Розділ 20

Розділ 20

–Ви впевнені в тому, що робите? – занепокоєно запитав пан Дарвін. Його здивувало наше рішення, і він явно з ним не погоджувався.

–Так. Ми не один тиждень все планували і готувалися, - відповіла я й знизала плечима. – Все давно вже вирішено.

–Але ж ви розумієте як це небезпечно? Йти прямісінько в пастку прибічників. Вони переважають вас числом, мають більше сили й досвіду. Як зможете з ними впоратися? – пан Дарвін обвів нас поглядом. Здавалося, він не вірив в наш успіх. І з одного боку я його розуміла.

–Ми розуміємо усі ризики, - почав Раєн. – Проте у них Мері. Я не можу сидіти склавши руки і чекати, що вони з нею зроблять. Ви маєте мене зрозуміти.

–Раєне, я чудово тебе розумію. Однак як гадаєш, Мері зрадіє, якщо дізнається, що її брат загинув намагаючись її врятувати?

–А що залишається робити? Ми не можемо покинути її напризволяще. Я собі цього ніколи не пробачу.

–Я можу відправити своїх людей на її пошуки. Впевнений, що вони впораються не гірше за вас, - запропонував пан Дарвін, проте я вже знала, що відповість на це Раєн.

–Я не можу довірити життя своєї сестри нікому окрім себе. Це не обговорюється, -відрізав хлопець.

–А ти подумав про своїх друзів? Чи дійсно хочеш наражати їх на небезпеку?

–Вони самі зробили свій вибір. Їх ніхто не примушував.

–Це правда, пане, - втрутився Джеймс. – Ми прийняли рішення самостійно. І я не шкодую, про свій вибір, адже як ніхто інший розумію Раєна. Якби щось сталося з моєю сестрою, я б вирушив миттєво і не слухав нікого. Раєн хоча б дав нам час підготуватися.

–Згодна, - кивнула я. – Ми розуміємо, що ви тривожитесь, проте це наш вибір. Ми відповідаємо за свої життя і приймаємо рішення. Просто прийміть це.

   Пан Дарвін зітхнув і похитав головою. Йому точно не подобався наш план, проте я бачила, що в глибині душі він нами пишається.

–Що ж, нехай. Я бачу, що ніяк не можу вплинути на ваше рішення. Проте прошу будьте обережними. Не недооцінюйте суперника і завжди пильнуйте. Ваш ворог страшніший ніж здається, - промовив пан Дарвін. – І Ліє, не забувай про своє завдання. За останній тиждень Темрява ще більше поширилася, тож зовсім скоро нам знадобиться твоя допомога. Памʼятай про свою обітницю.

–Звісно, пане. Як тільки ми врятуємо Мері, я візьмуся за свої обовʼязки. І докладу всіх зусиль аби впоратися і довести, що ви недаремно покладалися на мене. Обіцяю.

–Я впевнений в тобі, Ліє, - лагідно посміхнувся пан Дарвін.– Щиро бажаю вам успіху. Бережіть себе, піклуйтеся одне про одного і стійте спина до спини. І хай світло завжди освітлює навіть найтемніший шлях.

–Дякую, - прошепотіла я.

–Ми повернемося з гарними новинами, діду, - промовив Раєн.

–Я дуже на це сподіваюся, - кивнув пан Дарвін.

***

   Наші коні вже були готові вирушати. Джеймс мав їхати на одному коні з Анікою, адже та не надто добре справлялася з цими тваринами. Їхнього плямистого жеребця звали Крістоф, і він був дуже гарним та жвавим. Ми привʼязали усі припаси до тварин, уважно перевіривши кріплення.

–Всі готові вирушати? - запитала я, переводячи погляд по черзі на всіх. Вони схвально кивнули. Я хвилинку постояла, глибоко вдихнувши прохолодного ранково повітря. Глянула у небо, на перші промені сонця, що визирали з-за хмар. Потім на Тінньовий маєток, що виднівся вдалині. А тоді я розвернулася і впевнено застрибнула на Попела. Раєн осідлав Зорю одразу після мене. Аніка та Джеймс дивилися на нас і одне на одного. Брат посміхнувся.

–Все буде гаразд, рудоволоско, - прошепотів  він. – Не варто боятися.

–Я не боюсь, - відповіла дівчина. – І досить мене так називати.

–А мені подобається, - захихотів Джеймс і допоміг Аніці залізти на Крістофа. Потім одним швидким рухом опинився позаду неї і взяв коня за повіддя.

–Ти точно вмієш ними керувати? - із сумнівом запитала Аніка.

–Повір мені на слово, - пирхнув брат.

–Що ж, щасливої нам дороги, - промовила я. – Головне, триматися разом і слідувати плану. Тоді все буде гаразд. Принаймі я дуже на це сподіваюсь.

   Всі кивнули, погоджуючись.

–А ще завжди будьте насторожі. Прибічники непередбачувані, тож ми не знаємо чого від них очікувати. Не дивлячись ні на що, не розділяйтеся. Поодинці нас легше перемогти ніж разом, - додав Раєн. І він перший смикнув Зорю за повіддя та поїхав до темного безкрайого лісу. Ми майже одразу рушили за ним на зустріч невідомому.

   Перші кілька годин ми їхали майже мовчки. Кожен був заглиблений в свої думки. Тіло поступово почало втомлюватися від такого навантаження. Я досі не могла повірити, що сьогодні не буду ночувати в теплі і безпеці своєї кімнати. Не буду смачно вечеряти у їдальні. Не буду гуляти у вечірньому саду, вдихаючи квіткові пахощі. І невідомо коли я знову повернусь до цього. Якщо повернусь взагалі.

   Над нами співали птахи, ховаючись у гіллі розлогих дерев. Сонце ледве пробивалося крізь густу завісу зелені. Повітря мало аромат вологої землі і прілого листя. Воно вдарило прохолодою, коли я вдихнула на повні груди. Іноді повз нас пробігали тварини і одразу зникали у лісових хащах. Я любила ліс, він був відпочинком і прихистком. Проте зараз я відчувала лише тривогу і неспокій, що поселилися глибоко в серці і дряпали його пазурями. Спина затерпла від постійного сидіння, а в голові трохи паморочилось. Я поглянула на Раєна, який їхав попереду. Він здавався зосередженим  і ніби не звертав увагу ні на що, окрім стежки перед собою. Було відчуття, що він взагалі майже не рухався за ці кілька годин. Натомість Аніка з Джеймсом постійно розмовляли і сперечалися.

–Якщо ти не перестанеш мене дратувати, я пересяду до Лії, - невдоволено пробурмотіла Аніка.

–Це погроза? Хотів би я подивитися, як ти зістрибуєш з коня на ходу, - весело промовив Джеймс. –Не варто розкидатися словами, рудоволоско.

–Стулися, - зашипіла на нього Аніка.