Розділ 22

Розділ 22

   Десь під ранок я задрімала. Щосили намагалася тримати очі розплющеними, проте сон взяв вверх і поглинув мене. Однак тривав він не довго, адже мене розбудив голосний шелест листя і звук кроків, що все більше наближалися. Серце стиснулося у грудях він страху.

–Прокидайтеся, - потрусила я друзів. – Нам треба забиратися звідси.

–Що трапилось, Ліє? – сонно пробурмотів Джеймс.

–Хутчіш збирайтеся.

–Я нічого не розумію, - почала Аніка, але зупинилась, почувши кроки, що були вже дуже поряд.

   Ми швидко почали збирати речі й закидувати їх на коней, намагаючись не надто шуміти. Тим часом кроки все наближалися. В нас залишалося не більше хвилини. І я не знала, що побачу після того.

   Обличчя моїх друзів були здивовані і сповнені тривоги. Я їх розуміла, адже в такі часи все невідоме викликало страх. Що як це прибічники? Ми не були готові зустрітися з ними так рано. Однак те, що я нарешті змогла побачити точно було не прибічниками. І я не знала, радіти мені, чи тікати з усіх ніг. Зрештою, ми вибрали другий варіант.

   Адже між гілля і розлогих кущів крокувала зграя велетенських вовків.

–Швидше!Тікаймо! – закричала я, і в цей момент розлючені вовки кинулися на нас.

   Раєн застрибнув на свою кобилу першим. Я послідувала його прикладу. Поки Джеймс допомагав Аніці залізти, вовки були в кількох метрах від нас і загрозливо гарчали. Зрештою, ми всі опинилися на конях, однак звірі вже оголили ікла і готувалися до нападу.

–Хутчіш за мною! – скомандував Раєн. І ми побігли. А за нами зграя смертоносних тварин.

   Вовки не відставали, намагаючись вчепитися в наших коней. Аніка дістала лук, цілячись у тварин. Перша стріла досягла цілі і вовк провалився на землю, заскавчавши. За ним повалився другий. Третя стріла промазала. Аніка невдоволено заричала, роздратована невдачею, проте я бачила як тремтіли її руки. Впевнена, що в такому стані, я б не потрапила в жодну ціль. Але подруга зібралася і подовжила цілитися з звірів. Коли ще троє впали мертві, в нас на хвості досі лишався з десяток хижаків. Один з них вчепився зубами в ногу мого коня, проте майже одразу відпустив і впав на землю, з ножем в голові.

–Все гаразд? – запитав Джеймс, який очевидно метнув того ножа.

–Так. Дякую, - прохрипіла я, важко дихаючи. А потім зашепотіла до свого коня: –Тримайся, Попеле. Ми впораємось. Я заспокійливо погладила жеребця по шиї і спробувала трохи пришвидшитися. Тим часом за нами бігли ще шість вовків.

–В мене залишилось мало стріл! Я не можу витратити всі, - закричала Аніка.

–В мене ножів теж небагато, - пробурмотів Джеймс. А тоді поглянув вперед і зашепотів: – Ми у пастці.

   І тоді я побачила те ж саме що і він. За кілька десятків метрів перед нами виднівся обрив.

–Гальмуйте негайно! – закричала я, але всі вже встигли  помітити, що шляху для втечі немає.

–Нам кінець, - прошепотіла Аніка.

   Я поділяла її думку, та все ж, намагаючись додати голосу впевненості, промовила:

–Ми впораємося.

   І на секунду я повірила в те, що сказала.

   Тим часом вовки були лише в кількох метрах від нас і хижо гарчали. Ми трималися поруч, навівши залишки зброї на тварин. Однак їх було надто багато. Один невірний крок – і ми впадем з краю схилу або опинимося в зубах хижаків. Важко сказати, який варіант мені подобався більше. Біля мене здригалася Аніка, яка завжди здавалася безстрашною. Джеймс і Раян стояли трохи попереду нас, намагаючись захистити, ніби в цьому був якийсь сенс. Тим часом тварини поступово підходили ближче, готуючись до нападу. Ми всі помремо, якщо нічого не вдіємо. Прибічники переможуть її Темрява захопить усе. Я аж ніяк не могла цього допустити. Всередині спалахнув гнів, розтікаючись тілом. І я не намагалася його зупинити.

   Темрява всередині відчула загрозу і прокинулася. Вона дерлася і намагалася вирватися на зовні. Переповнювала мене повністю, не залишаючи нічого окрім чорноти та злості.

–Відійдіть, - скомандувала я і проштовхалася вперед, дивлячись вовкам в очі. Вони ще більше загарчали, ніби відчували присутність смерті.

–Ви пошкодуєте, що зустріли нас , - прошепотіла я і простягнула руки вперед. З горла вирвався крик, а з рук та всього тіла полилися потоки темної матерії. Вони хапали тварин, які жалісно скавчали і обгортали їх в чорні куполи, не даючи втекти. Піднявся вітер і я не розуміла, що відбувається, лише відчувала шалену енергію та силу. Крики вовків перетиналися з моїм криком створюючи смертельну симфонію. Коли куполи впали, я побачила, що хижаки перетворилися на тінньових безтілесних істот, таких собі вовків-примар. Вони подивилися на мене порожніми очима і разом з залишками темряви увійшли назад в моє тіло. Я скрикнула і впала на коліна , разом з тим роздерши об гостре каміння долоні. По обличчю стікав піт, а перед очима стояла пелена. Я чула збентежені голоси друзів, але не могла відповісти, ніби перебувала деінде.

   У голові паморочилося. Я не могла зосередитись ні на чому і бачила перед собою лиш темну розмиту пелену. Минули секунди чи хвилини, а я все уривчасто дихала і не розуміла що відбувається. Все тіло боліло і палало пекельним полумʼям. Тепер я лежала на твердій холодній землі і обіймала себе руками, намагаючись заховатись від світу. Почула крики, але не могла розібрати ні слова. Потім відчула на своєму плечі ледь помітний дотик і здригнулася.

–Все гаразд , Ліє, - хтось прошепотів мені на вухо. Я не могла розібрати чий це голос і від цього стало ще гірше. Я була дезорієнтована і налякана. З риком дикого звіра занурила гострі нігті в долоні, намагаючись повернути собі контроль над тілом і прояснити розум. Але зрештою відчула лише кров на руках і те як я падаю в темну безодню.

***

   Коли я розплющила очі, то одразу ж зажмурилася від яскравих сонячних променів. Небо було ясне й світле, одже вечір ще не наступив. Скільки я була без свідомості? Кілька хвилин чи годин? Трохи роззирнувшись, я помітила навколо дерева і наших привʼязаних коней. Неподалік виднівся обрив.  Отже, ми досі тут, проте диких вовків вже не було. Я намагалась згадати, що сталося, складаючи картину зі своїх спогадів по маленьких шматочках. Загроза, страх, темрява, біль. А далі суцільна порожнеча. Я пригадала тінньових примар на яких перетворилися вовки. Невже це я з ними зробила? Темрява на секунду ворухнулася у мені, проте одразу ж зникла. Що я за монстр, якщо можу чинити таке? Цікаво, що подумають про мене мої друзі? Їх, до речі, ніде не було видно.