Розділ 17

Розділ 17

   Я застигла на місці і не могла поворухнутися. Те, що сказав цей хлопець не вкладалося в голові. Він брехав, адже це не могло бути правдою. У мене немає брата й ніколи не було. Тож неможливо, щоб він раптом зʼявився нізвідки. Серце шалено калатало від дивної суміші шоку, страху і цікавості. При цьому щось усередині мене тягнулося до цього хлопця, відгукувалося внутрішнім голосом. Я ще раз уважно подивилася на нього. Він мав вугільно-чорне волосся, смарагдові очі, тонкі губи й бліду шкіру. Усвідомлення прийшло одразу: цей хлопець неймовірно схожий на мене. Навіть погляд був такий як і мій: пронизливий  і загадковий.

   Мої руки затремтіли, а дихання збилося. Всі слова раптово забулися. Цього не може бути. В мене немає брата. Це якась помилка, якась підстава. Я відмовлялася в це вірити. Боялася змін у житті. Я не звикла мати родину, тож це було б для мене ще тим випробуванням. Хоча у глибині душі зʼявилося ледь відчутне тепло, яке були приємним і зігріваючим. Проте зараз я все-таки мала дізнатися всю правду:

–Це брехня. Я тобі не вірю, - мій голос звучав ледь чутно.

   Хлопець лишень посміхнувся і похитав головою.

–Можеш не вірити, але це правда. Я не один рік шукав тебе і ось нарешті знайшов, - промовив він. У його словах відчувалася щирість, однак я досі сумнівалася. Це здавалося надто дивним, якимось неправильним.

–І як ти доведеш, що говориш правду? – вигнула брову я. –Чи я повинна просто тобі повірити?

–Я розкажу свою тобі історію. Від початку до кінця. І тоді ти зрозумієш, що я не брешу, - задумано відповів він.

–Гаразд, я послухаю. Але може ти нарешті представишся? – має запитання було трохи різким, але хлопець, здається, не звернув на це уваги.

–Перепрошую за свої манери. Мене звати Джеймс Девінгер, - серйозно сказав він і хотів простягнути руку, але згадав, що нас розділяють залізні грати. – Може нарешті впустите мене?

–Якщо тобі так кортить, - зітхнула я й відчинила ворота. Джеймс повільним кроком увійшов на територію маєтку, озираючись навколо. Він глянув на будинок, на сад, а потім перевів погляд на мене, підійшовши ближче.

–Так вже краще, - усміхнувся він.

   Я здригнулася. Джеймс стояв надто близько і міг в будь-яку мить напасти на мене. А що як він справді не мій брат? Я вже  пошкодувала, що так швидко впустила його сюди. У такий час треба бути обачним на кожному кроці. Та все ж я спробувала розслабитися, одним оком поглядаючи на хлопця. Він відійшов і роздивлявся все навкруги, ніби ніколи не бачив яскравих квітів і камʼяних статуй. Щось у ньому було не так: у його поставі, невпевнених кроках і стиснутих руках. Зараз Джеймс здавався розгубленим і наляканим, наче маленький хлопчик, що загубився. Це змусило мене відчути до нього співчуття й розуміння. Колись я почувалася так само, була лише маленьким камінчиком у великому світі. Однак зараз я стала чимось більшим, важливішим, помітнішим. Тепер я велика камʼяна брила, що відкидає довгу загрозливу тінь. І щоб мене розколоти потрібно дуже постаратися. Тепер я сталевий кинджал, гострий й безжальний. Тепер я нещадна зброя у грі зі смертю.

   Я знову подивилася на Джеймса. Він стояв нерухомо, опустивши голову до землі. Видно було лише його спину, обличчя ж було приховане від мого уважного погляду. Я зробила глибокий вдих і повільним, майже безшумним кроком, попрямувала до Джеймса. Ставши позаду нього, зупинилася, не промовляючи ні слова. Моя рука лягла йому на плече, і Джеймс мимоволі здригнувся, проте досі стояв, не підводячи голови. Від його нещодавнього запалу не залишилося й сліду. Тепер переді мною був хлопець, який відчував біль: нестерпний і всепоглинаючий. Я не розуміла, що повинна зробити, як позбавити його страждання, тож просто чекала, важко дихаючи, і тремтіла разом з ним, досі тримаючи руку на його плечі. Серце забилося швидше, і я здригнулася, коли Джеймс різко розвернувся і міцно мене обійняв. Все в середині мене застигло, і я стояла, не в змозі поворухнутися. Уривчасте дихання брата пробуджувало в мені дивні почуття. Скільки себе памʼятаю, я не мала сімʼї, не мала з ким поділитися переживаннями, чи кому висловити всю ту любов, що з роками накопичувалася в мені. З часом я, здається, забула це відчуття, але тепер, стоячи тут і відчуваючи тепло брата, в моєму серці ніби прокинулися ті давні спогади. Мене не бентежило, що я знаю Джеймса усього лише з десяток хвилин, адже я відчувала в ньому дім й давно загублену частинку себе, яка нарешті віднайшлася.

–В тебе все гаразд? Я можу чимось зарадити? – прошепотіла я й відійшла на кілька кроків назад уважно розглядаючи Джеймса. Він, здавалось, замислився над моїм запитанням, однак лише похитав головою й відповів:

–Не переймайся, Ліє. Достатньо того, що ти тут. Ти навіть не уявляєш який я щасливий, що нарешті знайшов тебе.

  Я почувалася дивно. Аж занадто. А ще я була спантеличеною, стояла, переступаючи з ноги на ногу й не знала, що ще сказати. Для мене легше було легше вийти в бій чи стикнутися з Темрявою, ніж вести діалог з братом, про існування якого я ще сьогодні зранку не здогадувалась. Як так сталося, що моє життя так сильно змінилося в одну мить? Адже тепер все буде інакше. Тепер я не одна, хоча ще досі не вірила в це. Має буди якийсь підступ. Так завжди стається. Проте зараз я відкинула цю думку геть. Не варто витрачати час на погані думки, коли є можливість хоч трохи забути про весь жах, що нас оточує. Можливо, в моєму житті нарешті сталося щось хороше, як винагорода за всі пережиті страждання.

  Я спробувала всміхнутися, хоч вийшло не надто переконливо. Джеймс дивився на мене своїми стомленими зеленими очима, ніби намагався запамʼятати кожну рису мого обличчя, кожен шрам, що спотворив його назавжди. Однак він ніби не помічав цих тонких білих ліній в мене на щоках, підборідді, вилицях. Рівно одинадцять. Я перерахувала їх не один раз, стоячи в кімнаті біля дзеркала і намагаючись пригадати як виглядала без них. У голові в ті моменти зринала сцена з бібліотеки: гострі уламки скла, що впивалися в мою  шкіру до крові. Напевно навіть добре,  що я майже нічого не памʼятала. Лише невимовний біль, що охопив все моє тіло. Я здригнулася від цієї думки, і Джеймс звичайно все помітив. Він розуміюче мені всміхнувся і торкнувся довгого шраму під моєю губою.