєму роті і шепіт біля вуха:

–Нічого не кажи. Я тобі допоможу.

   Я впізнала голос Фреї. Та обійшла дерево і невдоволено забурмотіла. Почувся глухий звук різання. За хвилину мотузка ослабла і я змогла відповзти подалі від дерева. Потім мотузка на моїх руках теж зникла і я розтерла травмовані запʼястя.

–Що ти робиш? – прошепотіла я.

–Рятую вас, якщо ти не помітила. А тепер сиди тихо, - зітхнула дівчина.

   В наступні кілька хвилин Фрея звільнила від мотузок Джеймса і Раєна, які насторожено дивилися на незнайомку і мовчали.

–Чому ти це зробила? – здивовано запитала я, коли друзі стали поруч зі мною.

   Фрея кілька секунд помовчала, а тоді промовила:

–Бо це неправильно. І я ніколи цього не бажала. Після того, що прибічники хотіли зробити з моїм…

   Дівчина замовкла а тоді продовжила:

–Зараз на це не має часу. Маємо вшиватися звідси, поки прибічники нічого не зрозуміли. Я знаю де тримають ваших коней, заберемо їх і поїдемо подалі звідси.

–Чекай, ми не можемо зараз піти, - тихо мовив Раєн.

–І чому це? Вам сподобались нові друзі? – пирхнула Фрея.

–Десь тут має бути моя сестра. Ти не бачила маленьку дівчинку зі світлим волоссям? Заради неї ми врешті-решт і прийшли сюди.

–Здається, прибічники якось вели таку в печери. Але після того я її вже не бачила , - зітхнула Фрея.

–Ти покажем нам де це? – з надією запитав Раєн. – В тебе ж теж є брат, ти маєш зрозуміти.

–Звідки ти…неважливо. Я відведу вас, але не обіцяю, що вона досі там. І якщо прибічники нас побачать, то будете рятувати свої шкури самі.

–Згода.

–Тоді хутчіш, - мовила Фрея.

   Ми тихо пересувалися поміж дерев, прямуючи за Фреєю. Поки на нашому шляху не зʼявився жодний прибічник, але я відчувала, що це ненадовго. Місяць яскраво сяяв у небі, освітлюючи нам шлях. Пробираючись крізь кущі і високу траву, ми сподівалися, що нас не почують. Фрея щось невдоволено бурмотіла про тягар і випробування долі, однак я не надто звертала на це увагу. Мої думки були захоплені іншим. Найбільше я боялася, що ми спізнилися. Що буде якщо ми не знайдемо Мері у печерах? А якщо вона вже мертва? Цікаво, Раєн зараз думає про те саме? З його виразу обличчя було важко щось зрозуміти.