Розділ 15

Коли уранці я прокинулася, то почувалася значно ліпше. Моллі кружляла навколо мене, обробляючи рани цілющими мазями і накладаючи повʼязки. Я тим часом лежала в ліжку і нудьгувала. Хотілося встати, піти прогулялися, чи зробити бодай щось. Моллі ж сказала ще день провести тут, без будь-яких навантажень. Пояснила, що так рани краще заживатимуть. Я була вдячна за її турботу, тож не стала сперечатися. Залишалося чекати, марнуючи час за спогляданням у вікно. Сьогодні було хмарно, сонячне проміння лише подеколи пробивалося крізь стіну сірості. Гарного настрою така погода не додавала. Численні порізи ж досі боліли, хоча вже й не так нестерпно як учора. Проте одне було зрозуміло: після них залишаться шрами –  видимий спогад про вчорашні події. Вони нагадуватимуть мені про мою дурість й слабкість до кінця життя. Про день, коли я зрозуміла, що недостатньо сильна для порятунку світу. І що й так ледь жевріюча надія на успіх згасла ще більше.

   Мене мучило питання, де сьогодні ночував Раєн. Адже свою кімнату він благородно віддав мені. Хоча я впевнена, що у маєтку багато вільних кімнат, тож його просто тимчасово поселили в іншу. Не варто турбуватися з цього приводу. Проте лише зараз я зрозуміла , що навіть не подякувала йому вчора. Якби не він, я б лежала мертва серед гострих уламків у калюжі своєї крові. Цікаво, чи її вже змили з деревʼяної підлоги? Від спогадів у голові запаморочилося, а серце швидко забилося. Важко дихаючи, я заплющила очі. Моллі вже пішла, тож чувся лиш шум вітру за вікном і цокіт настінного годинника. Вдихаючи повітря, я ніби відчувала запах крові, хоча у кімнаті пахло лиш гірким травʼяним чаєм, який остигав на столі. Руки тремтіли , і це ніяк не було повʼязано з холодом. Жахлива картина стояла перед очима і не хотіла зникати. Краще б я не бачила того кошмару, тоді б памʼять не вимальовувала все в детялях. Тоді б я не здригалася від кожного мимовільного спогаду. Тоді б сни були не такими жорстокими й нещадними. Було б значно легше, спокійніше й не так страшно. Проте тепер це все не має значення. Не  дивлячись на все, я продовжу жити далі й забуду це, якщо не повністю, то хоча б частоково. Бо зʼявляться речі набагато гірші і страшніші. Це не перша і не остання кров, яка пролилася у цій війні.

   Трохи пізніше до мене знов прийшов Раєн. Він досі був стурбованим і весь час розпитував про моє самопочуття. Я вже всоте відповіла, що все гаразд, тож це починало набридати. Раєн сидів у кріслі біля мого ліжка й вистукував пальцями по підлокітнику. Його задумане обличчя було серйозним й трохи напруженим. Врешті він кліпнув, виринувши з думок,  й тихо стурбовано запитав:

–То все-таки, що сталося вчора? Чому ти була ледь жива, коли я знайшов тебе у бібліотеці?

   Я пильно дивилася на нього пронизливим поглядом. Думала, чи варто розповідати. Не хотілося здаватися у очах Раєна слабкою й нездатною себе захистити. Але ж так і було. Якщо я не  впоралася з простим завданням, то що вже говорити про такі тяжкі, як порятунок світу? Можливо, мені краще було померти, ніж жити, весь час думаючи про власну нікчемність. Проте зараз я мала розповісти про все Раєну, бо у глибині душі сподівалася, що він зрозуміє і не стане вважати мене немічною.

–Не знаю як сказати…Я сиділа й чекала на тебе. Довго чекала. Але ти не приходив, і це мене злило. Так злило, що усередині прокинулася Темрява. Вона хотіла вирватися, звільнитися, і врешті-решт я не змогла її втримати. Вона заполонила бібліотеку, а в мене не було сил, щоб зробити бодай щось. Вона кружляла навколо мене, наче страшний звір, а я стояла й ледь трималася, щоб не померти від нестерпного болю, - тихо промовила я, не дивлячись на Раєна. Обличчя набуло червоного відтінку. – Лише потім, нарешті змогла взяти себе в руки й  розібратися з Темрявою. Але вона противилася, і чи то вона, чи то моя сила розбила вікно… Уламки полетіли на мене. І коли Темрява нарешті знову опинилася у моєму тілі, я втратила свідомість. А далі сама лиш порожнеча…

   Я обернулася до Раєна, його обличчя ще більше зблідло. Здавалося, у нього в голові працювали багато маленьких коліщаток. Він підняв очі, і я побачила в них біль. Сум. Знічення. Страх і тривогу. Всі ті відчуття важко було злічити. І я як ніхто інший його розуміла.

–Я не хотіла, що так сталося. Це все моя провина. Напевно, я занадто слабка, щоб витримати усю цю напругу. Не впевнена, чи варто тут залишатися, від мене самі лиш біди, - не знаю, кому я це казала, собі чи Раєну, проте слова боляче ранили в серце. Адже це чистісінька правда. Від мене жодної користі, лише постійні проблеми. Через мене страждають люди. Через мене поранили Раєна. Через мене вбили Маргарет. Через мене прибічники погрожують всім смертю. Все це через мене.

–Не кажи дурниць. Ти не винна. В тебе було надто мало часу, щоб навчитися контролювати Темряву, - сказав Раєн й тяжко зітхнув. – Не варто весь час звинувачувати себе. У нашому житті багато неприємностей, і більшість з них створює Темрява. Якби не було її, не було б нічого з цього. Все було б по інакшому.

–Але ти не розумієш, Раєне. Люди страждають через мене.

–Вони страждають не через тебе, а через Темряву усередині. Ти не винна, що народилася такою. Цього не вибирають. Це війна, Ліє, і вона приносить багато страждань. Головне сподіватися, що після неї нарешті настане спокій, - у голосі Раєна чулася надія, така безмежна, що я заздрила його можливості вірити у краще. В мене ніколи так не виходило. Я завжди скрізь бачила темну сторону. Напевно, Раєн дійсно вірив у те, що говорив. Проте я чудово розуміла правду. Від неї не сховаєшся, хоч як будеш намагатися.

   Ми мовчали, просто зустрілися поглядом і намагалися знайти потрібні відповіді в очах одне одного. Слова зникли, сховались кудись далеко, проте зараз вони були зайвими. Іноді очі можуть сказати набагато більше. Серце розривалося від болю й страждань, які весь час ставали на шляху. Хотілося вирвати його з грудей і викинути в море, аби лиш не відчувати нічого. Не відчувати його шаленого биття.