Розділ 16

Через кілька днів мій стан значно покращився. Більшість ран якимось дивом майже загоїлися, від них залишилися лише червонуваті лінії на шкірі. Нарешті я могла встати з ліжка, прогулятися й саду й вдихнути свіжого повітря. Сьогодні воно мало запах стиглих ягід і сонячного проміння. Небо було блакитним, наче безмежний океан, й без єдиної хмаринки. Поряд зі мною йшла Аніка, вона посміхалася й мружила очі від сонця. Коли вона спитала мене про рани, я відповіла чесно. Не хотіла брехати єдиній подрузі, до того ж знала, що та мене зрозуміє. Аніка зуміла прийняти найтемнішу мою сторону, тому тепер я могла поділитися з нею будь-чим. Сьогодні надворі було надзвичайно тихо, не чутно співу жодної пташки. Це породжувало усередині  дивне відчуття, але я відкинула його геть. Здавалося, сьогоднішній день ніщо не могло зіпсувати. Проте я була неспокійна. Думки про зниклу сестру Раєна не давали спокою ні на мить. Його розпач і тривога турбували мене все більше. Вчора ми вирішили, що відправимося на пошуки Мері через два тижні. Я знала, що Раєн готовий був вирушити хоч зараз, але здоровий глузд брав верх над бажаннями. Нам треба ретельна підготовка, не можна просто взяти й піти. До того ж, я мала навчитися добре їздити верхи, адже подорожувати на конях значно зручніше, ніж пішки. Раєн сказав, що я маю практикуватися кожен день, аби досягнути результатів до нашого відʼїзду. Крім цього,  тренування з боротьби і стрільби теж мали продовжуватися. Ці навички неабияк допоможуть мені при зіткненні з ворогами, хоча я знала, що прибічників це не зупинить. Вони значно сильніші, досвідченіші й спритніші за мене. Раєн був у полоні своєї мети, тож не задумувався про небезпеку, що на нас чекає. Я ж мислила розсудливо і розуміла, що ми можемо не повернутися назад. Невідомо, що станеться в дорозі. Ми не знаємо куди йти, звідки почати пошуки й як викрасти Мері з рук прибічників. Зараз це здавалося неможливим. Але в глибині душі палала іскра надії, яка змушувала повірити в диво. Хто знає, може доля нарешті змилується над нами.

   Зрештою, ми з Анікою сіли на самотню лаву у глибині саду й мовчки роздивлялися пишні кущі троянд. Тілом я була тут, але душею й серцем десь далеко, там де немає болі, немає страху й ненависті. Там, де весь час панує світло, а навколо чути радісний сміх. Там, де можна безтурботно жити, відчувати спокій і кожного дня вдихати солодкий запах квітів. Там, де немає смерті.

   Запавшу тишу порушила Аніка. Вона поклала свою руку мені на плече, чим вивела зі стану заціпеніння,  й невпевнено заговорила:

–Я не знаю, чи це можливо, проте весь час думаю про одну річ. І хотіла запитати, чи можеш допомогти з цим, - вона задумано провела рукою по волоссю.

–Звісно допоможу, якщо зможу, - промовила я й запитально поглянула на неї. – Розкажи, що тебе турбує?

   Аніка мовчала й дивилася кудись крізь мене. Вона ніби збиралася з думками і вирішувала, як краще їх висловити. Мені ж стало цікаво, про яку річ вона говорила. Здогадок не було, тож я чекала на її відповідь. Проте Аніка не поспішала щось казати. Вона встала з лави й підійшла до куща червоних троянд, нахиливши квітку й вдихнувши її солодкавий аромат. Потім вона зачудовано подивилась у небо, ніби ніколи раніше його не бачила. У яскравому світлі сонця її волосся набувало неймовірно гарного вогняного кольору, і здавалося, що воно ось-ось запалає. Зрештою, Аніка повернулася до мене й знову сіла. Потім повернула всіяне веснянками обличчя й тихо промовила:

–Я б дуже хотіла вступити до «Тіньових мисливців». Хоча це навряд чи можливо, - вона ніби запитально подивилася на мене.

   Я була дещо розгублена й спантеличила через таку відповідь. Навіть не замислювалася про це раніше, але тепер подібна думка видавалася доволі логічною. Однак, я все-таки зацікавлено запитала:

–Але навіщо тобі це? Невже ти хочеш наражати своє життя на небезпеку? Переживати через тисячі проблем, які надходять з усіх сторін?

–Я хочу бути корисною, хочу допомагати людям. Хочу розуміти, що проживаю життя не дарма, - Аніка подивилася на мене своїми світло-зеленими очима. У них читався прихований біль і смуток, такий глибокий, що можна втонути. Угледівши це, я зрозуміла її бажання й відчайдушно хотіла допомогти. Однак, це залежало не від мене.

–Я поговорю з паном Дарвіном. Якщо він погодиться, обовʼязково тебе повідомлю. Але не обіцяю, що все вдасться. На жаль, це від мене не залежить, - промовила я невпевнено поглянула на Аніку. Її обличчя на мить освітила неприхована радість, але та швидко зникла, змінившись на розслаблену посмішку.

–Дуже тобі дякую. Навіть якщо нічого не вийде, ти все рівно найкраща, - вона міцно мене обійняла.

–Сподіваюся, що скоро побачу тебе серед нас, - прошепотіла я. – Але ще дуже хвилююся. Ти навіть не уявляєш, наскільки це небезпечно. Якщо ти все-таки приєднаєшся, то маєш бути готова до небезпеки на кожному кроці.

–Я готова. Не бійся, зі мною все буде гаразд. І з тобою теж, - впевнено промовила Аніка. Але вона не могла цього знати й не до кінця розуміла всю серйозність даного рішення. Та все ж я була щаслива, бо моя подруга посміхалася й раділа. А все інше нехай почекає. Ми ще встигнемо зазнати нового болю й стражданнь.

***

Цього ж вечора я пішла до пана Дарвіна. Сонце за вікном зникало за горизонтом, а небо набувало яскравих відтінків. Поволі просуваючись довгим напівтемним коридором, я сподівалася знайти господаря у його кабінеті. Не знаю, чого очікувала від цієї зустрічі. Звичайно, хотілося виконати прохахання Аніки, але в глибині душі я надто за неї тривожилася. Пізнавши на власній шкурі всю тяжкість перебування в організації, не бажала того самого для подруги. Бути «тіньовим мисливцем» означало постійно стикатися з болем, страхом і небезпекою. Це було невідворотно. «Заради великою мети варто витримати всі пекельні страждання», – подумала я. І це було правдою. Пожертвувати кількома життями, щоб врятувати безліч інших – прояв мужності й благородства. Я весь час нагадувала собі про це. І тому не боялась своєї смерті. Мене лякали інші речі, але точно не ця. Моє життя все рівно ніколи не мало сенсу.