Розділ 21

Розділ 21

   Темрява знов переслідувала мене. Простягала свої мерзенні тіньові пазурі, намагаючись схопити. Запах гнилі  і вологості витав у повітрі. Я не знала де ховатися і куди бігти, бо здавалося Темряаа захопила усе навколо. Навіть рослини зівʼяли й висохли. І жодної живої душі, лише я, мій страх та ця темна безтілесна істота. Серце шалено калатало у грудях, і я чула кожен його удар. Було так холодно, що пальці на босих ногах заніміли і не рухались. А Темрява була все ближче. Вона шепотіла своїм порожнім голосом.

   Я загубилась серед дерев і вже не бачила неба над головою. Лише темну пелену, що застилала очі. З горла вирвався безумний крик. Я повалилася на землю, а тіло засудомило від шаленого болю. Темрява поглинала мене, кожна частинка нутра відчувала її присутність. Я дряпала нігтями руки, обличчя, намагаючись позбутися цього невимовного відчуття переповненості силою. Відчула на долонях гарячу кров і знову закричала, побачивши темну рідину і чорні  жили в себе під шкірою. Все у мені палало пекельним вогнем. Кістки ніби ламалися і знову зцілювалися. Важко було зрозуміти бодай щось у цій агонії.

   А тоді сила у мені вибухнула. З моїх рук виривалася темна матерія, яка робила простір навколо ще чорнішим. По обличчю стікала кров. Мої потоки сили звивалися, кружляли і зрештою перетворювалися на великих чорних примарних птахів із пітьми. Воронів.

   Коли мою спину вжалив різкий удар болю, з очей бризнули криваві сльози. Щось ніби проривалося крізь хребет і мʼязи, змушуючи шалено кричати і вигинатися. Я не могла це витримати. Тіньові ворони літали над головою, а зі  спини виростали темні, як сама ніч…

   Я прокинулася від того, що мене з усієї сили трусили за плечі. По обличчю стікав гарячий піт, а серце виривалося з грудей. Я не могла дихати, пробувала ковтнути повітря, але марно. Паніка зблиснула в моєму шаленому погляді.

–Ліє, все гаразд, ти тут, із нами. Це був лише поганий сон. Чуєш? – Раєн досі продовжув мене трусити. –Спокійно. Дихай, прошу. Нічого не сталося.

   Проте повітря вперто не хотілося просочуватись до моїх легень. Я спробувала заспокоїтися, проте жахливі картини досі стояли в мене перед очима. Руки трохи кровили, адже я роздерла нігтями шкіру. До мене підбіг Джеймс і взяв за руку.

–Тихше, сестро. Я поряд. Ми всі тут. Зроби глибокий вдих і повільний видих. Гаразд? – стривожено пробелькотів брат.

   Я спробувала зробити те, що він казав. Було важко і боляче, легені палали, але з третьої спроби в мене все ж вийшло вдихнути. Я закашлялася і врешті почала дихати, хоч і уривчасто. Хлопці обережно посадили мене і притулили до дерева. Прибігла стурбована Аніка з луком напоготові.

–Що тут сталося? Я полювала і почула крики. Ліє, все гаразд? – запитала дівчина.

–З нею все добре. Принаймні тепер, - відповів за мене Джеймс і я була йому вдячна. Горло досі боліло, тож говорити було б не надто приємно. Та і слів у мене теж не було, лише крики, що лунали в свідомості.

   Надворі світало. Багаття вже не горіло і не зігрівало крижану шкіру. Перші птахи прокидалися і цвіріньчали серед дерев, що грізно звисали над нашими головами. Моє тіло боліло, руки були подряпані, а голос хрипів, коли я запитала:

–Ми вирушаємо?

–Скоро. Аніка підстрелила пташку, тож поснідаємо і поїдемо, - відповів Раєн.

–В тебе точно все добре, Ліє? – стурбовано промовила Аніка.

–Так. Просто поганий сон, - тихо пробурмотіла я.

   Друзі дивилися на мене з тривогою, проте нічого не казали. Я знала, що налякала їх. Кошмари давно не приходили до мене. Я подумала, що зміна обстановки, певно, вплинула на мій стан. Однак перед очима безупинно спливати ті жахливі спогади. Вони не давали мені розслабитися і здавалися такими реальними, що по тілу пробігали сироти.

   Ми знову розпалили багаття, підсмаживши невилику птаху на полумʼї. Вона смакувала непогано, проте була занадто маленькою для нас чотирьох. На додачу ми зʼїли по пів яблука і стали збирати речі. Сонце вже повністю піднялось у небо і світило яскравими променями. Коли припаси були складені і закріплені на конях, ми стали, щоб перевести подих.

–Як далеко ми вже просунулись? – запитав Джеймс, потираючи потилицю.

–Важко сказати, - задумано відповів Раєн. –Тут скрізь ліс, проте я вивчав мапу, і здається, майже чверть шляху вже позаду. Однак, я можу помилятися.

–Тобто нам ще близько чотирьох днів? – я зітхнула й питально глянула на Раєна.

—В кращому випадку. Але ми не маємо чіткого пункту призначення, тож насправді дорога може зайняти більше тижня. Може пощастити, а може і ні. В будь-якому випадку я не зупинюсь, поки не знайду сестру, - він обвів нас сумним, проте впевненим поглядом.

–Що ж, тоді сподіватимемося, що в цей раз нам все ж поталанить, - пробурмотіла я, застрибуючи на Попела.

***

   Ми їхали вже кілька годин. Чим далі просувалися, тим більше мене охоплював відчай. А що як усе це дарма? Сили швидко покидали мене, враховуючи недостатню кількість їжі та сну. А як я буду почуватися за тиждень? Чи вистачить мені витривалості і сили духу, щоб продовжувати рухатись вперед? Чи не зламаюся я під тиском обставин? Важко було сказати напевно. Та поки що я не збиралася здаватися і втрачати надію. Хоча б заради Раєна.

   Він у свою чергу здавався доволі бадьорим і сповненим сил. Не знаю, звідки вони в нього бралися. Можливо, його мета і бажання були такими потужними, що перекривали втому. Сьогодні Раєн був більш говіркий. Я думала, що таким чином він намагається відволіктися від поганих думок і переживань.

–То що тобі снилося, Ліє? – тихо запитав Раєн, проїжджаючи поряд зі мною.

   Невдале питання. Я аж ніяк не хотіла згадувати жах, що переслідував мене цієї ночі. Не бажала знов бачити ті картини перед очима. Адже то було моїм найбільшим страхом. Втратити контроль над силою і перетворитися на безжального монстра.