Розділ 18

Розділ 18

  Ввечері я постукала до кімнати Джеймса. Той майже одразу відчинив мені і запросив до себе. Ми сіли на охайно застелене ліжко  і я заговорила перша:

–Давно не спиш? Як почуваєшся?

–Не так давно. Мені вже значно краще. Не пам’ятаю коли востаннє спав на такому зручному ліжку, - всміхнувся Джеймс.

–Тепер в тебе буде така можливість. Якщо тобі треба ще щось, я це дістану.

–Ні, мені всього вистачає. Я вдячний за таку гостинність.

–Сподіваюсь, тобі тут сподобається. Проте, до деяких речей доведеться звикати, - я поклала руку йому на плече. – Те, що ти тут так.. незвично. Але я рада.

–Ліє, бути поряд з тобою – все чого я бажаю, - Джеймс ніжно обійняв мене.

  Кілька хвилин ми сиділи мовчки. Всередині мене розливалося тепло, але в голові вертілося багато думок, і не всі з них були приємними. Врешті-решт я встала і підійшла до вікна. Небо вже всіяли яскраві зірки. Листя на деревах тихо шелестіло від вітру. Надворі панувало умиротворення. Все живе спало. Але десь вдалині я відчувала Темряву. А вона ніколи не спить.

  Зітхнувши, я повернулася обличчям до Джеймса. Він уважно розглядав мене, ніби вивчав і запамʼятовував кожну рису.

–Я хочу, щоб ти пішов зі мною до пана Дарвіна. Він має дещо мені пояснити і ти у цьому допоможеш,  - попросила я у брата.

–Звісно. Все що захочеш, - Джеймс знизав плечима.

–Тоді збирайся і ходімо, - змовницьки всміхнулась я.

***

  Коли ми з братом зупинилися біля кабінету пана Дарвіна, я заспокійливо поглянула на нього:

–Не хвилюйся. Я просто хочу зʼясувати одну річ. Ти можеш нічого не говорити. Я все зроблю сама.

–Мені вже кортить дізнатися, що ти задумала, Ліє, - посміхнувся Джеймс.

—Скоро дізнаєшся.

  Я коротко постукала у двері, сподіваюсь, що господар у себе. Почулися тихі кроки і за мить переді мною зʼявилося стурбоване обличчя пана Дарвіна.

–Ліє, все гаразд? – він оглянув мене, а потім перевів погляд за мою спину, де стояв Джеймс, нервово потираючи руки. На його лиці читалися здивованість і нерозуміння.

–Вибачте, що потурбувала, проте я маю до вас одну розмову, - невинно посміхнулася я.

–Останнім часом ти часто навідуєшся, Ліє. Я вже починаю звикати, - пан Дарвін задумано потер перенісся. – Проходьте. Мені цікаво дізнатися, кого ти привела до мене, молода пані.

  Ми з братом увійшли до напівтемного кабінету. Усередині панував хаос: розкидані листи паперу, недопита чашка чаю й велика карта континенту на столі. Пан Дарвін, певне, мав багато  клопоту, розбираючись із Темрявою та її стрімким просуванням Медеєю.

  Джеймс уважно розглядав кожну дрібничку в кабінеті, позираючи то на високу книжкову шафу, то на чудернацькі статуетки, то на яскраво палаюче вогнище у каміні. Він почувався не дуже комфортно, і я це бачила. Проте, мені була необхідна його присутність.

  Я всілася на диван, і Джеймс взяв з мене приклад. Пан Дарвін, ходив по кімнаті, прибираючи безлад. Кілька зіжмаканих листів він кинув у вогонь і зрештою сів у своє крісло, кидаючи погляд то на мене, то на брата.

–Чи не розкажеш ти, Ліє, хто цей молодий чоловік? – запитав він.

–Звісно, проте спершу я хотіла б дещо спитати.

–Ти знаєш, я відповім на будь-яке твоє запитання. Якщо, звичайно, сам знаю на нього відповідь.

  Я трохи помовчала, думаючи з чого почати, але врешті-решт випалила:

–Чому ви ніколи не казали, що в мене є брат?

  Пан Дарвін кліпнув і здивовано сказав:

–Перепрошую?

–Ви розповідали про мого батька і матір, але не казали про брата. Чому ви приховали це від мене? Чи може самі не знали? – трохи з докором запитала я.

–Ліє, я хочу, щоб ти зрозуміла. Твій брат помер, коли ти тільки народилася. Я не бачив сенсу казати про це тобі, особливо зараз, коли на твоїх плечах і так лежить великий тягар, - пан Давін глянув на мене із сумішшю суму й провини.

–Ви в цьому впевнені? Тоді чому він просто зараз сидить поряд зі мною?

  Чоловік різко перевів погляд на мого брата. На його обличчі відбилося щире здивування й стурбованість.

–Цього не може бути, Ліє. Виникло якесь непорозуміння, - тихо промовив пан Дарвін, проте в його голосі я почула невпевненість.

–Але це правда. Він, - я вказала на Джеймса, - мій брат, Джеймс Девінгер. І я впевнена, що не помиляюсь. Він вже довів це. А якщо ви не вірите, то погляньте наскільки він схожий на мене. Ці очі, волосся, погляд – просто неймовірна подібність. Ви не могли цього не помітити.

  Пан Дарвін заціпенів. Його емоції змінювалися так швидко, що я не могла вловити жодну. В кімнаті на кілька хвилин запанувала тиша.

–Джеймсе, це справді ти? – прошепотів чоловік.

–Так, пане.

–Але як це можливо? Джон і Кароліна сказали, що ти помер. Я особисто бачив твою могилу.

–Тоді вони збрехали, - сумно відповів Джеймс.

–Навіщо їм це? Вони дуже любили тебе. Ти був їх довгоочікуваним первістком, їхньою радістю, - все у панові Дарвіні виказувало глибоке нерозуміння.

–Якби любили, то не покинули б мене. Мої батьки – чудовиська, - суворо промовив мій брат. Я чула у його голосі біль і відчуття несправедливості. Їхні з паном Дарвіном розповіді не поєднувалися. Як все було насправді ? Зʼявилося різке непереборне бажання зустрітися з батьками, щоб запитати в них особисто.

–Я все рівно не розумію. Де ти був ці вісімнадцять років? Чому прийшов лише зараз?

–Ви справді хочете почути цю історію? – запитав Джеймс.

–Так, якщо ти захочеш розповісти мені. Я б хотів дізнатися, що сталося насправді.

–Повірте, вам це не сподобається.

  Я обережно стиснула коліно Джеймса й встала.

–Якщо ви не проти, я піду. Залишу вас наодинці.

–Звісно, Ліє. Ти можеш іти відпочивати. Впевнений, ми скоро побачимось, - промовив пан Дарвін.

  Я поглянула на брата і той кивнув. Тож не маючи бажання залишатися хоч на хвилину і знову схугати цю трагічну історію, я швидким кроком вийшла з кабінету і попрямувала до себе, сподіваюсь, що зможу сьогодні заснути.