Розділ 23

Розділ 23

   Наступні три дні дороги пройшли для мене майже непомітно. Вдень ми їхали, іноді зупиняючись на перекус та відпочинок, а вночі спали в лісі, розпаливши багаття і по черзі охороняючи територію. Більше на нас не намагалися напасти. Все йшло аж надто спокійно й за нашим планом. До кордону з Шіалоном залишилося рукою подати. Раєн вважав, що через пів дня ми будемо на місці. Чим ближче ми були, тим більше він хвилювався. Я бачила  страх і надію на його обличчі.

–В нас все вийде, - тихо мовила я йому.

   Раєн озирнувся на мене, спробувавши всміхнутися, однак очі його були як ніколи тривожні. У райдужках кольору океану виблискував шторм. Я сумно зітхнула. Поки ми не знайдемо Мері, Раєн залишатиметься таким відстороненим і похмурим. Я не могла його за це звинувачувати, проте всеодно було боляче бачити друга таким.

–Я буду поряд. Завжди, - прошепотіла я .

–Знаю, - тільки й відповів він.

   Я вирішила поки що його не чіпати. Натомість зосередилася на Джеймсі та Аніці, які вкотре про щось сперечалися. Я ніяк не могла зрозуміти, що між ними відбувається. Однак, це, мабуть, не моя справа. Головне – щоб всі мої друзі були живі. Все інше вирішиться само собою. Так само я думала про нас з Раєном. Хоча ніяких «нас» насправді не було. Просто я надто довго була самотня і тепер відчайдушно чіплялася за близьких мені людей. Я не можу втратити жодного з них. Краще померти самій ніж бачити страждання друзів.

   Ми їхали крізь густі дерева, повсякчас зупиняючись, щоб не зачепитися за гілки. Затінок з листя хоч якось рятував від палючого сонця, однак піт все рівно стікав по моєму розжареному обличчю. Ми мовчали, ніби відчуваючи, що стаємо все ближче до нашої цілі. Запаси води майже закінчилися, тож спрага заважала ясно мислити. Сили після багатьох днів подорожі майже вичерпалися і мʼязи страшенно боліли від постійного сидіння на конях. Тварини теж йшли все повільніше, ніби втратили жагу до пригод і прагнули скорішого закінчення нашої місії. Я розуміла їх як ніхто інший.

   Зрештою,  під вечір ми дібралися до кордону з Шіалоном. Дві провінції розділяла невеличка звивиста річка, що тягнулася між дерев. Побачивши воду, я миттєво скочила з коня і кинулася жадібно пити. Інші послідували моєму прикладу. Змочивши обличчя холодною водою, я відчула довгоочікувані полегшення і бадьорість. Одноголосно ми прийняли рішення залишитись тут до завтра і обговорити подальші дії. Основна частина дороги позаду. Далі залишається тільки знайти те саме місце, де тримають Мері. Але це  завдання буде не таким вже і легким.

–Просто слідуй своїй інтуїції, - порадила я Раєну. – Ти маєш відчувати де Мері, все-таки ви однієї крові.

–Це так не працює Ліє, - зітхнув хлопець.

–А ти повір, - я легко всміхнулася.

–Гаразд, я спробую. А поки допоможу Джеймсу з багаттям.

   Поки хлопці як завжди збирали хмиз, ми з Анікою поповнювали запаси води і збирали ягоди з кущів біля річки. Можливо, це наш останній спокійний вечір. Я відчувала, що зовсім скоро станеться невідворотне. Зрештою, ми зустрінемось з прибічниками. І маємо їх перемогти чого б це не коштувало. Залишалось лише сподіватися, що ми не втрапимо прямо в пастку.

  Коли кілька годин по тому ми сиділи навколо вогню і доїдали вечерю, напруга досягла критичного рівня. Я бачила це, так само як і Раєн, який, дивлячись на жовтогарячі язики полумʼя сказав:

–Ви можете лишитися тут. Я впораюсь сам. Врешті-решт ви і так подолали зі мною більшість шляху. Я не можу просити у вас більшого. Якщо щось станеться це буде моя провина…

–Раєне, не кажи дурниць. Ми з тобою до останнього, - мовила я і торкнулася рукою його плеча.

–Лія права. Ми всі погодилася на це з власної волі і не збираємося тебе кидати, - пробурмотів Джеймс.

   Аніка теж впевнено кивнула і всміхнулася чи то нам усім, чи то тільки Джеймсу.

–І забудь про провину. Як би не склалося далі, ти не маєш винуватити себе. Це було б нечесно, - тихо сказала я.

   Раєн тільки важко зітхнув. Я розуміла його почуття. Бачила, що він переживає і за нас, і за сестру, ніби розриваючись на дві половини. Однак, я вірила, що зовсім скоро все зміниться на краще. Адже варіанту зазнати поразки не існувало. Ми не могли собі цього дозволити.

–Тоді нам усім треба відпочити перед завтрашнім днем, - удавано спокійно промовив Раєн. – Лягайте спати, а я посиджу на варті.

–Тобі теж треба виспатися, - суворо мовила я.

–Повір, я зараз все рівно не зможу заснути, - сумно сказав хлопець.

–Тоді я побуду з тобою.  І відмови не приймаються.

   Раєн лиш похитав головою і глянув у небо. Його погляд був затуманений думками і сумнівами.

–Як думаєш, Мері зараз теж дивиться на зорі?, - тихо спитав мене він.

–Не знаю. Але я впевнена, що вона думає про тебе. Відчуває твоє наближення.

–Я також її відчуваю. Вже зовсім близько. Як би я хотів, щоб вона вийшла з-за дерева і подивилася на мене своїми блакитними очима, що завжди сяяли безтурботністю. Але цього не станеться.

–Мені шкода, Раєне. Проте зараз ми нічого не можемо вдіяти.

–Знаю, - прошепотів хлопець.

   Я обережно поклала голову йому на плече і теж глянула на зірки. Так ми й сиділи, вдивляючись у нічне небо і бачили в ньому кожен своє.

***

   Зранку ми разом оглядали мапу, розмірковуючи де могли тримати Мері. Як на мене найкращим варіантом була ділянка, біля невеликого озера далі вглиб лісу. Аніка ж запропонувала іншу теорію.

–Як на мене, їм треба місце це можна сховатися і є запаси води. Варіант з озером непоганий, однак мені здається вони можуть бути біля пагорбів. Якщо йти вверх вдовж річки, маємо побачити невеликі схили. Там є і вода, адже річка поряд і вершини, на яких можна ховатися і виглядати здалеку. Можливо, там навіть є печери, - мовила вона з ентузіазмом.

   Що ж, ця теорія була доволі логічна. Навіть Раєн, який до цього мовчки сидів, тихо погодився і я мимоволі побачила блиск в його очах. Схоже, він знову віднайшов надію. Зрештою, ми усі погодилися з Анікою, адже цей варіант був найкращим. Якщо нічого не знайдемо, рухатимемося далі.